Коваль, поінформований товаришами, прибув на місце. Побачивши шахи, він захвилювався. Дуже вони були схожі на ті, про які так докладно розповідав власник украдених. Капітан подзвонив йому на роботу…

— Я завжди до ваших послуг, — відповів той. — Чекайте. Хвилин за двадцять буду.

І він прибув. Капітан зустрів його біля дверей. Провів у кімнату.

— Скажіть, серед цих речей, — показав він на столі різні статуетки, кришталеві вазочки, блюдечка та інші речі, — серед цього добра немає нічого, що вас може зацікавити?

Прибулий підійшов ближче. І раптом, блиснувши скельцями окулярів, кинувся до шахів.

— Вони! Мої шахи. Як це ви знайшли їх?

Вій був дуже розчарований тим, що не має можливості забрати шахи відразу, бо вони — речовий доказ.

А капітан Коваль залишився віч-на-віч з обвинуваченим у розкраданні державного майна. Капітан міліції чомусь зовсім не цікавився його «діяльністю» на посаді керівника підприємства. Капітана цікавило інше. Він розпитував про ті місця, де людям щастить купувати всі ці унікальні художні вироби, яким ціни не складеш.

— Так. Я любив красиві речі. Я відшукував їх всюди, — підтвердив колишній господарник, здивований тим, що з ним розмовляють саме на цю тему. — Дещо купував у магазинах. А найбільше мені додому приносили.

— Особливо мені сподобалася вазочка з малахіту, — захоплено говорив далі капітан Коваль. — Ви не змогли б пригадати, де її придбали?

— А навіщо вам? — здивувався співбесідник. — Може, ви й самі колекціонер?

— До деякої міри…

— О, товаришу капітан, я б ніколи не подумав, — і, перехилившись через стіл до Коваля, він пообіцяв — Якщо моя справа скінчиться добре, малахітова вазочка буде вашою…

До перспективи зробитися хазяїном малахітової вазочки капітан Коваль поставився стримано. Але й не відмовився від неї. І, зберігаючи тон, схожий на інтимний, вів далі:

— Але найцікавіше, що є у вашій колекції, — це шахи. Слово честі, вони, мабуть, потрапили в нашу країну з Індії. Шахи з слонової кістки! І з якою майстерністю виточена кожна фігура! Цікаво, скільки ви заплатили за них?

Колекціонер наморщив чоло.

— Не так і багато. Зовсім небагато. Людина, яка запропонувала мені ці шахи, не знала їм ціни. Я заплатив за них п'ятсот карбованців. І міг там же придбати ще одну рідкісну річ — оригінальну перламутрову раковину з вмонтованим у ній годинником. Та, на жаль, спізнився. Поки я роздумував, купувати чи ні, раковина потрапила в інші руки. Я вже не застав її.

— Ви були на квартирі у власника антикварних речей? Я був би радий, якби ви й мені відкрили… Може, й для мене там дещо знайдеться?

— Будь ласка. У мене є адреса, тільки вона дома. Але я й так добре пригадую той будинок.

Потрібна квартира знаходилася недалеко від Урядової площі. Коваль прийшов туди із своїм новим знайомим; той порекомендував хазяїнові квартири Коваля як знавця і любителя антикварних речей.

Хазяїн назвався Чуприною. Вибачився, що зараз, на жаль, нічого оригінального запропонувати не може. Показав картини, кілька палехських шкатулок. Коваль поцікавився, де вій працює. Чуприна засміявся.

— Ні, я не мистецтвознавець і не художник. Звичайний сторож. Робота тим вигідна, що вона денна. Відстояв до семи вечора — і додому…

Капітан нашвидку підрахував, скільки може коштувати майно цього «сторожа». Нові меблі, картини, килими, рояль. Навряд, щоб він усе це придбав на зарплату. Під кінець заговорили про шахи.

— Пам'ятаю, аякже. Мені дуже не хотілося розставатися з ними, але потрібні були гроші.

— До речей, кажуть, звикають, як до живих істот, — підтримав його Коваль. — Я десь чигав про любителів красивих речей.

— Звичайно, звикаєш. Хоч би й ті шахи. Вони потрапили до мене ще до війни. Розумієте? Більше десяти років тримав, а довелося продати.

Капітан Коваль піймав «колекціонера» на слові. Шахи потрапили до нього зовсім недавно.

Прощалися, мов давні знайомі. Чуприна запрошував заходити.

І через кілька днів капітан Коваль відповів на запрошення. За цей час він встиг зібрати про Чуприну багато цікавих даних. Виявилося, що той живе на широку ногу. Любить випити і вживає тільки коньяк.

Двірничка посвідчила:

— Я в них як коли прибираю, підлогу мию. Щедро живуть. У шафах повно одягу, а як дочку заміж віддавали, то купили їй повністю обладнану квартиру у приватному будинку. Мабуть, багато в них облігацій «золотої» позики. От і виграють.

На запитання, чи часто Чуприна буває на нічних змінах, двірничка відповіла:

— Частенько. Він, я чула, сторожем працює.

Тимчасом перевірка показала, що Чуприна жодного разу не чергував уночі. Постовий журнал свідчив, що він здає пост завжди в один і той же час — о шостій вечора.

Зібравши ще деякі відомості, капітан Коваль доповів про все начальникові розшуку. Шахи, продані Чуприною, були безпосереднім доказом того, що він або сам злодій, або підтримує постійні зв'язки з якоюсь невикритою зграєю.

Прокурор дав дозвіл на трус.

Чуприна і його дружина, почувши, з якою метою до них зайшли працівники міліції і поняті, здивувалися, звичайно, але поводилися досить упевнено. Чуприна пообіцяв, що буде скаржитися. На капітана Коваля поглядав суворіше, ніж на інших. Він впізнав у ньому недавнього цивільного відвідувача, але нікому нічого про це не сказав.

У шафі і шухлядах стола було знайдено на велику суму облігацій різних позик. Підрахунок показав, що їх тут більше як на сто тисяч карбованців. Грошей у квартирі не було. Про картини, одяг, меблі Чуприна і його жінка сказали, що все це у них давнє, придбане ще до війни.

З кімнат перейшли в кухню. Звідси двері вели в маленьку темну комірчину.

Капітан Коваль посвітив ліхтариком. І перше, що йому. впало в очі — це змоток міцної вірьовки на гачку під самою стелею. Капітан став на стілець і зняв вірьовку. До обох її кінців прикріплено металеві гачки — карабіни незнайомої конструкції. Вірьовка змотана вдвоє, має щаблі, як у звичайній «морській» драбині.

Так ось той засіб, який допомагає безшумно штурмувати балкони!

Чуприна дивився на винесену з комірчини мотузяну драбину, нічим поки що не зраджуючи себе.

— Ви не скажете нам, що це за штука? Вона теж «антикварна»?

— Звичайна мотузка, — відповів Чуприна. — Я колись працював колодязником. З тих пір і бережу…

Капітан Коваль з помічниками знову повернулися в кімнату. Вистукували стіни, підлогу. Він тепер був упевнений, що у Чуприни повинні бути не тільки гроші, а й інші коштовності. Під виглядом колекціонера, простого сторожа ховався старий досвідчений злодій. Хтось відкрив кришку рояля. Порожньо.

Капітан Коваль узяв акорд. Звуки акорду здивували його. Та й клавіші під рукою опускалися не м'яко, ніжно, як треба; здавалося, вони важкі, металеві. Впадало в очі, що перламутрові пластинки на клавішах зовсім новенькі, тоді як рояль був досить пошарпаний.

Коваль висловив своє припущення колезі.

— А що ж? Спробуємо зазирнути і під клавіші, — згодився той.

Одна пластинка трималася трохи слабіше за інші, і капітан підчепив її кишеньковим ножиком. Пластинка відстала. В ту ж мить обличчя хазяїв зробилися блідими, як у мерців.

А капітан Коваль уже виймав і розкладав на полірованій кришці рояля золоті персні, коронки для зубів, монети царської чеканки…

Майже у кожному клавіші зберігалися якісь коштовності. Довелося викликати ювеліра, щоб встановити вартість знайденого.

— І все це ви придбали на свою зарплату? — з іронією запитав у Чуприни капітан Коваль.

Чуприна безсило сів на стілець у кутку. Він жадібними очима дивився на золото, яке вже не належало йому. Безсила лють охопила його, але він тихенько сидів і спостерігав, що діялося навколо нього.

До міліції Чуприну везли легковою автомашиною. Він майже весь час мовчав і, вже підіймаючись сходами на третій поверх, де містився карний розшук, раптом запитав: