– І давно у тебе блювання? – спитав Валерій, коли їхали додому.

– Весь час, – зізналася Настя.

– Чому ти мовчала?

– У нас є інший вибір? – повторила його слова.

– Більше ти там працювати не будеш, – сказав він. – Щось знайдемо інше.

– А тебе не нудить?

– Нудить, – відповів він, – але у мене нема вибору.

До самого дому вони їхали мовчки, а вдома їх чекала несподіванка. З Києва повернувся Вадим. З його змарнілого та вимученого обличчя Настя здогадалася, що про сина він нічого не дізнався. Так і було. За вечерею Вадим розповів, що знову звертався до міліції, їздив по лікарнях, ходив із портретом Левка по Майдану і все марно. Один юнак на Майдані сказав, що бачив його з дівчиною звечора, а коли «беркутівці» почали розгін людей, він втратив їх з поля зору і більше не зустрічав. Настя намагалася втішити, але не могла підібрати слова підтримки для свого друга.

– Усе буде добре, – сказала вона банальні слова й потисла його руку. – Ось побачиш!

– А ти чому така бліда? Схоже, хворієш? – спитав Вадим.

Настя всміхнулася куточками губ. Чи не дивно, що зміни в ній швидше помітив Вадим, ніж її чоловік? Вона коротко розповіла про роботу та про хвилювання за матір.

– Щодо роботи, мої друзі, можете не хвилюватися, – сказав Вадим. – Після приїзду зустрів свого давнього знайомого. Він нещодавно влаштувався на роботу на Лисичанський нафтопереробний завод, який зараз належить «Роснафті». Там іде набір робітників, завод мають незабаром запустити, – веселим голосом закінчив Вадим.

– Вкотре? – скептично запитав Валерій. – Чи вперше намагаються його довести до ладу? Власники змінюються, НПЗ то намагаються запустити, то розбирають усе на брухт. Історія повторюється?

– Зважаючи на те, кому насправді належить «Роснафта», можна здогадатися, що завод незабаром запрацює. Зараз тривають пусконалагоджувальні роботи, оголошений набір робітників, там видають посезонний спецодяг, є побутові кімнати, душові, кімнати для приймання їжі, де є все необхідне, – продовжив Вадим, – зарплатня теж непогана.

– Яка? – спитала Настя.

– Ті, хто працює у першу зміну, отримують по дві тисячі з гаком, а хто працює позмінно – до трьох із хвостиком. Можливо, керівні посади вам не дадуть, але апаратниками повинні прийняти. На мою думку, вам потрібно тікати з вашої роботи – і чим швидше, тим краще.

– Добре, – погодилася Настя. – Завтра поїдемо в Лисичанськ і все дізнаємося.

– Згоден, – підтримав її чоловік.

– Я піду до Геника, – Вадим підвівся, – вже скучив за ним.

Геннадій зрадів приходу дядька Вадима. Йому завжди було приємно спілкуватися з дядьком-добряком, якого знав змалку. Він ставився до Гени як до свого сина, а коли зник Левко, то почав частіше заходити до нього.

– Як ти, козаче? – потис руку Гені. – Уже ліпше виглядаєш, це радує.

– А у вас сумні очі, – сказав Геннадій. – Не дізналися нічого нового?

– Поки що ні. А у мене для тебе є сюрприз!

– Це добре. Люблю приємні несподіванки! – усміхнувся хлопець.

– Це тобі, – дядько Вадим поклав на стіл ключі від авто. – Левкові обіцяв купити невеличкий мікроавтобус, бо йому не терпілося підробляти. Він мріяв по вихідних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автівка, німці вміють робити машини. П’ять пасажирських місць, півтори тонни вантажу потягне. Я купив її в надії, що син на відстані відчує мою турботу і це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? – сумно сказав чоловік.

Геннадій помітив, як дрібно тремтять пальці дядька Вадима, як здригнувся його голос.

– Левко повернеться, так буде, – сказав Гена. – Ви мені вірите?

– Я вже не знаю, у що мені вірити, у що – ні, а ти бери ключі. Одужаєш, будеш працювати на власній автівці на самого себе, а не на якогось дядю. Не візьмеш – ображуся і більше не прийду.

