Червень

Екскурсія в Горіму. Сидячи за вечерею на барлі, коло хатини Коди-боро в Богатім, я прислухався до розмови мого господаря, що сидів на порозі своєї хатини, з його сином Уром, який допіру повернувся з іншого селища. Вони говорили неголосно й жували при цьому бетель, і я майже нічого не зрозумів з їхньої розмови, хоч міг почути кілька разів моє ім'я.

Коли я кінчив вечеряти, зліз з барли й мав намір прогулятися селищем, Коди-боро затримав мене, схопивши за рукав.

— Маклаю, ти не ходи в Горіму (селище, що лежить десь милі за чотири від Богатім по березі).

— Я в Горіму не йду; завтра я повернусь у таль Маклай.

— Це добре, — сказав Коди.

— А чого ж мені не ходити в Горіму? — спитав я.

— Та люди Горіми недобрі, — пояснив Коди.

Цього разу я задовольнився відповіддю, бо завидна хотів узяти кілька пеленгів[62], щоб визначити положення деяких вершин хребта Мана-Боро-Боро, який було добре видно цього вечора.

Коли смеркалося, я обійшов кілька вогнищ і поговорив з різними знайомими. Повернувся до буамбрамри, де мав переночувати. Коди-боро клопотався біля багаття. Я розіслав ковдру на барлі й, знайшовши бамбук, на який поклав усе, що міг зняти, приготувався до сну, тобто роззув черевики, зняв гамаші тощо. Потім покликав Коди-боро й спитав його:

— А чого ж люди Горіми — борле (нехороші)?

Коди завагався. Я сунув йому в руку кілька плиток тютюну.

— Ти скажи, Коди, а то я повернусь додому, візьму шлюпку й поїду просто в Горіму.

— О Маклаю, не їдь у Горіму! Люди Горіми погані.

— Ти скажи, чому? Що тобі сьогодні сказав Ур?..

Бачачи, що я не даю йому спокою, Коди наважився сказати, що він чув.

Ур, повернувшись із селища, куди ходив до батьків своєї дружини, розповів, що зустрів там двох тубільців з Горіми; вони казали про мене, що в моєму домі багато речей, що коли б люди Бонгу забили мене, то могли б узяти все; що двоє жителів, Горіми хочуть навмисно приїхати в таль Маклай, щоб убити мене й узяти, що можуть, з собою. Ось чому Коди назвав. людей Горіми борле і просить Маклая не їздити в їхнє селище.

— А як звати цих двох людей Горіми, що хочуть убити Маклая? — спитав я.

— Одного звуть Абуї, другого — Малу, — відповів Коди.

Я дав йому ще трохи тютюну й сказав, що хочу спати. В міру того як Коди оповідав, у мене склався план, як мені діяти в цьому випадку. Я був здивований, що, після такого довгого знайомства зі мною (щоправда, люди Горіми тільки один раз під час мого перебування були в мене і, розуміється, дуже мало мене знали), були ще люди, які кажуть, що хочуть убити мене. Для цього вони мали вже досить часу й нагод. Я, власне, не вірив, що вони кажуть серйозно, і був певний, що за найсприятливіших обставин ці люди не наважились би напасти на мене одверто; а кинути списа з-за кутка, підстерегти мене коло хатини або пустити стрілу, — на це я вважав їх за цілком здатних. Найгірше мені здавалося те, що вони самі говорять про це, бо це може навіяти таку ж думку кому-небудь з моїх ближчих сусідів. Засинаючи, я надумав рушити сам у Горіму, навіть, мабуть, завтра, якщо почуватиму себе достатньо свіжим.

Я проспав добре всю ніч, а вдосвіта мене збудив крик селищних півнів; вставши, я побачив, що почуваю себе добре для того, щоб піти в Горіму. Недопита вчора пляшка холодного чаю та кілька шматків холодного таро, що лишилися від учорашньої вечері… стали мені за сніданок. Я лишив більшу частину моїх речей у буамбрамрі й на всякий випадок перев'язав білою ниткою навхрест невеликий ранець з усякими дрібними речами. Забравши тільки ковдру та кілька шматків таро, я рушив у дорогу. Все це відбувалося в буамбрамрі, мене ніхто не бачив, і я вийшов з буамбрамри просто до моря, не заходячи в селище.

Хоч я й не знав дороги до Горіми, та сподівався дістатись туди берегом.

