4) Акти в Архиві Ю. З. Р. III. І ч. 49-53.
5) Ibid. c. 156-7.
6) Архивъ III. І с. 164.
7) Див. про се в т. V с. 336.
8) Архивъ III. І с. 169, пор. 175.
9) Войтїх Малчиньский, Януш Лїпский, Оршул і Петрашко Рекети, Василь Давидович, Блажей, Кштьян, Януш Тхоревский, Войтїх Бжезіньский і иньші їх товариші Серби (с. 157), Мігаль Сербин, Марко Сербин, Григорій Полїцкий, поручик „Раквиренц” Лїпский (с. 177).
10) С. 174.
11) Іb. с. 171-2; див. ще матеріали до гетьманства Сагайдачного Чтенія київські XV ч. 5.
12) Volum. legum III с. 16, постанова О swawoli ukrainney kozackiey
13) Жерела VIII ч. 98.
14) Volum. legum I c. 122.
15) Архивъ III. І ч. 55.
16) Див. вище с. 321-2, 327, 338. Жукович, не роспоряджуючи цїлим матеріалом, в своїм оглядї козачини (Сейм. борьба І с. 128-9) проводить ту гадку, що під час московских походів Запорозцї лишили Молдаву в спокою і взагалї їх зачіпки з Турками й Татарами ослабли.
17) Volum. legum III с. 92.
18) Pisma Źółkewskiego c. 509-10.
19) Ibid. c. 421.
КОЗАЦЬКІ ПОХОДИ НА МОРЕ В РР. 1613-7 І КОМІСІЇ ПОЛЬСЬКІ: ПОХОДИ НА МОРЕ 1613 Р., ПОХІД НА ВОЛОЩИНУ 1614 Р., УЛЬТИМАТУМ ЖОЛКЄВСКОГО, ЗБОРИ ДО ВІЙНИ І ПЕРЕГОВОРИ, НЕЩАСЛИВИЙ ПОХІД НА МОРЕ 1614 Р.; ПОГРОМ СИНОПУ. ПЛЯН ТУРЕЦЬКОГО ПОХОДУ І ПАНЇКА В ПОЛЬЩІ. КРИМСЬКІ УСОБИЦЇ І ТАТАРСЬКІ НАПАДИ. ПОХІД АХМЕТ-БАШІ НА ДНЇПРО. КОМІСІЯ НА КОЗАКІВ 1614 Р., ПОСТАНОВИ КОМІСІЇ, ТАКТИКА КОЗАКІВ.
Першою причиною турецької небезпеки вважано ту необережну експедицію Потоцкого на Молдаву, що закінчила ся його погромом (лїто 1612). „Як Йов проклинав колись день свого народження, так я проклинаю той нещасливий день”, говорив Жолкєвський на соймі 1618 р. 1), представляючи історію тої турецької небезпеки, „Були й перед тим прикрости Туркам, але се була найбільша, яка була досї; бували щасливі походи королївські — а з того часу як з печи на голову впали ми: розсердили ся погани, розятрили ся, стратили поважаннє до нашого рицарства; впали ми як камінь в пекло й горимо”.
Зараз, за кільканадцять днїв по походї Потоцкого прийшов Мехмет ґерай, знищив Поділє. Жолкєвский зайнятий був переговорами з жовнїрською конфедерацією, ледво вибіг на зустріч, стримуючи татарський похід, а під Білою Церквою застукали Орду козаки, погромили й відібрали коло 5 тисяч невільників 2). Потім ще два рази того року повторили ся татарські наїзди, а Турки почали готовити ся до війни. Олїю в огонь підлили козаки, в 1613 р. два рази ходили на море і починили великі шкоди в землях царя турецького, як оповідає Жолкєвский 3). „Цїсар турецький вислав фльоту не малу — ґалєри і чайки, в порт очаківський, аби козаків в тім порті погромити, як будуть вертати ся, повоєвавши кілька міст в Криму — бо їм тудою дорога назад на Низ; але вийшло навпаки, бо натомість що мали їх громити Турки, самі вони придибали ночним дїлом необачних Турків” 4). Се зробило великий ефект і мало сильний розголос на Українї. Козаки поспішили потїшити короля реляцією про таку славну побіду. Але в правительственних і шляхетських кругах на зимовім соймі, де її обговорювано, звістка ся наробила великої трівоги. З ріжних боків, від ріжних кореспондентів приходили чутки, що турецьке правительство дуже роздражнене сими козацькими нападами й готуєть ся до походу на Польщу. В додатку прийшла на сойм також звістка, що козаки збирають ся до нового походу на Волощину. Король на жаданнє сойму вислав до козаків свого секретаря з згаданим уже листом, рішучо заказуючи того походу. Але він не зробив на козаків нїякого впливу і з початком 1614 р. вони рушили через Браславщину на Волощину, маючи з собою якогось претендента на волоське господарство і збираючи ся його на тім господарстві посадити. А з Туреччини приходили далї звістки про війну: що султан уже визначив в похід на Польщу намістника Румелїї Ахмет-башу 5). Жолкєвский невважаючи на незначні свої сили (жовнїрам ще не було заплачено, і їх бунт, конфедерація ще трівала) рішив ся пробувати стримати козаків оружною демонстрацією. Загрозив козакам, що піде на них з військом і стягаючи жовнїрські роти, як міг, рушив на них. Козаки рішили ся прийняти війну й відступили до Днїпра, а потім за Днїпро під Переяслав і тут стали ладити ся табором до війни. Та Жолкєвский не чув себе на силах іти на них