— Що ж, спасибі і за це. Зараз ми повинні будемо зробити очну ставку. Уточніть, будь ласка, коли саме акордеон потрапив до вас? Хто може підтвердити ваші зізнання?
Лейтенант Лоза бачив, як непевно почуває себе Санько. Почувши, що лейтенант збирається зробити йому очну ставку з Нелею, Санько розгубився. Він, очевидно, боявся її.
— У вас немає нічого додати до попередніх свідчень? — запитав лейтенант Лоза, одночасно знімаючи телефонну трубку.
— Підождіть… Дайте мені подумати. Ага, я хотів би… Я буду одвертим до кінця. Акордеон нам винесли незнайомі хлопці.
— З робітничого гуртожитку? — допомагав йому лейтенант Лоза.
— З високого будинку. І Неля щось їм заплатила за акордеон, а мені вона сказала, що ми на ньому добре заробимо.
Лейтенант Лоза встав, пройшовся по кімнаті. Санько стежив за ним очима.
— Ви боїтесь очної ставки? Добре. Очної ставки може й не бути. Тільки давайте домовимось. Кажіть правду. Однаково доведеться за все відповідати. Чим швидше ви признаєтеся, тим краще для вас. Каяття полегшує долю злочинця. Воно свідчить, що людина ще не остаточно зіпсована. Ви готові?
Санько зітхнув.
— Я знав, що цим кінчиться. Мене підвела любов… Тільки заради того, щоб Неля не проганяла мене, я підкорявся їй…
— Я відразу відчув, що ви не безнадійний, хоч і потрапили в погану компанію. Ви можете бути щирим.
Санько недовірливо дивився на лейтенанта. Він вагався. В ці хвилини, коли вирішувалося питання, хто він і чи велика його провина, Санько згадував своє життя… Не перший рік «дружив» він з Нелею. Не один раз грабував квартири. Він, правда, намагався не брати на себе ролі керівника, був тільки виконавцем чужої волі. І це йому до певної міри вдавалося. Ніколи не був ініціатором, ніколи не підшукував «об'єктів», як це робили інші з Нелиної компанії. Чому ж він мав тепер за всіх відповідати? Неля, як він знав, була на волі, а його, бач, загримали. А Неля ж у них «отаман», її частка завжди була найбільшою… О, Неля дуже любила гроші!
Поки Санько роздумував, лейтенант сидів перед ним, перегортаючи сторінки якоїсь справи. Це теж насторожувало: можливо, на отих паперах, що їх переглядає лейтенант, записано більше, ніж Санько збирається їм сказати. Загадкова поява цього лейтенанта у «бариги» саме в ті хвилини, коли там був Санько, свідчила, що за ними стежили. Отже, для арешту була серйозна причина. Що їм відомо?
Його думки знову порушив лейтенант.
— Розкажіть, як ви познайомилися з Нелею? З чого почалась ваша «дружба»?
Розповісти про те, як вони познайомилися? Тут нема ніяких таємниць. Санько готовий розповісти, все, як було.
… У скверику біля кінотеатру імені «Чапаєва» прогулювалася гарненька дівчина. Він, Санько, збирався йти в кіно, а тут, як навмисне, в касі жодного квитка. Що робити? Через хвилину-дві почнеться сеанс, а дівчина прогулюється, і видно, що вона тримає в руці квитки. Хтось, певно, пообіцяв прийти і не прийшов. Може, дівчина продасть зайвий квиток?
З таким запитанням Санько і звернувся до неї.
— Почекайте ще трохи, — сказала дівчина, — якщо подруга не прийде, квиток ваш.
Потім вони разом увійшли в зал і сиділи поруч. Дівчина назвалася Нелею. Сказала, що вчиться в консерваторії. Вона мала свою думку про кінофільм в цілому, про гру окремих акторів. Санько вперше зустрівся з такою розумною дівчиною. Вона йому сподобалася.
Після того вечора вони ще зустрічалися кілька разів у тому ж скверику біля кінотеатру. Дивилися фільми, їли морозиво.
Прийшла осінь. Якось Неля сказала йому:
— Надворі холодно, а в тебе пальто зовсім легеньке. І старе.
— Заробляю мало, всього відразу не купиш, — відповів їй Санько. Він похвалився, що купив нові черевики, калоші. А тепер збирає на пальто.
— Довгенько доведеться збирати, коли тільки на зарплату надіятися, — зауважила Неля. Ніби між іншим вона сказала, що давно хотіла піти з ним у театр або в ресторан, але туди ж не підеш у такому, як у нього, одязі.
Санько провів кілька безсонних ночей, та все ж не знайшов виходу із своєї скрути. Де, справді, так одразу взяти грошей, щоб одягтися краще? І його костюм, і туфлі, і навіть кепку Неля забракувала. Сама вона одягалася завжди модно, на руці в неї був золотий годинник. Куди Санькові до Нелі!
Але не йти на побачення з нею Санько вже не міг. Його тягло до неї, тягло у знайомий скверик. Санько відмовляв собі у всьому, економив на харчах, щоб при зустрічі з Нелею мати в кишені хоч трохи грошей.
Одного разу Неля повела його в «Кукушку», ресторан над Дніпром. Санько здивовано прислухався до її розмови з офіціантом: Неля замовляла найдорожчий коньяк, ікру, заливну осетрину. Він шелестів у кишені четвертною, знаючи наперед, що цих грошей невистачить. Узяв Нелю за руку, прошепотів: «Чим ми платитимемо?» Неля заспокоїла Санька. Розкрила сумочку. В ній він побачив тугу пачку грошей.
Після третьої чарки Санько зробився веселим, дивився на Нелю щасливими, закоханими очима.
Вечеря коштувала більше ста карбованців. Неля заплатила, не моргнувши й оком. Потім вона сказала:
— А тепер танцювати! Ти бував на «Веселій жабі»?
Виявилося, що так Неля називає свій «улюблений» танцювальний майданчик на схилах Дніпра.
— Я люблю тебе, і нам завжди буде добре. Тільки дружба наша можлива при одній умові… — шепотіла Неля хлопцеві, танцюючи з ним.
Неля призналася, що любить розкіш… Їм потрібно багато грошей, тоді життя буде щасливим і веселим. Неля знає, як добувати гроші, і Санько має слухатись її порад. Пообіцяла йому видати аванс в рахунок майбутніх заробітків. Сьогодні вона дасть йому тисячу карбованців, нехай Санько купить собі пальто.
Призначила йому нове побачення в середу на тому самому місці. Наостанку попросила, щоб він привів із собою надійного хлопця…
Санько привів свого знайомого Женьку Семьонова.
Після того, як Санько поручився за Женьку, Неля сказала їм: в одній квартирі лежать дорогі речі. Повний чемодан. Їх власниця померла в дорозі, про це вона, Неля, дізналася випадково. Чому б їм не забрати безгосподарні речі, їх однаково конфіскують. Квартира на замку, нікого поблизу, ніяких свідків. Без риску можна добути багато грошей. От і весь Нелин план.
Санькові зробилося моторошно: вперше почув він таке. Женька теж вагався.
— Боягузи, — сказала їм Неля. — Тоді от що… Ви стоятимете на вулиці, а я сама винесу ці речі. А гроші за них розділимо на трьох.
Вона не дала їм отямитися. Всі троє сіли на таксі і поїхали кудись у Святошино.
На околиці проти одного з будиночків із садком Неля зупинила таксі.
— Я винесу зараз свої речі, а ви почекайте, — сказала Неля супутникам і вийшла.
Її не було хвилин п'ять. Потім Неля принесла два чемодани. Маленький хлопчик, який довів її до хвіртки, весело помахав на прощання рукою.
— От і все, — сказала Неля, підморгнувши спільникам.
— А куди ми тепер? — запитав Санько, який ще тремтів.
— На площу Перемоги, — голосно сказала шоферові Неля.
На площі Неля відпустила цю машину і відразу попрямувала до іншої: хлопці покірливо несли за нею чемодани.
— Речі відвеземо до мене, — пояснила Неля.
— А навіщо ж ми пересідали? — здивувався Санько.
— Дитина, — іронічно зауважила Неля. — Щоб слід заплутати.
— А що в чемоданах? — поцікавився Женька. — Може, там дрантя всяке?
Неля розкрила сумочку.
— Ось вам по сто карбованців. Робота зроблена. Що в чемоданах — побачимо. А це я вас авансую.
Того ж дня вони вже втрьох відвідали «Кукушку». Санько хотів заплатити за вечерю, але Неля іронічно зауважила:
— Хай лишаються вам на цигарки, хлоп'ята, плачу я.
У багатьох квартирах побував Санько за цей час.
Адреси завжди вказувала Неля. Вони грабували старих жінок-пенсіонерок, квартири тих, що виїхали на відпочинок або перебували в лікарнях. Траплялося, що на їхній дзвінок відповідали, годі хлопці вигадували якусь причину, чого вони прийшли, і зникали. Де реалізувалися крадені речі, якою була виручка, ні Санько, ні Женька, ні ще двоє хлопців, залучених Нелею пізніше, не знали. Інколи Неля була щедрою, інколи зовсім нічого не давала хлопцям, пояснюючи тим, що вона багато виплачує «агентурі», тобто тим, хто вказує їй об'єкти.
