8 січня

Пропасниця.

9 січня

Пропасниця.

10 січня

Пропасниця.

11 січня

Всі п'ять днів поспіль надокучала мені пропасниця. Вчора й сьогодні в мене було вже тільки по одному приступу в день, і сьогоднішній ранковий приступ був легкий. Я почуваю себе набагато краще, та коліна все ще тремтять. Не буду докладно описувати мій стан, але це корисно знати тим, хто надумає заїхати сюди. Ці п'ять днів у мене нестерпно боліла голова, і я відчував цілковиту відразу до їжі, або, точніше кажучи, до тієї їжі, яку я міг би дістати. Я нічого не їв, окрім чаю й холодного таро, що заміняє хліб, і дуже охляв. Але, не бажаючі кликати Улсона, я сам обережно спускався з ліжка на підлогу.

Якби я зіпнувся на ноги, то зразу впав би. Тільки за допомогою рук я міг виповзати на веранду, щоб тричі на день записувати метеорологічні спостереження. Всі ці дні я перебував у якомусь забутті й, мабуть, випивав хіну невчасно; це найбільше й спричинилося до того, що пропасниця так затягнулася.

Для того щоб, приймаючи ліки, донести ложку добре до рота, мені доводилось одною рукою підтримувати другу — так страшенно тряслися в мене руки. Вчора голова мені так паморочилася, що я не мав сил сидіти на стільці, а очі й чоло під час приступу помітно спухли. Сьогодні я вже можу рухатись, а пухлина на чолі коло очей де-не-де зникла.

Багато разів протягом цих днів до мене приходили тубільці. Не бажаючи, щоб вони знали про мою хворобу, я все-таки з'являвся коло дверей, але, щоб скоротити їх відвідини, я удавав серйозне обличчя й кидав їм трохи тютюну.

Протягом цих днів мене дуже дратувало скиглення Улсона з приводу нашого тяжкого становища. Він без кінця набридав мені, питаючи, що буде з нами, якщо моя хвороба виявиться тривалою? Коли я хворію, Улсон не дає мені найменшої користі. Я й сам не люблю, коли зо мною панькаються, і волію, щоб під час хвороби мене лишали самого, але Улсон щодо цього зайшов занадто вже далеко. За останні п'ять днів він жодного разу не спитав, чи хочу я їсти, й мені самому довелося наказувати йому скип'ятити для мене чай. Близько дванадцятої години прийшло кілька чоловік з Бонгу, запрошуючи прийти до них. Один з відвідувачів сказав мені, що дуже хоче їсти. Я йому віддав той самий кокос, який він приніс мені в подарунок. Спочатку сокирою, а потім донганом (кістяним ножем) він відокремив зелену шкаралупу горіха й попросив у мене табір (дерев'яне блюдо). Не маючи його, я приніс йому глибоку тарілку. Держачи кокос у лівій руці, він ударив по ньому каменем, горіх луснув саме насередині; придержуючи його над тарілкою, він розломив його на дві майже рівні частини, і вода вилилася в тарілку. До нього підсів товариш, і вони обидва, діставши з своїх торб по яруру (черепашці), почали вискрібати ними свіжу горіхову серцевину й вискрібану масу, що тягнулася довгими стрічками, опускати в кокосову воду. Незабаром уся тарілка наповнилася білою кашею; начисто вискрібані половинки шкаралупи перетворилися на горнятка, а ті ж таки ярури — на ложки. Страву цю приготовано так охайно, інструменти до того прості й доцільні, що я мусив віддати перевагу цьому способу їсти кокосовий горіх над усіма іншими, які я бачив. Тубільці називають цю страву «монкіля», і вона має дуже велике значення, коли вони частують когось.

