Довелося самому їхати в Макіївку.
Гардеробниця лікарні, яка кілька разів видавала халат тій жінці, що приходила до хворого Токаря, впевнено сказала:
— Тетяна, рябенька така? Я її знаю. Вона частенько на базарі старими речами торгує.
Прогулянка на базар з гардеробницею. Ще одна прогулянка. Тільки на третій день, у неділю, супутниця Волоського показала йому Тетяну.
Тетяна з базару поверталася не сама, і Волоський, дійшовши до самої її квартири на околиці, змушений був відкласти знайомство на інший раз. Але йому не щастило. Він прийшов до Тетяни рано-вранці і побачив, що двері її квартири на замку. Ніхто із сусідів не міг сказати, коли вона повернеться.
Не було її й на другий день. Волоський інтуїтивно відчув, що зникнення цієї жінки не випадкове.
За будинком Тетяни встановили нагляд. Волоський приїхав у Сталіно, і тут працівники карного розшуку познайомили його з телеграмою, одержаною від майора Дмитрука. Два дні тому в одному з районних центрів Черкаської області пограбовано місцевий універмаг. Спосіб проникнення в магазин такий, як і раніш: у кам'яній стіні зроблено отвір циркулярною пилкою. Висловлювалося припущення, що це справа рук тих самих злочинців, які пограбували магазин Київтекстильторгу.
Тетяна! Її виїзд із Макіївки збігається з «операцією» в Черкаській області. Про це Волоський повідомив Дмитрука, а сам знову виїхав у Макіївку.
Момент повернення Тетяни був точно зафіксований. Вона прийшла додому об одинадцятій годині ранку, нічого не принесла.
Волоський і працівник місцевої міліції зайшли до Тетяни. Пересвідчившись, хто вони, Тетяна вже не могла приховати свого переляку.
— Де я була? Скажу все, як на сповіді. Коли вже прийшли до мене, то, мабуть, знаєте і Токаря.
— Звичайно, знаємо, — підтвердив Волоський. — Нас тільки цікавить, де він тепер.
Жінка перехопила погляд Волоського, яким він оглядав кімнату.
— Ні, ні, у мене його нема. Боже спаси.
— Хіба він не приїхав разом з вами?
— Не захотів. Ніби відчував нещастя, — призналася жінка.
І вона назвала невелику станцію, де вночі попрощалася з Токарем.
— А ще хто був із ним?
— Та Костя ж. Воробйов. Вони завжди разом мандрують. Через того проклятого Костю і мій дома не сидить.
— Токар — ваш чоловік?
— Майже. Ми з ним давно… Оце побратися збирались.
Тетяна розповіла все, що знала, досить одверто. Виявилося, що її викликали в Черкаську область. Три дні чекала на вказаній Токарем у телеграмі квартирі. І таки дочекалася.
— Ну, зустрілися ви? Помилувалися одне одним, а далі? Які доручення вам дав наречений?
— Ніяких доручень. Ми побачилися, поговорили про свої справи…
— А речей ніяких Токар не передав?
Вона спідлоба глянула на нього.
— Нічого не передавав.
Хоч Волоський добре знав, що Тетяна з собою нічого не принесла, все ж, порадившись з оперуповноваженим місцевої міліції, вирішили зробити трус.
Серед документів, які Тетяна тримала при собі, було знайдено маленький папірець з адресою: Кривий Ріг, вулиця Зелена…
На іншому клаптику паперу знайшли свіжі записи руху поїздів і при перевірці встановили, що це поїзди, які йдуть у бік Кривого Рога.
— Вам доведеться розповісти, чого ви зібралися у Кривий Ріг.
— Нікуди я не збиралася, — відповіла жінка, і губи її затремтіли.
— Що ж, тоді ми разом поїдемо у Кривий Ріг на Зелену. Але знайте, провина ваша буде значно меншою, якщо ви самі у всьому признаєтеся.
Вона рішуче похитала головою.
— Нічого не знаю. То не мої знайомі…
— А чиї?
— Пройдисвіта того, Кості. Бодай він і другу ногу зламав…
— А навіщо адресу дали вам?
— Та речі ж його забрати.
— А вас знають на Зеленій?
— Звідки? Повинна була сказати, що я від Кості. От і все…
Наречену Токаря довелося тимчасово ізолювати. Після деяких консультацій Волоський поїхав у Кривий Ріг.