Не буду вдаватися в подробиці, описуючи цю дорогу. На одинадцяту годину сонце почало дуже пекти. Довелося перейти вбрід річку Кіор, де вода сягала мені пояса, та ще другу, мілкішу. В одному місці я пішов стежкою в лісі, гадаючи що її прокладено рівнобіжно до берега, та стежка так заглиблювалася в ліс, що мені довелося завернути на другу, а потім і на третю. Я вже думав, що заблукав, коли це при другому повороті я знову раптом побачив море. Була вже третя година, і я надумав відпочити на цьому місці та з'їсти взяте з собою таро. Горіма була недалеко, але мені не хотілося прийти туди раніше п'ятої години. Я пригадав одну обставину, дуже для мене незручну, яку я зовсім спустив з ока, а саме, що діалект Горіми мені абсолютно невідомий і що навряд чи там трапляться люди, які знають діалект Бонгу. Проте повертатися було пізно, і лишалося тільки ризикнути. Відпочивши, я пішов далі.

Село Горіма міститься на миску, тому людям, що ходили або стояли в цей час коло берега, моє наближення помітно було ще здалека.

Навряд чи я потрапив би того ж дня в селище, бо берегом на чималому просторі росли мангрови[63]. На щастя, на березі лежала витягнута пірога й чути було кілька голосів у лісі, і я надумав почекати, поки тубільці повернуться. Нелегко було б описати вираз їх подиву, коли вони повернулися до своїх пірог і побачили мене. Мені здалося, що вони ладні були втекти, через те я похопився одразу ж підійти до найстарішого з трьох.

— Ви люди з Горіми? — спитав я діалектом Бонгу.

Тубілець підвів голову — жест, який я сприйняв за ствердження. Я назвав себе й додав, що йду оглянути Горіму та що ми поїдемо разом.

Тубільці мали дуже розгублений вигляд, але швидко оговтались, і через те що їм, мабуть, і самим треба було додому, то вони, видимо, були навіть раді відкараскатися від мене так дешево. Я дав кожному з них по плитці тютюну, і ми рушили. Відстань, як виявилося, була далеко більша, ніж я сподівався.

Сонце було зовсім низько, коли ми під'їхали до селища. Мій білий капелюх і таку ж куртку жителі помітили ще здалека, тому багато хто зібрався зустріти мене, тоді як інші то вибігали до моря, то знову поверталися в селище. Давши ще тютюну та по одному цвяху моїм супутникам, я пішов у селище в супроводі тубільців, які зустріли мене коло берега. Однак жоден з них не говорив діалектом Бонгу, і я сумніваюся, щоб хто-не-будь навіть достатньо розумів його. Довелося вдатися до первісної мови — до жестів. Я поклав руку на порожній шлунок, потім показав пальцем на рот. Тубільці зрозуміли, що я хочу їсти, принаймні один з дідів сказав щось, і я незабаром побачив усі готування до вечері. Потім, поклавши руку під щоку й нахиливши голову, я промовив: «Горіма», — і це мало означати, що я хочу спати. Мене знову зрозуміли, бо одразу ж показали на буамбрамру. Я не міг пояснити, а то насамперед я заспокоїв би жителів, яких, здається, дуже збентежив мій несподіваний прихід. За себе я був дуже радий, бо міг бути певний, що не ляжу голодний і переночую не просто неба (на що відважуюся тільки в найскрутніших випадках, боячись пропасниці). Я так зголоднів, що нетерпляче чекав, коли з'явиться табір із стравою, і не звернув уваги, коли прийшов чоловік, який добре знав діалект Бонгу. З великим запалом узявся я за таро, яке мені подали тубільці, і вважаю, що це була найбільша порція, яку я будь-коли їв у Новій Гвінеї. Вгамувавши голод і пригадавши головну причину, яка привела мене в Горіму, я подумав, що тепер саме слушний час поговорити з тубільцями, маючи коло себе людину, яка може бути за перекладача. Я його швидко знайшов і сказав, що бажаю поговорити з людьми Горіми та дізнатися, що вони можуть мені сказати. Я запропонував йому одразу ж скликати головних людей Горіми. Коло входу до буамбрамри з'юрмився чималий натовп людей, яких скликав мій перекладач. Він сказав мені кінець кінцем, що всі люди Горіми зібралися. Звернувшись до перекладача, я звелів, щоб до багаття підкинули сухих трісок для більшого освітлення буамбрамри. Коли це зроблено, я сів на барум біля багаття, що освітлювало обличчя присутніх. Перші мої слова до перекладача були: