Через кілька хвилин Олексій почув шурхіт очерету: Солухо виводив захований там човен.

Було на молодику. Темрява згущалася біля самих очей, але в цілковитому безвітрі навіть обережні звуки, викликані Солухо, виразно виділялися. Ось грюкнули кочети, плеснула під веслами вода, і тихий цей плескіт почав повільно віддалятись і поступово завмер.

Протягом наступних півтори години за рікою не блиснув жоден вогник. Олексія стомило очікування, коли плескіт почувся знову. Було незрозуміло, як орієнтується Солухо в такій непроглядній темряві, але човен причалив якраз напроти порона.

На берег вийшов якийсь чоловік. Чутно було, як поскрипує пісок під його чобітьми. Зійшовши на берег, цей чоловік (видимо, Цигальков) мовчки стояв за кілька метрів від Олексія, доки Солухо ховав човен.

Потім вони пішли в мазанку.

Олексій заспокоївся: все йшло як по писаному. Цигальков, мабуть, постарається ще до світанку виїхати з села, бо його час від часу відвідують прикордонники. Отже, лишається чекати недовго: годину-дві, не більше…

У Михальова була велика спокуса пробратися до вікна і послухати, що там відбувається. Але він стримався: надто полохливою була тиша…

Час стікав по краплині, нестерпно повільно. Хвилин через п'ятнадцять двері мазанки відчинилися, вихлюпнувши на двір трохи світла. По силуету, що вималювався на порозі, Олексій впізнав Галину. В ту ж мить вона розтанула в нічній темряві, а на порозі стала інша постать у туго затягнутім чекмені — Цигальков.

Зовсім близько від Олексія прошелестіли кроки. І раптом Галина неголосно покликала:

— Сивий!

Олексій прикусив губу: хіба вона не бачить, що Цигальков поряд!

— Сивий! — покликала Галина голосніше. — Та де ж ви?

Олексій стиха кашлянув: тепер уже не було рації ховатися — Цигальков однаково усе чув.

— Ви тут? — сказала Галина, підходячи. — Ходімо в хату.

— Що трапилося?

Вона в темряві знайшла його руку і міцно стиснула, ніби кажучи: «Спокійно. Зараз усе зрозумієте».

Вони підійшли до мазанки.

— Ось він, Сивий, — сказала Галина Цигалькову.

— Прошу!

Цигальков пропустив їх у хату і засунув засув.

Половину хати займала піч. Солухо, згорбившись, сидів на лежанці, спустивши босі ноги, насторожено глянув на Олексія. Обличчя його до самих очей заросло сірою, наче мох, щетиною.

Обстановка в хаті холостяцька, незатишна: стіл і дві лави, ікона в дальньому кутку. Біля стіни кинуті рибальські снасті, весла і надтріснутий румпель од шлюпки. Ліхтар, знятий, повно, з бакена, був підвішений до стелі, освітлюючи голі, давно не білені стіни.

Олексій стояв посеред хати, чекав, що буде далі.

Замкнувши двері, Цигальков підійшов до нього, посміхаючись простягнув руку:

— Радий привітати! От не сподівався побачити! Вельми вдало, що ви тут! Я маю до вас особисте доручення.

— До мене?

— Саме до вас. Від полковника Рахуби.

— Ви бачили Рахубу?

— Саме так?! Учора в Бендерах, у штабі генерала Гулова.

Олексій чекав чого завгодно, тільки не цього.

— Оце так штука! — сказав він здивовано (що було неважко) і зраділо (що було набагато складніше). — Як же це? Полковник видужав?

— Ви маєте на увазі його ногу? З ногою краще. Шкутильгає ще трохи, але ж полковник не з тих, хто може спокійно сидіти на місці напередодні таких подій…

— Яких подій?

— Зараз. Усе по порядку. По-перше, я маю передати вам депешу. Уявляєте, якби вас не було, мені довелося б вишукувати засоби, щоб доставити її вам в Одесу… Однак спочатку давайте все ж додержимо формальності…

Олексій зупинив його, вказавши рухом брів на поронника.

— Мартине, піди повартуй! — наказав Цигальков.

Солухо мовчки скочив з печі і, шльопаючи п'ятами по долівці, вийшов з хати.

Після цього вони обмінялися паролями, і Цигальков передав Олексієві в кілька разів складений аркуш дуже тонкого паперу, поцяткований цифровим шифром.

