– Як справи, Валеро? – спитала чоловіка.
– Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? – поцікавився чоловік. – Телевізор у мами голосно ввімкнений?
– Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.
– Як то? Не бере слухавку?
– Взагалі нема з нею зв’язку.
– Напевно, забула поставити телефон на зарядку.
– Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, – зітхнула Настя. – Щось мені на душі неспокійно.
– Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, – порадив чоловік.
– Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.
– Передзвониш мені?
– Звичайно!
Сусідка матері обізвалася одразу.
– Приїзди в село, я тобі листа віддам, – сказала Валентина Петрівна після вітання.
– Лист зачекає, – сказала Настя, – мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? – Настя посипала питаннями.
– А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.
– Що з нею?! – тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.
– Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.
– Як… поїхала? Куди? – Настя нічого не могла збагнути. – Чому вона мені не подзвонила?
– Сама не знаю, куди її понесло, – невдоволено сказала жінка. – Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…
– Вона не сказала, куди збирається?
– Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, – дорікнула Валентина Петрівна. – Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!
– Добре, – зупинила її Настя. – Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.
– Так ти сьогодні приїдеш?
– Так.
– Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, – попросила Валентина Петрівна.
– Добре, – пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.
– Тільки ж не забудь!
Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.
– Я зараз поїду в село і все дізнаюся, – сказала вона чоловіку.
– Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.
– Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.
– Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?
– І про це не можна було мені сказати? – хмикнула Настя.
– Не могла вона поїхати на свою батьківщину?
– У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, – зітхнула Настя. – То чому б тепер мала їхати? І до кого?
– Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, – зіронізував чоловік.
– Припини. Мені й так важко. Бувай!
Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.
– Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, – сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.
– Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? – пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. – Знову мені паритися біля плитки?
– Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, – сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє.
Розділ 2
Валентина Петрівна вже чекала Настю. Як завжди, вона сиділа на лавці біля паркану, схрестивши руки на грудях і витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тієї пухлі й покреслені випуклими синіми мережами вен, ніби географічна мапа з позначками річок. Тому сусідка завжди, коли сідала, протягала ноги вперед, щоби вони відпочивали. Настя привіталася, стомлено зітхнула та присіла поруч.
– Де лист? – спитала тихо.
– У хаті. Де ж йому бути? – хмикнула сусідка. – Подихаємо свіжим повітрям чи одразу підемо в дім?
– Валентино Петрівно, яке там повітря?! Я місця собі не знаходжу, не знаю вже, що й думати, – зітхнула Настя.
Валентина Петрівна зіперлася руками на лавку і лише тоді важко, ойкаючи, підвелася.
– Здавалося, за стільки років узнала твою матір, як облуплену, а тут на тобі, такі таємниці, – ображено мовила сусідка і, перевалюючись з боку на бік, подибала у двір. – Детектив, та й годі! Якісь листи, ніби не можна подзвонити, таємниця за сімома замками. І це після стількох років дружби та сусідства! Коли вона приїхала в село до мого сусіда Івана, Царство йому Небесне, то я вже того дня знала, що Богдана приїхала не сама, а з немовлям, тобто з тобою. І я не плескала язиком по селі, хоча знала, що ти не його дитина. Скажеш, я тобі донесла, що в тебе не рідний батько? – вголос розмірковувала сусідка, запрошуючи Настю до хати. – Я б ніколи тобі не зізналася, але знайшлися добрі люди… Хоча навіщо зараз копирсатися у минулому? Тримай! – Валентина Петрівна подала конверт з написом «Для Насті».
– Спасибі! – жінка схопила конверт і швидко пішла.
– Стривай! – зупинила її сусідка. – А ключі, які мати тобі передала? А чвертка де?
Настя дістала з сумочки пляшку, тикнула в простягнуті руки, схопила ключі й майже побігла з хати.
– Ти хоча б зайди, скажи мені, куди мати подалася, – невдоволено крикнула навздогін ображена жінка.
