Прощаючись, Олег попередив її:

— Батькам не кажи…

— Чому? — здивувалася Віра.

Він якось дивно посміхнувся.

— Хто я для них? Амністований злочинець. Сама знаєш, не дозволять нам… дружити.

Вірі тоді чомусь дуже стало шкода Олега.

«А може, він ні в чому не винен? — думала вона. — Може, постраждав даремно?»

На другий день вони знову зустрілися і домовилися наступного разу піти в кіно. А потім, дожидаючи сеансу, сиділи у фойє, і Олег із зворушливою відвертістю розповідав їй про свій злочин. То була, як казав Олег, випадкова історія. Якось увечері він з товаришем і ще кількома хлопцями, — декого з них він зовсім не знав, — пішли випити по кухлю пива. Буфетниця налила їм, а сама почала лічити гроші. Нікого з сторонніх у буфеті не було. Раптом хтось із хлопців по-змовницькому зашепотів:

— Дивіться, яка купа грошей! Налякаємо її?

І не встиг Олег отямитись, як один з їхньої компанії вихопив справжній пістолет.

— Ні з місця! Давай гроші! — гаркнув на буфетницю.

Вона зблідла і підняла руки вгору. Погасло світло. Хтось кинувся до прилавка. Скоро всі вони опинилися на вулиці. Так і бігли купою. Зупинились аж за рогом.

— От тобі й пожартували, — озвався Олегів товариш. Чути було, що у нього зуб на зуб не потрапляє.

— Цить, дурню. Нічого їй не буде. На піні швидко нестачу покриє, а ми погуляємо за її здоров'я! — сказав похмуро один з незнайомців.

Гроші поділили, і Олегові дісталося майже триста карбованців. Він вертався додому, не усвідомлюючи повністю того, що сталося. Пітною рукою тримав у кишені пачку грошей і роздумував, як бути з ними.

Минула безсонна ніч. Ніхто його не турбував, ніхто по нього не приходив. Гроші лежали у схованці, куди їх Олег поклав ще звечора. Довго вагався: брати їх чи не брати? І таки взяв у кишеню двадцять п'ять карбованців.

У той день вони з нареченою довго гуляли, з'їли по кілька порцій морозива. Вона була дуже весела і не помітила тривоги в очах Олега, не помітила, як пильно і ніби з острахом поглядав він на людей у міліцейській формі…

А ще через день Олега арештували. Судили суворо. Збройне пограбування — так кваліфікувався їхній злочин. І от — в'язниця.

Віра дивилася на Олега і думала, що, мабуть, не дуже важко було йому там. За ці роки, що вона його не бачила, виріс, зміцнів. Обличчя його пашіло здоров'ям.

— Батькам спасибі. Весь час мене підтримували, — закінчив своє коротке оповідання Олег. І тут же згадав: —Недарма у пісні співається: «Жена найдет себе другого, а мать сыночка — никогда». — Дивився на Віру смутними, ображеними очима. — Наречена моя — то листи писала, підбадьорювала мене, то раптом узнав — вийшла заміж. Тепер навряд, чи повірю комусь…

Віра довго думала над його словами. І одного разу, коли вони вже ближче здружилися, відповіла на них Олегові:

— Не всі однакові. Якби мій… друг потрапив у біду, я б усе життя чекала.

Шила, кажуть, у мішку не втаїш. Скоро Вірині батьки дізналися, що вона зустрічається з Олегом. Це відразу стурбувало їх, насторожило. Мати попередила Віру:

— Не пара він тобі. Ти — ще дитина, а він… де тільки не побував. Нехай спершу навчиться шматок хліба заробляти, чесною працею себе виправдає.

Віра закінчила восьмий клас, перейшла в дев'ятий. Олег так ніде й не працював, у нього був свій план: «Відпочину трохи, — говорив він, — а восени піду в десятий. Треба атестат зрілості мати, інакше не проживеш». Вірі він радив залишити школу і перейти до технікуму.

Ще підлітком Олег майстрував радіоприймачі, цікавився різними машинами. Потім батько його, інженер, придбав Олегові портативну кіноапаратуру. Олег, правда, швидко забув про кіноапарат і переключився на мотоцикл, але тепер він щиро радив Вірі піти вчитися в кінотехнікум. Обіцяв допомагати.

Батьки підтримали доччине бажання. І ось вона учениця кінотехнікуму. Тепер можна не боятися нічого. Вона вже не школярка. Учениці технікуму не заборонено мати навіть нареченого. І кожного дня біля кінотехнікуму на Червоноармійській її чекав Олег.

