Про висланнє свого війська на Україну для приборкання козачини султан упередив короля приятельським листом. Він пригадав польські давнїйші відповіди в козацькій справі, що козачина не підвластна королеви, й він нїчого не має против того, щоб Туреччина чи Орда їх винищила; отже султан висилає тепер „трохи війська” на знищеннє її, запевняє, що сей похід не має нїякого ворожого характеру супроти Польщі, і просить тільки не пускати в її границї козаків, коли б вони хотїли туди від Турків ховатись 14). Невважаючи на дуже приятельський тон сього листу, а може власне через сей лагідний тон — польське правительство було страшенно занепокоєне сею перспективою турецького походу на Україну. Король поспішив вислати гонця до султана з запевненнєм, що він уже поручив Жолкєвскому з иншими найпервійшими сенаторами перейти цїлу Україну й вичистити її від козаків; що вже кілька козацьких куп погромлено і забрано ріжних головних провинників до Камінця, щоб там їх в присутности турецького посла покарати (!). З другого боку король виясняв султанови, що та територія, на якій турецьке військо збираєть ся шукати й ловити козаків — польська, отже ся експедиція не може обійти ся без нарушення польських границь, і треба її занехати 15).
Трівога в польських кругах була тим більша, що в оден час з Турками й Татари посунули на Поднїпровє, й се виглядало на скомбінований напад, хоч в дїйсности татарский наїзд стояв не так у звязку з турецьким походом, як викликаний був кримськими усобицями. Сї усобицї тягнули ся довго й відограли чималу ролю в козацьких справах, тому треба їх пояснити 16). Привідцями їх були брати Магомет і Шагін, сини Сеадат-ґерая, бічні члени ханської династії. Вони претендували на ханство, і старали ся добути йото то заходами та перекупствами на султанськім дворі, то оружною боротьбою против тих свояків, яким діставало ся ханство. Хан Селямет-ґерай (1608-1610), діставши ся на ханство, хотів їм зробити кінець; брати підняли повстаннє в Ордї, але були розбиті й мусїли забрати ся з Криму. По смерти Селямета силкували ся дістати у султана ханство, але се їм не удало ся і ханство дістав Джанібек. Тодї брати, засївши коло Білгорода, зібрали тут розбійничі банди і з ними ходили на сусїднї краї. Сї напади дуже докучали хану і він за позволеннєм султана вибрав ся походом на бунтівників і погромив їх під Білгородом. По тім Магомет удав ся до Царгорода, шукати Щастя на султанськім дворі; Шагін якийсь час зоставав ся ще на Українї і з звісним пограничником Босим, з Браславщини, укладав собі якісь пляни. Хан писав про се до Царгороду, і султан в вище згаданім листї жадав, щоб король зловив бунтівника й видав. Але хан на се не покладав ся й лїтом 1614 р. вибрав ся на Україну сам; погромив Босого, знайшов Шагіна і побив його невеличку банду. Шагін утїк до Добруджі й відти потім пішов в Персію, в службу до шаха, ворога султана. А Україна пережила лїто 1614 р. в великій тривозї, з дня на день чекаючи татарського нападу 17).
Королївські представлення не відвернули походу Ахмета-баші. Він пройшов до Білгороду й довідавши ся тут про козацький наїзд на Синоп, як сказано вислав, турецьку фльоту з Білгороду в Очаківський лиман, щоб козаків перехопити. Сам же, перейшовши Днїстер, потягнув тудиж суходолом. Від султана мав він порученнє побудувати замки на козацьких дорогах, щоб загородити їм приступ до турецьких країв. Такий оден замок зачав будувати на устю Богу при лиманї, а другий шість миль вище на Богу ж, при устю Чичаклею, де стояв колись городок Балаклей; на долїшнім Днїпрі мали бути відновлені колишнї замки — в Тегінцї, на правім боцї, і в Аслангородку — на лївім. Але се було вже в місяцї вереснї; зачинали ся вже осїннї непогоди, дощі, холоди, і роспочинати будову в таку пору серед безлюдних степів було пізно. Турецьке військо скоро занудило ся стояти „на пустім місцї”, серед нього почали ся нарікання, непорядки. Баша побачив, що мусить іти чим скорше на зимівку за Дунай.