* * *
Вулиця Зелена. Маленький флігель у глибині двору. Високий чолов'яга у вишитій сорочці відчинив двері. Гість сказав йому:
— Я від Кості. Ви самі дома?
— Заходьте. Сам.
Кімнату освітлює маленьке віконечко, і тому важко визначити настрій господаря: радий він чи не радий посланцеві Кості Воробйова.
Гість скинув кепку, озирнувся. Він ніби хотів переконатися, що вони тут тільки вдвох.
— А де він сам? Чому не приїхав? — запитав хазяїн квартири.
Гість наблизився до нього і відповів стиха:
— Костя засипався… На станції, де здавали посилки.
Хазяїн захвилювався.
— Оце так!
— Я бачив Костю в останню хвилину. Він попросився у вбиральню, і там ми перекинулися кількома словами. Костя попередив: якщо речі не реалізовані, негайно відправити їх в інше місце. У вас може бути трус…
— Який він швидкий! Не реалізовані! Я тільки вчора одержав посилки, чорт би його взяв…
— І тримаєте їх у себе дома?
— А де ж?
— Треба діяти. Куди можна переховати речі?
Хазяїн пішов до шафи, відчинив її. Там лежали дві нерозпаковані посилки, обшиті мішковиною.
— Ви мені допоможете?
— Звичайно. Тільки треба поспішати. Міліція може наскочити кожну хвилину.
З шафи були вийняті посилки, потім хазяїн поліз рукою під ковдру, витяг з матраца пакуночок, обгорнутий газетою, і сховав його за пазуху.
— Ви надовго до нас? — запитав хазяїн.
— Сьогодні ж гайну далі. Ще треба дві адреси навідати.
— Розумію. Ну, ходімо. Там у моїх знайомих і перекусимо.
В кінці Зеленої високий чоловік відчинив хвіртку, і вони опинилися на старій садибі. Похилена хата під стріхою, дуплисте дерево серед двору, колодязь. Таким, мабуть, було це подвір'я і сто років тому. Літня жінка відійшла з високим вбік і після короткої розмови повела його в повітку.
Посилки сховали в солому.
Довго тут не затримувалися. Гість сказав, що Кості і його напарникові, може, ще пощастить і викрутитися, бо ж проти них нема ніяких серйозних доказів.
— Тоді вони неодмінно прийдуть сюди, — сказав високий. Він трохи подумав: — А то є в мене ще одна адреса — на протилежній околиці. Там живуть далекі родичі Воробйова.
Гість подивився на годинник.
— Не завадило б і їх попередити про небезпеку.
— Я це зроблю. Ви на вокзал, а я до них…
По дорозі випили у буфеті трохи, перекусили. Потім гість попрощався з високим, не спитавши навіть його імені.
Побачивши на розі вулиці міліціонера, Волоський показав йому своє посвідчення і попросив у дечому допомогти. Він не хотів сам стежити за високим, бо це могло викликати в того підозру. Криворізький міліціонер пішов назирцем за людиною, якою цікавився карний розшук.
Години через півтори зустрілися, міліціонер вказав точну адресу.
Як і в інших місцях, Волоський і тут залучив до роботи оперативних працівників міліції. На світанку другого дня біля підозрілої квартири взяли Токаря. Він, як виявилося, встав з поїзда на роз'їзді недалеко від міста і звідти прийшов пішки. Про Воробйова затриманий посвідчив, що той попрощався з ним давно і поїхав у протилежний бік, здається у Ростов.
Людину, якій належала грушева палиця, знайти поки що не пощастило.
Токаря допитували в Криворізькій міліції. Він признався, що вони з Воробйовим останні місяці гастролювали по різних містах, але рішуче відмовився визнати себе винним у пограбуванні магазинів.
— Ми в поїздах латалися. І цього з нас було досить, — говорив Токар. — А проти держави ми ні-ні: навчені. Не один рік відсиділи. Досить з нас.
Було схоже, що він каже правду.
А втім, у Волоського був ще один невикористаний козир: посилки, заховані в соломі. Волоський, правда, не перевіряв, що в них, бо не хотів передчасно розкривати карти перед власницею старої садиби. Але тепер справу цю вже не можна було затягати. Посилки конфіскували. Виявилося, що це новий одяг: костюми, пальта, плащі. Посилки показали Токареві.
