Лекції з медицини.

Гравюра ХV ст.

47

копитами чорну землю на незайману ще сніжну бі-

лизну. Троє вершників спішилися і стрімко ввійшли

в приміщення. Все сталося раптово, Швайпольт не

Друкарський

верстат.

Гравюра кінця

 ХV ст.

везені в Краків, а з друкарського

верстата зійдуть перші аркуші

«Часослова» і «Осьмогласника».

Швайпольт брав ті аркуші, і так

і сяк розглядав їх та тішився, немов

власним дитям: «Доконана

би (сть) сія книга у великом граді

Кракові при державі короля

полскаго Казимира і доконана

би (сть) міщанином краковским

Швайполтом Фіоль, із Німець,

неметкого роду, франк».

Книги бережливо пакувалися,

а возити їх в далекі русинські

землі могли тільки поважні

особи, яких нереально обшукати

чи пограбувати.

…Листопадового похмурого

дня 1491 року випав перший

сніг, він падав тихо і несміливо,

немов соромився свого передчасного

дещо приходу. На подвір’

я друкарні Швайпольта

Фіоля озброєні вершники ввірвалися

раптово, загарцювали

розгарячілі коні, викидаючи

пручався, як його в’язали, тільки подумки помолився:

«На все Твоя воля, Боже».

На допитах у в’язниці він на розчарування та роздратування

слідчих нічого не міг розказати певного

– він і справді не знав ні імені людини, що давала

гроші, ні тих, хто забирав книги.

Тим часом впливові русинські люди при дворі

польського короля і в церковних колах робили свою

справу, аби визволити Фіоля. І якогось дня Швайпольт

вийшов за тюремні ворота – його чекала готова

в дорогу карета.

– Куди мене? – тільки й поспитав візника.

– У безпечне місце, – відповів візник голосом тої

людини, що приходила у чернечому одязі на першу

4848

розмову про друк русинською, або ще як називали,

українською мовою.

Коні рушили, прощавай, друкарне, та не прощавайте

книги. Розбіглися-розлетілися ви світами, навіть

через століття говоритимете ви вустами різних

людей у Божих храмах. «І якщо від того, – думав Фіоль,

– світ стане бодай на крихту добрішим, то шлях

свій на цій землі я пройшов не марно».

49

НЕВІСТКА

БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Досвітком, ще пташка не чистила дзьоба, у ворота

фортеці постукав вершник – стукав щомоці, рішуче,

настирно.

– Відчиніть! Хутко відчиняйте!

А як відчинилися ворота, то вершник, видавалося,

не ввів, а поспіхом силоміць втягнув за повіддя змиленого

і стомленого коня.

– Біда! Чужинське військо – менш як півдня ходу!

За кілька хвилин сонна фортеця ожила, закрутилися

всі коліщатка, як в запущеного годинника – засновигали

люди, підвозилися до гармат ядра і порох.

Усі готувалися до оборони.

Для Розанди очікування бою не було дивиною,

все життя її проминуло в таких очікуваннях. Донька

молдавського володаря Василя Лупула, про багатство

якого ходять легенди всією Європою і золотим статкам

якого заздрив не один король, багато разів потрапляла

в облогу і зловісний свист гарматних ядер над

головою давно вже її не лякав. Тим паче, що в молодості

і сама вона ставала причиною воєнних сутичок.

За серцем красуні-принцеси мліли турецький візир,

могутнішим за якого було хіба що небо й султан, а ще

син німецького імператора, а ще один із найбагатших

і найвпливовіших польських шляхтичів, польський

гетьман Мартин Калиновський, який мав навіть власне

військо… Та доля розсудила Розанді пов’язати свої

молоді літа з Україною.

Несподівана, як блискавиця серед зими, визвольна

війна Богдана Хмельницького підняла значимість

українського гетьмана і зрівняла його в очах європейських

дипломатів із лордом-протектором Британії

Олівером Кромвелем. Панотці Вселенського

патріарха вшановують Хмельницького за імператорським

чином.

Зірко вдивляючись у мліч століть, гетьман почав

замислюватися, а чи не породичатися з якоюсь легітимною

династією Європи, щоб узаконити вже влас

Василь Лупул –

володар Молдовії

5050

Розанда, донька

молдавського

володаря,

дружина Тимофія

Хмельницького

(портрет

зі збірки

Львівського

історичного музею)

ну династію Хмельницьких. Молдавія для Богданових

роздумів підходила якнайкраще – і сусідня держава,

і донька для старшого сина Тимоша Розанда у Лупула

є, заразом ще й стосунки поліпшають з іншими

придунайськими князівствами – Валахією та Трансільванією

зокрема. На старіючому гетьмановому обличчі,

коли мислив про це, легкою тінню лише тиха

усмішка пробігала. А то вже десяте діло, що Тиміш і

Розанда одне одного й у вічі ніколи не бачили.

Перші перемовини майбутніх сватів почалися досить

оригінально, хоча не так уже й незвично для тих

часів. Із гиком пронеслися козацькі полки розлогими

полями Молдавії, в поміч разом із ними скакали

татарські загони, і ось уже головні міста князівства

Сучава і Ясси під загрозою. Напудженому володарю

краю Василе Лупулу діватися нікуди: платить данину

кримському хану, платить гетьману 10 000 талярів і

обіцяє тому видати доньку за Тимоша. який формально

очолював козацьке військо. Це було восени 1650 року,

а весілля домовилися згуляти до Різдва.

Допоки козацькі шаблі виблискували на сонці під

стінами Ясс і Сучави, доти й обіцянка Лупула була

чинною. А як відійшло гетьманське військо… Домна

Розанда опинилася в своєї старшої сестри, під захистом

литовського гетьмана Радзивіла. А ще згодом

доньку батько на два роки взагалі в Стамбулі, хитро

усміхаючись, приховав від Тимоша. І на батьківський

поріг Розанда вже ступила у

1652-му році.

Тут би й далі вести перемовини,

та от польський

гетьман Калиновський, з

якого січка сипалася вже

від старості, знову взявся

за своє і кинув клич на всю

Корону Польську «боронити

прекрасну князівну».

Перемістивши свої війська

на Поділля, аби перекрити

шлях з України на молдавські

землі, скликав романтичну

молодь у свій табір

під Батогом.

Битва козацьких і польських військ була недовгою,

але лютою: молоді і невправні романтичні вояки

падали снопами під шаблями бувалих і гартованих не

в одній січі козаків. І врешті сива голова самого Калиновського,

настромлена на спис, доставлена у намет

українського гетьмана.

Спадала літня спека 1652 року. Зустрічати зятя

Тимоша Хмельницького виїхав особисто Василе Лупул