Дарма що накрапав дощ, я пристав на запрошення тубільців Бонгу піти з ними, сподіваючись докладно оглянути селище, вважаючи, що моє знання мови вже посунулося досить, щоб зрозуміти пояснення багатьох невідомих мені ще речей. Я волів рушити до Бонгу в шлюпці. Берег коло Бонгу зовсім відкритий, і при великому прибої було ризиковано лишити шлюпку витягнутою на берег, бо приплив міг би викинути її на сушу. Проте над водою мені трапилося велике дерево, яке тубільці звуть «субарі», де я прив'язав шлюпку. Під'їжджаючи до берега, я кинув з корми великий камінь, що заступав мені якір, потім прив'язав шлюпку до дерева і, лишивши її отак у цілковитій безпеці, міг рушити до селища. Кілька тубільців, що стояли по пояс у воді, дожидали мене коло борту, щоб перенести на берег. Коли я зібрався йти до селища, один з хлопчиків побіг туди повідомити, що я підходжу. За мною йшло чоловік з двадцять п'ять тубільців. Від піщаного берега вела досить добре вторована стежка до селища, якого з моря не було видно. За п'ять кроків до перших хатин ще непомітно й нечутно ознак населеного місця, і тільки біля крутого повороту я побачив покрівлю першої хатини, яка стояла біля самої стежки. Минувши її, я вийшов на майданчик, оточений десятьма хатинами. На початку щоденника я вже описував у загальних рисах хатини папуасів. Вони складаються майже з самої тільки покрівлі, в них дуже низькі стіни й невеликі двері. Вікон немає, і всередині завжди темно. Єдині меблі в хатині — піл.

Але, крім житлових приватних хатин, де мешкають окремі родини, в селищах трапляються ще й інші будівлі — для громадських потреб. Ці схожі на повітки будинки далеко більші й вищі за інші. Вони звичайно не мають передньої і задньої стіни, а іноді й бічних і складаються з самої тільки високої покрівлі, яка лежить на стовпах і сягає майже землі. Під цією покрівлею з одного боку зроблено піл, де можна сидіти й спати. Тут же переховують посуд для громадських свят. Таких громадських будинків — щось подібне до клубів (куди можуть заходити тільки чоловіки, як це я згодом дізнався) — було в Бонгу п'ять або шість, по одному майже на кожному майданчику.

Спочатку мене повели до одного з них, а потім по черзі до всіх інших. У кожному мене дожидала група папуасів, і в кожному я лишив кілька плиток тютюну та цвяхи для чоловіків і смужки червоної бавовняної матерії для жінок, яких навіть і сьогодні тубільці кудись поховали: принаймні я не бачив жодної.

Селище Бонгу було більше за Горенду десь приблизно втроє. Як у Горенду, так і тут хатини стояли під кокосовими пальмами та бананами й були розміщені навколо невеликих майданчиків, сполучених один з одним короткими стежками. Обійшовши, нарешті, все селище й роздавши всі мої подарунки, я сів на полу великої хатини; навколо мене зібралося десь чоловік сорок тубільців. Ця будівля мала двадцять чотири фути завширшки, сорок два фути завдовжки та всередині футів з двадцять завширшки. Покрівля тільки на один фут не доходила до землі й підтримувалася посередині трьома великими стовпами. Обабіч були вкопані по три такі ж самі стовпи на метр заввишки, до яких була прив'язана покрівля і на які спиралися переважно крокви. Покрівля була трохи вигнута назовні й зроблена капітально. Можна було бути певним, що вона вдержиться проти всякої зливи й стоятиме з десяток років. Над полом, як я вже сказав, почеплено всяку зброю; посуд, глиняний і дерев'яний, стояв на полицях; старі кокосові горіхи лежали купою під полом. Все це видавалося міцним і зручним.

Відпочивши трохи, оглянувши все довкола й розпитавши, наскільки можна було, про те, чого не розумію, я подався далі, щоб пошукати, чи не знайду чогось цікавого.

Я лишив Улсона та одного з папуасів приймати за мене подарунки тубільців, які вони помалу зносили з своїх хатин і передавали Улсонові. Це були: солодка картопля, банани, кокоси, печена та копчена риба, цукрова тростина тощо. В одній хатині верхня частина задньої стінки, зроблена з якоїсь кори, була розмальована білою, чорною та червоною фарбами. Як на лихо, йшов дощ, і я не міг змалювати цих первісних зображень риб, сонця, зірок і, здається, людей тощо. В одній хатині я знайшов кінець кінцем те, що шукав уже давно, а саме: кілька фігур, вирізаних з дерева; найбільша з них (понад два метри) стояла посеред хатини коло полу, друга (метра на півтора) коло входу, третя, як дуже стара й непридатна, валялася на землі. Я розташувався малювати і зняв копію з усіх трьох, розмовляючи з тубільцями, які питали, чи є такі «телуми»[30] в Росії та як вони там називаються. В одній хатині висіла досить високо, аж я не міг її докладно розглянути, колода, що складалася з цілої низки людоподібних фігур. Ця хатина була така ж, як і інші, і не являла собою, крім телумів, нічого особливого, що давало б підставу вважати цю будівлю за храм, як описували різні мандрівники аналогічні будівлі в Доре та в бухті Гумбольдта на Новій Гвінеї.