у супроводі пишних бояр, із восьмитисячним

військом. Бучне весілля гуляли в Чигирині, і вже за

святковим столом Тиміш веде перемовини з тестем: а

чи не віддав би він князівський престол зятеві, а сам

перебрався в землі Валахії? Василе Лупулу Бог не судив

же синів…

Було всього за коротке заміжжя Розанди: доводилося

втікати батькові на Вкраїну під захист козацьких

гармат та мушкетів, знову повертати собі молдавський

престол…

І світ не таким став, і сонце почорніло того осіннього

дня 1653-го, коли в світлицю внесли смертельно

пораненого Тимоша. Любила Розанда його чи ні,

але що ж їй робити тепер вагітній, оточеній ворогами,

які не відомо чи й саму її лишать живою? Розанда з

Тимошем була у Сучавській фортеці, а під стінами її

двадцятитисячне військо Дьєрдя ІІ Ракоці та Матая

Басараба, та ще й величезна підмога їм з Речі Посполитої

прибула разом з артилерією. Зловісно свистіли

гарматні ядра над головою,

що, видавалося, гронами

сипалися, і обвалювалися

будівлі, один за одним падали

молдавські воїни та

козаки з восьмитисячного

добірного війська Тимоша

Хмельницького, що відчайдушно

боронили фортецю.

Осколок одного з ядер для

Тимоша був фатальним…

Хоробро таки билися

козаки, тож оцінкою лицарства

їхнього був дозвіл

вийти зі зброєю і забрати

тіло свого молодого вождя.

Син Богдана

Хмельницького

Тимофій

(портрет близько

1652 року зі збірки

Львівського

історичного музею)

5252

Сумна процесія вирушила на Україну. Розанда не покинула

мертвого чоловіка.

27 грудня 1653 року велика жалоба була в Чигирині,

ховав український гетьман старшого сина. А напередодні

Розанда народила двійню, двійко близнятхлопчиків.

Бурлило життя, як вода на дніпровських порогах,

господарювала Розанда то в Суботові, то в дарованому

свекром Зіньківському Ключі, а останні двадцять

літ все ж прожила на батьківщині.

…Фортеця Немц заледве завершила приготування

до оборони, як курява з-під копит коней чужинського

війська вже знялася на видноколі і стрімко та невблаганно

наближалася до стін.

– Польські жовніри! – вигукнув з тривогою в

голосі оборонець біля гармати, розрізнивши нарешті

вбрання кіннотників. Тривала війна не знала милосердя,

тим паче, що польсько-молдавська ворожнеча

на той час дійшла точки кипіння.

Розанда не в силі була дивитися на бій, надто багато

років уже за плечима, небавом і шостий десяток

виповниться, надто багато людських страждань зранили

душу, то ж мовчки вона зачинилися в своєму покої.

Крізь товсті стіни й маленькі вікна лише доносилися

гуркіт гармат і вигуки оборонців та нападників,

озлоблені крики та вигуки розпачливі від несамовитого

болю, а ще тріск мушкетів, притишений стінами,

мов потріскування гілок у багатті…

Якась дивна байдужість напливла на Розанду,

знеохота до всього світу, до його метушні й колотнечі,

до людських мізерних і часто фальшивих цінностей,

навіть до висліду бою, де на кону стояло життя

всіх мешканців Немца і її особисте. Розанду саму дивувало

це відчуття, тим більше, що шал бою невблаганно

наближався, і ось вже з хряскотом розчинилися

двері покою, двоє польських жовнірів вдерлися

до кімнати.

– Хто ти? – спитав молодий, переводячи дух.

Старший жовнір мовчав, але пильно дивився їй у

лице, марно силячись щось пригадати.

– Розанда Лупул? – округлились очі від подиву

нарешті в жовніра, немолодого, її віку, а може, навіть

і старшого. – Розанда Хмельницька? Якщо то ви, то

за вас, прекрасну принцесу, я воював ще тоді, під Батогом,

– не міг відвести очей від жіночого обличчя,

старіючого і вистражданого, але на якому все ж лишилось

відлуння колишньої, ще юної краси.

– Як, це донька Василе Лупула, невістка Богдана

Хмельницього? – загорілись у молодого очі якимось

жадібним та хижим блиском. – Неймовірне везіння,

хоч на завершення бою… Ось хто знає, де закопані

незліченні молдавські та українські скарби. І має сказати!

– жовнір вихопив шаблю з піхв.

Старший скрива глипнув на молодого, на шаблю,

яка зловісно блиснула під промінчиком призахідного

сонця, що пробився крізь запилене вузьке віконце, а

тоді перевів погляд на Розанду.

– Облиш, не гарячкуй. Може, я помилився – хіба

мало на світі схожих людей?

– Хай зараз же назветься сама.

– Таки я помилився, насправді, – сумно проказав

старший і примирливо поклав руку на плече молодому.

– Літа, друже. І зір вже не той, і пам’ять не та.

– Хай назветься.

Старший неспішно і примирливо опускав руку із

шаблею молодого.

– Правда ж, я помилився і тебе не Розандою

звуть? – озвався до жінки з ледве прихованою підказкою.

Раптом з подивом для себе у Розанди пропала вся

байдужість і нехіть до світу та його мізерії, натомість

з’явилася злість і образа. Цей молодик не сміє з нею

так розмовляти. Вона – дочка великого і заможного

молдавського володаря, за руку якої сперечалося чимало

європейських монарших дворів, вона дружина

гетьманича, якому тільки фатальний уламок ядра завадив

стати повелителем потужної держави, а цей

молодик, невідомо якого роду і плоду, ще сміє так

зверхньо розмовляти із нею та наказувати?

– Ні, я справді Розанда Лупул, – підвелася жінка,

збілівши й відкинувши геть обачність. – Розанда

Хмельницька.

Очі в молодого засвітилися, мов десь там, у глибині,

на жар налетів раптовий вітер.

– Або смерть, або скажеш, де батьківський

скарб.

5454

Вони стояли одне навпроти одного, двоє різних

людей, дві такі різні долі зіштовхнулися на перетині

між життям і смертю.

– Ніколи, – тихо відказала жінка. – Ніколи вам,

хай краще землі дістається довіку.

– Ох ти!.. – свиснула шабля, і через плече старшого,

що кинувся поміж ними, опустилася на Розанду.

…Лиш на мить захитавсь світ і погас день, а далі

знову проявлялися й набирали сили кольори, тільки

тепер вони були незрівнянно яскравішими та соковитішими,

Розанда йшла лугом під Чигирином, світило

погідне сонце, зелена трава незайманої і щирої чистоти,

і луг розквітав незабутніми, дивовижно яскравими

квітами, а назустріч їй бігли двоє первістків, її малих

хлопчиків у козацьких одностроях, смішних карапузів,

поміж квітучого лугу і під щирим сонцем.

55

ГОЛОВНОКОМАНДУВАЧ

ЄВРОПИ

У гетьманську світлицю джура, ледве постукавши,

не ввійшов, а радше влетів з двома пакетами в руках.

– Тебе часом не ошпарили окропом? – перепитав

Сагайдачний, сміючись лише очима. Той джура,