туди й розпочати кампанїю справдї. Тому рішив перейти до переговорів: вислав до козацького війська двох своїх ротмистрів, взиваючи козаків, щоб вони не чинили шкод в державі, не зачіпали ся з сусїдами і ждали королївської комісії, яка мала дати нову конституцію козацькому війську. Козаки заявили, що будуть чекати, і Жолкєвский вернув ся з своїм військом 6). До комісії були визначені умисно найбільші пани з України: кн. Януш Острозький, кн. Януш Заславський і такі иньші 7), в надїї, що вони приведуть значнїйші полки з собою й тим скріплять слабі сили коронного гетьмана. Жолкєвский почав на всї способи алярмувати короля і всякі иньші інстанції, щоб як скорше комісія рушила ся й стримала козаків від дальших походів на Турка. Бо з Туреччини давали знати, що на св. Юрія вже визначено похід і наказано мобілїзацію турецьким військам з балканських країв. Тим часом маґнати визначені на комісію, не дуже радо приймали сю частинну мобілїзацію, визначену їм в формі тої комісії. Між иньшим на перешкодї стояла трибунальська сесія, де всї ті пани звичайно мусїли пильнувати своїх несчисленних процесів. Жолкєвский не міг добити ся, щоб трібунал відложив справи всїх участників комісії 8). А козаки зараз на початку весни вибрали ся знову походом на море. Похід не удав ся, бо напала буря, рознесла по морю чайки, багато війська потонуло, де яких занесло на турецькі береги, і там їх побито або забрано в неволю:
А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,
судна козацькі на три части розбиває:
одну часть взяло — в землю Агарську занесло,
другу часть гірло Дунайське пожерло,
а третя де ся має — в Чорному морю потопає 9)
Се нещастє анї трошки одначе не ослабило козацької енерґії. Лїтом козаки зібрали ся в новий похід, небувалої сміливости замислу, і з кінцем липня пустили ся просто на полуднє через Чорне море. Було їх коло двох тисяч, значить коло сорок чайок. Перепливши море навпростець під Трапезунт, почали пустошити тут побереже, засїяне богатими містами й селами, що жили тут безпечно, не маючи нї звідки страху, „бо нї від кого иньшого досї анї від козаків не було тут трівоги й небезпечности, від коли Турки опанували Малу Азію” 10). За провідників, як оповідає турецький сучасний історик Наіма, послужили їм втїкачі з Туреччини 11). „Напали на кріпость Синоп, положену на березї Анатолїйськім і з огляду на його роскішні околицї звісну під назвою ,міста коханків'; здобувши тутешнїй старинний замок, вирізали залогу, пограбували й спустошили доми мусульманські і під кінець спалили цїле місто так, що той прегарний і чудовий осїдок обернув ся в сумну пустиню”, оповідає тойже Наїма. При тім знищили турецький арсенал, попалили все що було там — всякі кораблї, ґалїони і ґалєри. Шкоду рахували на 40 мілїонів 12). І перше нїж встигли зібрати на них місцеву людність, козаки встигли забрати свою здобич на чайки й пустити ся назад. Султан, прочувши таку історію, впав в страшенний жаль і гнїв, казав був великого візіра Насух-башу повісити; насилу жінка, доньки і иньше жіноцтво випросило у султана, що йому дарував житє — тільки сильно будзиганом вибив — зараз про те пішла по всьому Царгороду поголоска. Візир оправдав ся, що він уже вислав військо і фльоту, аби козаків при поворотї знищити.
Баша Ахмет, що тим часом рушив був на Поднїпровє, рішив застукати козацьку фльоту при поворотї в очаківськім портї і вислав туди турецькі кораблї з Білгороду. З Царгороду були вислані туди теж кораблї під начальством Алї-баші. Але козаки завчасу дістали про се відомість і роздїлили ся на дві части. Одні пішли в обхід: висївши ся на схід від Днїпрового устя, задумали перетягнути свої човни на валках через суходол і обминути засїдку; але тут найшли на них Татари, і козаки потратили багато людей і здобичи. Иньші пішли перебоєм через Очаківський лиман; теж багато стратили здобичи, бо щоб облекшити чайки, самі своїми руками мусїли її кидати в лиман; стратили дещо й людей, але кінець кінцем таки продерли ся на Низ. Туркам в руки попало всього двадцять козаків і їх відіслано до Царгороду, аби було на кім зірвати серце: коли до султана прийшли люде з Трапезунтської околицї з плачем на своє нещастє, видано їм сих козацьких невільників, аби мали на кім помстити ся 13).
