— Коли це було?

Іван Іванович знову замислився. І було над чим. Адже тільки-но він сказав, що після повернення з табору Сергій Коростильов ні разу не бував у них.

Бородін не підганяв Бондаря. Він давав йому змогу добре подумати, перш ніж відповісти. Зняв телефонну трубку і набрав потрібний номер.

— Лабораторія? Мені майора Приходька. Ну як там, скінчили експертизу?.. Так, так… Дуже добре. — Він ще трохи послухав і, видно було, лишився задоволений тим, що почув.

— Ну, ну, — Бородін, глянувши на Бондаря, відразу помітив, що того ніби підмінили. За ці півхвилини чи хвилину, поки він розмовляв з лабораторією, обличчя у Бондаря зблідло, очі світилися підозрілою полохливістю.

— Ага, ви питали… Нагадайте, будь ласка, що вас цікавить?

«Важливий симптом, — відзначив у думці Бородін. — Розмова з лабораторією стривожила його, він забув навіть, про що йшла мова».

— Я запитував вас, коли саме ви почали не довіряти Коростильову? Але знаєте, Бондар, тепер уже це мене цікавить менше… — Бородін трохи перехилився через стіл, наблизився до Бондаря. — Зараз повідомили… Криваві плями на стіні вашого гаража вивчені. Поясніть, будь ласка, Бондар, яким це чином на стінах гаража з'явилися краплі людської крові? Людської, Бондар. Качки і кури, про яких ви говорите, — жалюгідна вигадка.

Бондар сіпнувся.

— Провокація, — зашипів він. — Ви навмисне заплутуєте мене… Я не вірю вам, не вірю вашим аналізам.

— А собі ви вірите, своїм словам? — іронічно зауважив Бородін і знову потягся до телефону. — Принесіть, будь ласка, висновок експертизи, товаришу Приходько.

Підполковник Бородін підвівся, почав ходити по довгій вузькій кімнаті. Він зупинився біля вікна і замріяно дивився на засніжені, мов у казці, дерева. Як хотілося йому зараз же піти звідси, опинитися он у тому скверику серед веселої дітвори, почути щасливі голоси, дитячий вереск або сісти у наповнений пасажирами тролейбус і їхати, їхати серед добрих, чесних людей і чути розмови про що завгодно, тільки не про вбивства, не про підлість. Та ні, це неможливо. Якщо він, Бородін, не зніме з нього машкару, Бондар відчує себе переможцем, і хто знає, які нові плани визріють у його голові. Бородін знає, що в сусідній кімнаті у ці хвилини Гриненко допитує дружину Бондаря, добивається від неї правди, але справа, очевидно, у нього анітрохи не посувається, бо інакше він давно з'явився б у Бородіна. Отже, ні хвилини перепочинку. Наступати, тільки наступати, заганяти злочинця у глухий куток, звідки є лише один вихід — признання…

Бондар сидів нерухомо, а очі його стежили за підполковником.

Увійшов майор.

— Ось, товаришу підполковник, документи. Для аналізу було взято дуже маленькі порції. Але тепер у гаражі піднято підлогу і там у щілинах знайдено кілька згустків… Це дасть можливість…

Бородін уважно перечитав поданий йому папір.

— Гляньте і ви, Бондар. І не кажіть більше, що вас провокують.

Підполковникові Бородіну здавалося, що зараз, ознайомившись з лабораторними висновками, Бондар капітулює, йому хотілося, щоб це сталася при майорові Приходьку, і він попросив його залишитися.

Очі Бондаря вже давно пробігли папір з краю в край. Але він не віддавав аркушика і дивився на нього в одну точку, мов сліпий.

— Розкажіть, Бондар, усю правду.

Той пробурмотів стомленим непевним голосом:

— Скільки можна знущатися над людиною? Зробіть перерву… Мені треба трохи перепочити.

Підполковник Бородін глянув на годинник.

— Скоро буде перерва. Через півгодини підете. В камеру, звичайно. Але за ці півгодини ви маєте можливість зняти з себе тягар… Навіщо, справді, мучити себе і нас? Те, що сталося, — сталося, від фактів не втечеш.

— Думайте, що знаєте. Я хочу… відпочити. Відпустіть мене. Інакше… я все одно мовчатиму.

І з цієї хвилини Бондар так і не сказав ні слова. Не дала ніяких свідчень і його дружина. Вона вперто повторювала, що не знає, звідки кров, нічого не знає про смерть Коростильова.