— Добре, — сказав Олексій, — розберу потім. Розповідайте…

Усі троє сіли до столу. Олексій спитав:

— Як ви завели з Рахубою розмову про мене?

— Дуже просто. Нам часто доводиться виконувати функції зв'язкових. Полковник вручив мені цього листа з завданням переправити в Одесу якомусь Сивому. Я сказав, що це ім'я мені знайоме. Так і домовилися. Треба сказати, він дуже цікавився вами. Я доповів, за яких обставин мав приємність познайомитися, не забув, звичайно, і про Галину Сергіївну…

— Про мене?.. Навіщо?

— Мушу зізнатися, що я передав генералові і полковникові Рахубі зміст нашої з вами бесіди.

— Про що? — швидко перепитала Галина.

Косо позираючи на двері, Цигальков сказав пошепки:

— Щодо взаємодії з одеським підпіллям і… перестановок у командуванні загоном.

— Про заміну Нечипоренка вами?

— Атож…

— І як вони ставляться до цього?

— Уявіть, більш ніж прихильно! Сказали, однак, що зробити це треба дуже обережно, враховуючи націоналістичний характер місцевого руху.

— Бачите, я вам те саме говорила!

— Так… здається. Більше того: вони підказали, як це зробити. Я вам уже доповідав, що в Бендерах створено ударну групу, яка до моменту повстання переправиться через Дністер і захопить Тирасполь…

«Он навіть як — Тирасполь!..» — подумав Олексій.

— Я везу Нечипоренку наказ: після переговорів з Шаворським у Нерубайському він має прибути в Бендери, щоб особисто вести цю групу. Там він перебуватиме під контролем російських офіцерів із «Союзу визволення Росії». Таким чином, командувати тутешнім загоном залишусь я!

— Чудово придумано! — захоплено вигукнула Галина. — Отже, бендерську групу поведе Нечипоренко?

— Так принаймні це виглядатиме: треба, щоб Заболотний, Палій, Солтис та інші були впевнені, що саме він, і не хто інший, очолює військові дії в районі Дністра. Йому вони довіряють. Насправді ж…

— Зрозуміло, — перебив Олексій. — Коли намічено виступ?

Запитання він поставив різко, вимогливо, і Цигальков, на якого, очевидно, справило велике враження близьке знайомство Олексія з Рахубою, відповідав йому швидко і навіть трохи улесливо.

— Терміни буде погоджено з Шаворським.

— Де переправиться бендерський загін?

— І це ще остаточно не визначено. Вирішить Нечипоренко: він знає кілька підходящих бродів. Десь поблизу Тирасполя. Місце переправи мені назвуть перед початком повстання.

— Так, — промовив Олексій, — а яку роль має відіграти парканська… організація? — Він мало не сказав «компанія».

— Захопить Паркани і з усіма мобілізованими людьми підтримає наступ. Крім того, їй доручено висадити в повітря дністровську водонапірну станцію, яка постачає воду Одесі.

— Нарешті! — сказала Галина. — Нарешті ми переходимо від слів до діла! Опанасе Петровичу, а де буде ваш загін?

— Поки що важко сказати, Галино Сергіївно. Певно, в селі Плосках, верст за двадцять від Тирасполя.

— Я хочу знати точно. Сподіваюсь, ви не заперечите, якщо я приєднаюсь до вас під час цих подій.

— Буду щасливий! — засяяв Цигальков. — Не сумнівайтеся: ви знатимете про кожен мій крок.

— Ви приїдете в Нерубайське з Нечипоренком? — спитав Олексій.

— Мабуть, ні, доведеться залишитися з загоном, усім їхати не можна. Але, сподіваюсь, ви й самі передасте Шаворському, що він може цілком покластися на мене?

— Неодмінно передам.

Цигальков підвівся.

— На жаль, я мушу залишити вас: треба ще, поки ніч, забратися звідси. А як ви поїдете?

— Домовилися з одним дядьком з Голого Яру…

Цигальков підійшов до дверей і покликав Солухо.

— Тихо? — спитав він.

— Так.

— Сідлай.

За кілька хвилин поронник підвів до мазанки коня, якого ховав, мабуть, у коморі.

— Ну, побажаємо одне одному удачі! — Цигальков потиснув їм руки, ще раз запевнив дівчину, що триматиме її в курсі всіх новин, і, насунувши кубанку, вийшов.

Вони чули, як він сідав на коня, напівголосно говорив щось хазяїнові, потім, віддаляючись, простукотіли копита.