Коли з Царгороду прийшли листи про прислані султанському правительству від короля запевнення, що козаки будуть приборкані польськими військами, Ахмет-баша рішив з тим вертати. Вислав листи до короля і до Жолкєвского, де писав, що від узятих в неволю козаків з синопської експедиції він довідав ся, що всї козацькі походи дїють ся з волї самого короля або можнїйших пограничних панів (знаємо вже сї козацькі запевнення, що всї свої походи на Турків і Татар вони чинять не инакше як для короля, в службі річипосполитій), і здобич, яку забирають козаки в турецьких землях, вони „дають монастиреви королївському і пограничним панам”. Довідавши ся про се, баша збирав ся вислати турецькі й татарські війська в границї Польщі, але султан спинив сей похід, і турецьке військо йде назад. Але польське правительство нехай доконче зробить з козаками кінець, бо більше вже нїякі оправдання не будуть прийняті, і Польщі не мине руїна і неволя з рук турецьких 18).
Сї похвалки звучали досить неприємно, але й без них сама прогулька турецького війська під самі українські волости була дуже грізним симптомом. На Українї бути тої гадки, що тільки запізненнє сьогорішнє, та мобілїзація коронного війська і комісарських полків на козаків, яку Жолкєвскій робив можливо демонстративно, відвернули сього року турецький похід на Україну, але на весну треба сподївати ся Турків на ново; з ріжних боків доходили вісти про воєнні заміри Турції. Україна пережила дуже трівожні хвилї — „трівога, страх був великий, декотрі хотїли тїкати з замків, як би їх не підбодрило розложеннє війська і надїя скорого ратунку”.
Правительство з огляду на турецьку небезпеку кинуло ся ще з лїта як скорше вислати на Україну свою комісію, визначену ще з весни на погамованнє української своєволї. Трибунали відложили справи участників комісії, й на день 10/X н. с. (30/IX с. с.) удало ся зібрати до Житомира бодай де кого з панів-комісарів: приїхав Януш Острозький, Януш Заславський, староста камінецький Калїновский, і Жолкєвский; головно постарав ся зібрати значні сили Острозький: показав себе і прислав „значний, правдивий княжий полк”, як рекомендував його Жолкєвский. Кінець кінцем не дала комісїя того що могла б дати, але все таке значно покріпила коронне військо. З маєтностей кн. Збаразьких немалим полком зібрала ся їх служба. Шляхта Браславського воєводства рушила в загальний похід під проводом старости в поміч війську. З иньших країв також багато прибувало шляхти, „чуючи небезпеку що висїла над їх головами” 19). Як ми знаємо, мобілїзація робила ся на два фронти: против козачини й против турецького війська заразом; але небезпека від Турків велїла не доводити по можности до конфлїкту з козаками. Козаків було оповіщено й вони прислали на тойже час своїх відпоручників. Вони заявили, що близших інструкцій для яких небудь постанов від війська не мають, але військо готове сповнити волю королївську. Комісари дали їм таку ординацію:
Військо козацьке буде по старому звичаю нести пограничну службу, против Татар і Турків, провідуючи вісти про неприятеля і боронячи переправ, за певну платню, а власне річно 10 тис. золотих і 700 поставів каразії, що мають їм рік річно присилати ся до Київа.
Старшого матимуть з руки королївської від гетьмана коронного.
Пробуватимуть на своїх звичайних місцях (себто на Низу), на волость не виходитимуть, вибриків і прикростей нїяких не чинитимуть.
Козацькі сїмї й ті козаки, що мешкають в маєтностях державних, духовних і приватних, не будуть претендувати на свою осібну юрисдикцію — нїколи небувалу і богатьма соймовими законами скасовану (!), а будуть послушні своїм панам або їх намістникам яко власти від Бога даній.
Монастир терехтемирівський зістаєть ся при них, але має служити тільки для спокійного промешкання старим, хорим, скалїченим, до смерти їх. Але зберати чи скликати козаків до купи не можна їм нї там нї в иньшім місцї, бо тим самим скасували б те наданнє.
Не повинні на сусїдні держави без волї короля і річипосполитої нападати, давнї трактати держави з ними нарушати, анї людей своєвільних до себе приймати 20).