Знову зробили обшук у квартирі Бондарів. Ще раз оглянули машину. Особливо уважно вивчали багажник. Машину викотили у двір, і тепер, при денному світлі, легше було зазирати в найдальші куточки…

Ранком другого дня Бондаря знову привели до підполковника Бородіна.

— Що ви на це скажете? — підполковник передав Бондарю два папери. Лабораторія повідомляла, що пощастило кінець кінцем встановити групу крові завдяки згусткам, знайденим у щілинах підлоги. Таку ж групу крові мав і Сергій Коростильов. У другому документі значилося, що при повторному огляді в автомашині знайдено сліди крові.

Бондар прочитав обидва документи і поклав їх на стіл. Він, здавалося, почував себе сьогодні краще, ніж учора.

— Ви хочете, щоб я признався у вбивстві, але це божевільна вимога, — обізвався нарешті він. — Ніякі документи вам не допоможуть. Я не винен, і, кінець кінцем, усі ваші штучні докази луснуть, як мильний пузир.

Це вже була впертість людини, яка поклялася скоріше вмерти, ніж признатися.

Слідство тривало. Довелося знову їхати до сестри загиблого.

— Що ви думаєте про Івана Івановича Бондаря як про людину? Чи подобається він вам? — звернувся Гриненко до сестри Коростильова.

— Я мало знала Бондаря. А брат ним захоплювався. — І вона раптом пригадала — Одного разу Сергій показував листа, що прийшов від Бондаря. Той відпочивав у Криму і запрошував до себе Сергія. Він писав, що знімає велику кімнату і в ній знайдеться місце і для третього ліжка. Писав і про гроші…

Гриненко раптом почув те, чого досі не знав. Виявляється, Іван Іванович Бондар зберігав гроші Коростильова. Він писав з Криму, що гроші давно поклав на книжку і самих процентів, нарахованих за минулий рік, вистачить Сергієві на те, щоб прожити кілька тижнів у Криму…

Скільки мав грошей Коростильов, сестра не знала. Коли вважати, що на два тижні в курортному місті потрібно не менше, як чотириста-п'ятсот карбованців, то виходило, що Коростильов передав Бондарю на зберігання дванадцять-п'ятнадцять тисяч карбованців. Такий факт мав важливе значення.

Гриненко негайно інформував Бородіна, і в той же день одночасно в двох кімнатах темою розмов із затриманими були заощадження, які мав Коростильов. Дружина Бондаря заявила, що гроші чоловік справді позичав, але скільки і на який строк — не знала. Вона, мовляв, не мала звички втручатися в чоловікові справи.

За кілька хвилин до розмови з Бондарем підполковникові Бородіну принесли точну довідку: в ощадній касі був вклад на ім'я Івана Івановича Бондаря — п'ятнадцять тисяч карбованців. На початку цього року вкладник забрав одразу п'ятнадцять тисяч, залишивши на книжці лише нараховані йому проценти.

— Скільки грошей і коли саме передав вам на зберігання Коростильов?

Бондар заперечливо хитав головою.

— Ніяких грошей Коростильов мені не давав.

— А якщо ми покажемо вам лист, написаний вашою рукою? Лист із Криму, пам'ятаєте? Коли ви запрошували Коростильова до себе…

Хвилинне мовчання, і Бондар ніби щось згадав.

— Такого листа я справді писав. Але це було давно. Тоді трохи грошей Коростильова було в мене, вірніше, на моїй книжці.

— Ви самі собі суперечите. Тільки що говорили одне, зараз інше.

— Хіба я зобов'язаний усе пам'ятати?!

— Ну й де ж ті гроші?

— Я їх… давно віддав. Коростильов потрапив, як ви знаєте, у неприємність. У зв'язку з цим були різні витрати.

— Коли саме віддали? Ще до того, як він був засуджений?

— Звичайно, до того. Як тільки почалося слідство, він продав деякі речі, боявся конфіскації. Тоді ж і гроші забрав.

— Я записую ваші слова… Ось прогляньте і розпишіться внизу аркуша.

Бондар старанно прочитав написане. Замислився.

— Розписуйтеся.

— Добре. Але я маю одну поправку… Тепер згадав… Речі Коростильов продав ще до суду, а гроші… гроші він забрав у мене пізніше. Власне, я йому передав їх уже в цьому році.

— Ай-я-яй, як недобре виходить! У вас дуже погана пам'ять, Бондар. Чи, може, справа тут зовсім не в пам'яті, га?