– Добре! – механічно відповіла Настя вже за порогом.
Як на зло, замок довго не піддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкістю, в голові шуміло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котові, який привітав її протяжним «Ня-а-в!». Всілася за стіл біля вікна, розірвала пухкий конверт.
«Доню, моя Настуня, – почала читати лист, написаний на папері з учнівського зошита в клітинку, – ти ж знаєш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи мені тобі розповідати, скільки я пережила, скільки сліз пролила і прочитала молитов, поки Гена був у Києві на Майдані? Як я хотіла його дочекатися, обійняти і сказати, що він та такі, як мій онук, – справжні герої! Тепер я буду відчувати свою провину, що не дочекалася його лише кілька днів. Сподіваюся, що і він, і ти мені пробачите, якщо дізнаєтесь про причину мого таємного від’їзду. Але все по порядку.
У мене двоє дітей: ти і твоя сестра Ніна. Ти – моя гордість, Ніна – мій вічний біль, мій пожиттєвий хрест, але ви обоє – мої діти і, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що мені тобі пояснювати? У тебе теж двоє діточок, і, хоч би які вони були, ти завжди любитимеш їх однаково.
Сьогодні рівно три роки, як останній раз я чула в телефонній слухавці голос Ніни, яка поїхала в ту кляту Москву на заробітки. За три роки мовчання та невідомості моє серце стлілося. Якби хоч щось я знала про її долю! Можливо, і ти, доню, вже не віриш у те, що вона жива, лише заспокоюєш мене. Але я ні на мить не переставала вірити, що Ніна жива, лише з нею трапилося якесь лихо, а я не можу їй допомогти. Я дуже тобі вдячна, що ти їздила в саму Москву на передачу «Жди меня», намагаючись хоча б щось дізнатися про долю сестри. Шкода, що вона не відгукнулася, не знайшлася і ніхто інший не розвіяв туман невідомості.
Я тобі не розповідала, що об’їздила всіх навколишніх ясновидців, екстрасенсів та гадалок, щоб дізнатися про Нінину долю. Лише одна з гадалок сказала, що її вже нема серед нас, а всі інші говорять, що вона жива, але в біді.
Пам’ятаєш, я тобі розповідала про свій сон? Ніби я йду вулицями великого незнайомого міста. Навколо людей, як у мурашнику, все гуде, шумить навколо, а я крізь гамір чую такий тужний голос Ніни. «Мамо, допоможи мені!» – благає він так, що аж мурахи по шкірі! Я шукаю очима Ніну серед потоку людей і не знаходжу. Подумки питаю: «Де ти?» А вона мені у відповідь: «Не знаю, лише бачу годинник на стіні будинку навпроти, а над годинником – хлопчик у крислатому капелюсі. Знайди мене! Допоможи». Цей сон я бачила багато разів. Прокидалася і плакала. Серцем відчувала, що не просто так сни повторюються, що Ніна потребує моєї допомоги, але що робити, де її шукати – не знала.
Навіть не знаю, як усе витримало моє серце за роки чекання, як не розсипалося попелом. А це нещодавно підказали мені добрі люди, де живе один дідусь. Він уже старенький і не приймає людей, але розповідають, що він багато років провів у монастирі і у нього відкрився дар провидця. Поїхала я до нього, слізно попросила вислухати мене, а він навіть не дав до кінця все розповісти, як каже: «У неволі твою доньку тримають уже три роки. Стала вона рабою і заточена в підвалі, а в щілинку бачить годинник навпроти, а над тим годинником дитина, зліплена з гіпсу, стоїть. Якщо знайдеш той будинок, то будь певна – твоя кровинка навпроти нього. Поспішай, бо буде пізно!» – отак наказав. Я спитала, де ж мені шукати ту будівлю, а він каже: «Куди поїхала, там і зараз знаходиться». Старий наказав йти, бо я його виснажила, я й подибала, але хоча б зрозуміла, що потрібно їхати в Москву і там шукати Ніну».
