Ягайло по сїм вислав до Камінця наказ, аби замки передано Свитригайловому відпоручнику, й Свитригайло, задоволений тим, щедро обдарував Ягайла на перепросини. Але його радість була передчасна: польські панове нїяк не хотїли випустити з рук подільських замків і остерігли нового камінецького старосту Михайла Бучацкого, аби королївського наказу не слухав і замку Свитригайловому відпоручнику не віддавав. Той так і учинив, і нї король, нї польські пани нїчого не зробили, аби се поправити або бодай покарати Бучацкого за сей непослух 22).
Через се прийшло до повного розриву між Свитригайлом і Ягайлом, уже з кінцем 1430 р., і зараз же почала ся оружна боротьба. Прихильники Свитригайла обложили Смотрич на Поділю й пробували взяти, але по кількаденній облозї їх відогнали польські шляхтичі, зібравши ся на підмогу. Боротьба між Русинами й Поляками йшла також взагалї на пограничу Поділя й Волини з Галичиною — в Теребовельщинї в землї Львівській і Белзькій, як скаржив ся Ягайло: „його (Свитригайлові) прихильники й наші бунтівники, писав він, силоміць опанували Збараж, Кремінець, Олесько, нападають на наших підданих, грабують і чинять всякі кривди” 23).
Се були перші вістники війни — довгої і многозначної війни, що мала рішити, чи будуть мати перевагу в Литві елєменти литовсько-католицькі чи русько-православні; чи зістанеть ся в. князївство в унїї з Польщею, чи розірве її; чи будуть влучені українські землї до Польщі, чи нї. Такою вагою сеї боротьби поясняєть ся незвичайне заінтересованнє нею українських і білоруських елєментів в. кн. Литовського, передовсїм князїв і панів, що на чолї їх стояли, і їх жива участь в сїй війнї. Тим самим вона має право й на особливу нашу увагу.
Примітки
1) Лїтературу див. в прим. 31.
2) Див. заяву його відпоручника на базельськім соборі: patrem ipsorum (Ольгерд), quatuor filias habentem, disposuisse, quod et ipse Ladislaus iuramento firmarat, ut si contigeret eum aliquod regnum adipisci, ducatus ipse Lithuanie in personam veniret Witrigaldi (Свитригайла — Iob. de Segovia Historia gestorum synodi Basilensis (Monumenta conciliorum generalium вид. віденською акад., Consilium Basileense, Scriptores II c. 619). Се, розумієть ся, неправдиве, але характеризує погляди Свитригайла.
3) Мусїла то хиба бути якась осібна грамота, — може обіцянка послушности Витовтови, бо на звісних нам грамотах унїї 1401 р. нема імени Свитригайла, як і иньші князї не беруть в них участи.
4) Scr. rer. prus. III c. 244.
5) Лєвіцкий (Powstanie c. 59) здогадуєть ся, що підчас нападу Ідики на Московщину Свитригайло попав у неволю до Татар і звідти дістав його до своїх рук Витовт. Але можна було-б сподїватись, що московські джерела в такім разї згадали-б про сю неволю Свитригайла. Про побут його між Татарами Codex Vitoldi c. 184.
6) Och is sich zum besorgen ville men dem fürsten (Свитригайлу) entgegen, der alle Rusche zcunge mit im unsirm Ordin eutkegen sien wuerde.
7) Див. вище c. 72, Scr. rer. prus. III c. 244, Codex Vitoldi ч. 434 (на жаль тільки реґеста), Давн. рус. лит. лїтоп. с. 13-4, пор. Полн. собр. лЂтоп. V с. 260, Длуґош IV с. 217, Codex ер. saec. XV т. II c. 290, Liv est und kurländisches Urkundenbuch VIII 398.
8) Длуґош так характеризує його: „він був відданий пяньству й забавам, вдачу мав великодушну (liberalis — властиво щедру), але змінчиву й навіжену; розумом і здібністю не визначав ся, розсудливости й поваги в нїм не було, натомість піддавав ся він безгранично гнїву; настрій міняв ся у нього як би подувом вітру, мов у нїм вічно боролися ріжні й противні собі напрями. Не вважаючи на те, великою щедрістю й участю в піятиках він здобув собі приязнь богатьох, особливо Русинів, бо хоч був сам католиком, показував більшу прихильність до їх віри” — IV. 417. Подібно характеризує Свитригайла й Длуґошів патрон Збіґнєв Олєснїцкий: „князь сей не поводить ся розумними мотивами, бо й розумом не визначаєть ся, але чинить те, до чого тягнуть його слїпі пориви (sed quo sensualitas impellit, hoc credit sibi licite expedire), як то зрештою показують його недоладні (incompositi) вчинки й звичаї” — Codex ер. saec. XV, т. II c. 291.
9) Codex ер. saec. XV т. II c. 290, пор. Длуґош IV c. 418.