— Поїдьмо на Дніпро, — запрошував він Віру, — там чудово.

— А в школу? Хіба у тебе сьогодні немає навчання? — не розуміла Віра.

— Заради такого вечора… можна один раз пропустити.

Одягався Олег з шиком. Навіть в ув'язненні він мав модний костюм, дороге пальто, запас білизни. Батьки не забували свого єдиного сина. Ще більше турбувалися про Олега тепер, коли він був дома. Вони, здавалося, дали обітницю потурати його примхам.

Одного разу Олег похвалився Вірі:

— Збираю гроші на «Москвича». Тоді возитиму тебе, куди захочеш.

Віра не повірила.

— Де ти їх «збираєш»? У батьків «циганиш»?

— Не зовсім так, — загадково посміхнувся Олег. — Ти ж не все знаєш… Я от, наприклад, приймачі ремонтую, мотоцикли. Гроші невеликі, правда, а все ж потроху заробляю. — І, бачачи, що Віра досить скептично ставиться до його мрії про машину, Олег сказав, що й батько, звичайно, його підтримує. З кожної зарплати відкладає певну суму…

Минуло небагато часу, і в Олега таки з'явився «Москвич». Тепер він справді мав чим займатися з ранку до вечора. Де він їздив, де бував на своїй машині, ніколи не розповідав. Але майже щодня Олег заїжджав по Віру — то в технікум, то додому. Зупинявся так, щоб його не бачили Вірині батьки, і чекав її.

Віра все більше звикала до нього. У ті дні, коли він чомусь не приходив, вона нудьгувала.

Невже це була справжня любов? Перша любов…

Напередодні Жовтневих свят Олег запросив Віру поїхати з ним у Боярку.

— Там уже все готове. Два дні гулятимемо.

— Два дні? — здивувалася Віра. — А дома що скажуть?

— Хіба ти маленька? Треба мати свій розум. Хочеш бути зі мною? Скажи, хочеш? — закоханими, сповненими таємничості очима дивився на дівчину.

— Ти й сам знаєш, — червоніючи, відповіла Віра. — Але я повинна сказати батькам…

Олег подумав і рішуче запропонував:

— Хочеш, щоб я сам пішов до них? Скажу, що ми вирішили одружитися…

Вона боялася цього, але не заперечувала. Їй подобалося, що Олег сміливо говорить про такі речі.

Розмова у Віриних батьків почалася в присутності Віри. Потім мати попросила її вийти на кілька хвилин.

Олег натискав на Віриного батька.

— Ви ж нашу сім'ю добре знаєте. Мої у всьому підтримають нас… Я заберу її до себе, — гаряче умовляв Олег.

Батько не поспішав давати згоду.

— Так, сім'ю твою, Олег, я знаю, — підтвердив він. — Чесні, працьовиті люди. А от їй… Ти, Олег, ніби не з тієї ноги ступив, як у життя пішов. Страшно нам, батькам, за Віру.

— Чому не з тієї? Я знову в школу піду, а потім далі вчитимусь. Буду такий, як і всі…

— Може, й підеш у школу. Але скільки це вже місяців, як повернувся, і ні за холодну воду не берешся. З чого живеш? На які гроші оце добро придбав, що на тобі? Якщо на батькові, — совісно. У такі роки і я, і твій батько вже свій хліб їли. А ти байдики б'єш. На машині по місту ганяєш…

Олег мовчки слухав. На лобі у нього темніла зморшка. Погляд став упертим, зухвалим.

— Моя справа — повідомити. Я не збираюся просити… На коліна не стану, — різко промовив він.

І пішов геть.

Вірині батьки зрозуміли, що Олег намагається залякати їх. І вжили відповідних заходів. Дочці раз і назавжди заборонили зустрічатися з Олегом. Відібрали навіть у неї паспорт.

Настав вечір. В умовлену годину Олег чекав Віру на вулиці Саксаганського.

— Ітимеш завтра в технікум, одягнися як слід. Поїдемо в Боярку.

Вона умовляла його, щоб саме тепер не дратував батьків. Але він і слухати не хотів.

— У житті часто так буває, — глибокодумно казав Олег. — Приходить час, і доводиться вибирати: або любов, або батьки…

Її мовчання, очевидно, не сподобалося йому.

— Може, і ти, як моя колишня наречена… І ти одвертаєшся?..

Серце у Віри затріпотіло від думки, що Олег зараз піде і вони ніколи більше не зустрінуться. Олег уже й так був ображений у своїх надіях, у своїх почуттях. Батьки… Чому вона повинна рахуватися з ними, а вони з нею — ні?