– А якщо Левко завтра повернеться?

– То буде найкращий і найщасливіший день у моєму житті, а поки його… Бери, не відмовляй мені.

– Але ж це дорога річ, – запротестував Геннадій, – може статися, що або я її розіб’ю, або хтось зачепить. Що тоді?

– Найдорожча річ – наше життя й життя наших дітей, – сказав чоловік, – бери, користуйся, то лише шматок заліза.

– Дякую, – сказав розгублений і розчулений хлопець.

Коли Настя з чоловіком написали заяви про звільнення, бригадир невдоволено сказав:

– Я так і знав, що ви не будете працювати. Усі хочуть лише командувати, а роботи з вас немає. Ось утримати б з вас гроші за те, що ми вас навчали, змарнували свій час.

Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такі умови праці потрібно судитися з підприємством, але Валерій кинув на неї суворий погляд і вона стрималася – їм потрібно було звільнитися без обов’язкового відпрацювання двох тижнів. Коли вони вийшли за прохідну, Настя з полегшенням зітхнула.

– Невже скінчилися жахіття? – сказала вона. – Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.

– Це не завод, а гетто, – додав чоловік, – напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жінка послизнулася, впала і вдарилася головою так, що знепритомніла. Ми її підняли, привели до тями, хотіли викликати лікаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що їй залишилося допрацювати кілька місяців, щоб отримувати пенсію по першій сітці шкідливості, тож вона злякалася звільнення. Уявляєш, у неї струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.

– Жах! А потім пішла до лікарні?

– Уяви собі, що ні. Розповіла, що рану зашив їй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток і ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомніє. Якесь середньовіччя! А з іншого боку, її можна зрозуміти, бо де ще вона в такому віці влаштується на роботу?

– У нас бригадир проходив по території і непомітно кидав кілька зіжмаканих шматочків паперу. Знаєш, навіщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого місця – гарна підстава позбавити преміальних. Хлопці розповідали, що таким чином премій позбавляли всіх працівників.

– А рило йому ніхто не набив?

Настя не відповіла. Їм потрібно було якнайшвидше пройти медогляд, бо на НПЗ вже подали заяви. Вирішили не гаяти часу й одразу поїхали до поліклініки.

Спочатку їх змусили оплатити медогляд. Швидко заплатили в касі й побігли займати черги в різні кабінети. Кілька лікарів після огляду без жодних проблем поставили підписи під словом «здоровий», але в окуліста у Валерія виникли проблеми.

– І навіщо я зізнався, що читаю в окулярах? – бідкався він. – Можливо, й підписав би, а то почав розказувати, що потрібний допуск на висоту, а з поганим зором не можна, може запаморочитися в голові. Якась дурня!

– Вимагає гроші, – констатувала Настя. Вона дістала з гаманця сто гривень. – Йди ще раз.

– А як я віддам? Там медсестра сидить.

– Подавай разом з карткою, – порадила Настя.

– А якщо не візьме?

– Покажи мені хоч одного лікаря у нашому місті, який не бере гроші, – посміхнулася вона. – Йди, не сумнівайся: до хабарів їх уже до нас привчили.

Валерій вийшов із кабінету сяючий.

– Підписав! – радісно прошепотів він.

– А що я тобі казала?

З наступного кабінету чоловік вийшов й одразу сказав:

– Дай ще сто гривень.

– Що ще не так? – запитала Настя, віддаючи купюру.

– Ніколи не думав, що хірурга так зацікавлять мої сідниці. Знайшов шишечку, каже, що з гемороєм не можна працювати, бо може відкритися кровотеча. У мене вже дах їде!

Коли пройшли всіх лікарів, поїхали на завод, бо там потрібно було пройти медогляд у кардіолога. У Валерія не виникло проблем, а Насті заявили, що є підозра на відхилення від норми, тому потрібно зробити кардіограму й принести висновок. Знову повернулися в Сєвєродонецьк. Порадились і вирішили, що краще йти в приватну клініку. Як виявилося, там на прийом черга на кілька днів наперед. Вклали в руку медсестрі п’ятдесят гривень – і ніякої черги. Знову оплата через касу і гроші під медичну картку. Задоволені результатом, поїхали на завод.