10) Грамоти Свитригайла з часів перед 1430 р. — Zbiór dokumentów hr. Przezdzieckich ч. 6 (1401), Акты Южной и Зап. Р. II. ч. 69 (= Головацкій ч.26), по р. 1430 н. пр. Акты Южной и Зап. Р. І ч. 18 (1431), Arch. Sang. I ч. 35 (1437), 36 (1438), 38 (1442), 31 (дата 1429 неможлива), 41 (1444), 44 (1446), 48 (1450), Архивъ Югозап. Рос. VIII т. IV ч. 3 і т. и.
11) Codex Vitoldi ч. 822 (знову тільки реґеста), 844, 999.
12) Див. ширше в прим. 32.
13) Лист Ягайла — Codex ер. saec. XV т. II c. 258-9, меморіал пруський — ibid. c. 300-1, нїмецька записка Scr. rer. prus. III c. 494. Оповіданнє Свитригайлового відпоручника — Ioh. de Segovia Monum. conciliorum II c. 616. Длуґош IV c. 417-8.
14) Сю верзію, що Свитригайла вибрали без відомости Ягайла, повторено потім в реляції папі, коли треба було уневажнити присягу, зложену станами в. кн. Литовського Свитригайлови — Arch. Sanguszków І ч. 32.
15) Codex ер. saec. XV т. II передм. c. XXII, Codex Vitoldi ч. 805 (з копії).
16) Codex ер. saec. XV т. II ч. 177, див. варіанти на c. 232 й обяснення на c. 233-4.
17) Длуґош V c. 96. Ваповский, переказуючи туж промову Олєснїцкого, цитує в нїй нїби якийсь документ, виданий Витовтом в 1418 р., де він признавав, що дістав від Ягайла землї Волинську, Дорогичинську й Подільську в доживотє, і по його смерти сї землї мають відійти до Польщі (Wapowski Dzieje korony Polskiej III c. 165). Та уже Малїновский, видаючи Ваповсвого, висловив сумнїв що до істновання такого документу, на тій підставі, що Длуґош, переказуючи зміст тоїж промови Олєснїцкого (1. c.), не згадує про сей документ, хоч він для арґументації його був би дуже потрібним. Хоч др. Прохаска в своїй статї Podole lenem Korony (c. 20) взяв автентичність сього документу в оборону, трудно сумнїватись, що в нїм маємо фальсіфікат з другої половини XV в., незвісний ще Олєснїцкому, а втягнений Ваповским в його промову. Фальсіфікат сей уложений був підчас спорів за Волинь, бо нею головно займаєть ся. Стилїзація сьвідків з формального боку сьвідчить против його автентичности, а що до змісту самого, то дуже неправдоподібно, аби такий документ, коли-б дїйсно був, замовчаний був в полєміцї про Поділє в 30-х рр. XV в.
18) Codex ер. saec. XV т. І ч. 68. З тексту виходило б, що той Мартин був намісником в Камінцї, й що він сам належав до конспірації. Він при сьвідках поручає свому бурґрабію передати тим шляхтичам Камінець; не сказано, коли се мало стати ся, але мабуть — на першу вість про смерть Витовта. Стилїзація цїлого документа одначе дуже неясна, може навмисно притемнена.
19) Длуґош IV c. 422-3, Scr. rer. pruss. III с. 494, Давн. рус.-лит. лїтоп. с. 46. В Ширшій русько-лит. лїтоп. (Биховця, с. 45) иньша верзія — що Ягайло забрав Поділє яко опікун „подільської княгинї Софії Жедивідівни” — див. про неї Молчановський ор. c. c. 351-2, Wolff Kniaziowie c. 57. Як зложилась отся баламутна ґенеальоґічна лєґенда, лишаєть ся неясним.
20) Длуґош IV c. 418-422, Scr. rer. pruss. III с. 494. Увязненнє Ягайла у Свитригайла триває у Длуґоша (c. 418-422) аж до Різдва, і тільки збори Поляків до походу змушують Свитригайла пустити Ягайла. Навпаки нїмецька записка каже, що Свитригайло пустив Ягайла зараз по угодї (троцькій), і що хоч Поляки писали до вел. маґістра про увязненнє Ягайла, се не була правда. Розвязати сю справу не легко. З одного боку не дуже правдоподібно, аби прибічники Ягайла, переступивши угоду, не перестерігли Ягайла, аби заберав ся з Литви, поки можна. З другого боку ще в сїчнї 1431 р. писали з Ливонїї до Прусії, що Ягайло сидить у Свитригайла в неволї — Liv- Est- und Kurländisches Ukundenbuch VIII ч.398. Лєвіцкий н. пр. припускав, що Ягайло по троцькій умові лишив ся в Литві, й Свитригайло, довідавши ся про зраду, в друге його арештував (ор, c. c. 75). Може бути, що супроти пошести в Польщі Ягайло зістав ся в Литві.
