– То хоча б до лікаря зверталися?

– Ні. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати від струсу мозку, – пояснила Настя, – бо в голові паморочиться. Пусте, відлежуся, залижу рани, заживе, як на собаці. Краще розкажи, як ти, як твої батьки, діти? Крим анексовано, а у вас там є родичі?

– Так, є, і багато, – зітхнув Денис. – Батьки телефонували, ми пропонували виїхати звідти, якось би потіснилися. Але вони відмовилися – вірять, що Україна поверне собі Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але мої предки, моє коріння там, на кримській землі. На ринку за день наслухаєшся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радіють, що «зелені чоловічки» окупували Крим, з іншого, репетують: «Хочемо в Росію!» Складається враження, що люди дуріють. Їхню землю окуповують, а вони радіють з того. Якесь масове божевілля!

– Я в цьому теж уже впевнилась, – підтримала його жінка.

– Щодня доводжу до хрипоти в горлі, що кожен повинен залишатися тим, ким він є: якщо я кримський татарин, то ним і лишуся. Якщо народився українцем, то ти вже не станеш росіянином… Але все марно. Навіть погрожують розфарбувати мій контейнер у триколор.

– А ти що на те?

– Обіцяю їхні контейнери розфарбувати синім і жовтим, – усміхнувся Денис. – Я міг би кожному з них набити пику, але мені щодня й надалі доведеться працювати поруч із цими людьми, тому ведемо словесний бій.

– Поговорив з Антоном, – доповів Геннадій, зайшовши в кімнату. – Він сказав так: «Ми лише виконуємо наказ. Якщо міліція отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подінеться?»

– Так само казали в Києві «беркутівці», – сумно констатувала Настя.

– Таксисти зовсім подуріли, – сказав Геннадій, – мотаються по місту, начепивши на себе георгіївські стрічки, та радіють казна-чому.

– Бо тупоголові, – зробив висновок Денис.

Юнак хотів поспілкуватися ще, але до кімнати шумно увірвалася подруга Насті Аліса, зайнявши собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.

– Я ж казала тобі, що зараз потрібно сидіти тихо, як миша у нірці, – почала відразу повчати, – а тобі не хочеться спокійного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гірше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотілося?

– Не зуди, Аліско, – попросила Настя, – і без твоїх докорів голова розколюється.

– Може, лікаря привести? – вже спокійніше промовила Аліса. – Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.

– Відчепись! – скривилася Настя. – Зі мною все добре.

– І все-таки зізнайся, що ти там забула?

– По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим – а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?

– Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.

– Побачимо, що вони заспівають через кілька років, – сказала Настя. – Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

– Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? – посміхнулася Аліса. – Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!

– Тіпун тобі на язик! – невдоволено кинула Настя. – Я не хочу жити в іншій державі.

– У злиденній Україні краще?

– Але ж у своїй країні! – сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: – Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.

– Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме – будуть красти, як попередники.

– Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…

– Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці – нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.

– Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? – спитала Настя українською.

– Еге ж! – голосно розсміялася Аліса. – Таке хіба що дурень не зрозуміє!

– І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.

– Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!

– А тобі хтось забороняв це робити?

– Та ні, – стенула плечима.

– Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?

– Звичайно, російською!

– Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?

– Та ні, але стоп! – Аліса нервово закрутилася на стільці. – Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.

– Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? – Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.

– Неважко, але коли прийдуть сюди бандерівці, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, – жінка почала перераховувати, тож Насті довелося трохи просвітити подругу, розповівши, хто і звідки родом у нинішній владі. Зробити це було непросто, бо для Аліси Сумщина вже бандерщина. – І хто тебе так нажахав? – запитала Настя.

– Прийди на ринок, послухай, – образилась Аліса. – У мене теж вища освіта, але ти на це не зважаєш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

– Не хочу нічого поганого казати про твоїх колег, але хотілося б дізнатися, який приблизно відсоток хоче приєднання до Росії?

– Відсотків вісімдесят, не менше, – впевнено сказала Аліса.

– Ого! – Настя скрушно похитала головою. – Тепер зрозуміла така ненависть до українських вишиванок.

– А до чого тут вишиванки? – округлила очі Аліса.

– Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собі домашні капці, – пояснила Настя. – Випадково натрапила на палатку, де молода жіночка торгувала вишиванками. Знаєш, там є і з машинною вишивкою, є з ручною роботою, і вишиті хрестиком, і гладдю, є навіть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помітила, що у жіночки сльози на кілочку. «Купують?» – спитала. «Іноді, – відповіла вона, – але частіше запльовують». Я не повірила своїм вухам! Навіщо плювати в своє, українське? Не подобається тобі вишиванка, то не купуй, йди своєю дорогою, ніхто не змушує її купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

– Може, збрехала?

– Ні, Алісо, не збрехала, – зітхнула жінка, – вона мені показала цілий стос сорочок, які спаскудили. А які ж вони гарні! Якась жінка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хіба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жіночка мені розповіла, що родом з Івано-Франківська, вийшла за місцевого хлопця заміж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрібно закривати бізнес. Уявляєш, бідненька жіночка розмовляти почала російською, але чути акцент, тож навіть це її не врятувало.

– Ось скажи мені, Насте, навіщо нам тут її сорочки? Хіба що в клубі на концерті самодіяльності в них виступити.

– Та то ж не просто вишиванки, а наше українське національне вбрання!

– Де ти бачиш тут українців? На Донбасі більша частина росіян.

– Якщо люди розмовляють російською мовою, то це не значить, що вони росіяни. Хто ти за національністю?

– Українка, – відповіла Аліса, – але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобається їм на Західній носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зіпсував товар, ні в якому разі, але й вишиванку вдягати ніколи не буду.

– А я вдягла б із задоволенням! – захоплено сказала Настя.

– Ось тобі й на! – сплеснула руками подруга. – Мало тобі розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в ній по ринку!

– А то що буде?

– У кращому разі пожбурять у тебе яйцями, а в гіршому отримаєш добрячих стусанів і підеш додому в самому ліфчику – порвуть сорочку на тобі й не спитають, як тебе звати, – охоче пояснила подруга. – Тож перш ніж вдягти таку сорочку, подумай про наслідки і згадай, де ти живеш, – порадила Аліса.