Се був безперечно оден з найважнїйших моментів в історії унїї, може найважнїйший по Кревськім актї 1385 р. Зачавши від контрактів з в. князем литовським про його землї й зійшовши пізнїйше на дорогу конституційну — на переговори з литовськими станами, польські полїтики тепер вертали ся знову назад до великого князя, жадаючи, аби він їм проти волї литовських станів „чинив екзекуцію унїї”. Супроти рішучого відпору литовських сенаторів кинено в кут всї фрази про обопільний інтерес, про стародавню приязнь і братерство: Польща звернула ся до насильства й ладила ся війною змусити литовських панів, аби піддали ся добродїйствам унїї. Оправдувати се, бодай до певної міри, могла б хиба тільки та обставина, що литовські ”потентати” самі душили у себе змагання до унїї серед литовської шляхти, отже Поляки мовляв уживали насильства на насильство. Але сього мотиву у польських речників не чуємо. Оголошена-ж на литовських делєґатів „контумація” 24) була не більше як правною фікцією, бо не було анї умов для такого акту, анї покликаної для такого оречення правної інстанції. Правний термін мав по просту покрити повну безправність.
Та проголошуючи контумацію на литовських панів і послів, ладячи ся навіть до війни з Литвою та зносячи всї привилеї противні унїї, коронні стани вже не мали гадки переводити унїю так як бажали давнїйше — в значінню повної інкорпорації всїх земель в. кн. Литоського, відповідно до давнїх актів унії. Литовська опозиція не лишила ся без вражіння. Переконавши ся, як завзято тримають ся литовські пани деяких точок автономії (для них спеціально важних і користних) і який величезний вплив вони все ще мають на шляхту, коронні стани готові були на деякі уступки їм, або числили ся з можливістю неуспіху. На таке становище їх вказує та обставина, що разом з контумацією, як ми вже бачили, висунено справу українських земель.
Примітки
1) Одну редакцію дневника видав Дзялиньский в III т. своїх Zrzodłopisma do dziejów unii, Познань, 1856. Другу — Коялович під титулом: Дневникъ Люблинскаго сейма, 1569 года-Соединеніе в. кн. Литовского съ королевствомъ Польскимъ, Спб., 1869; тут додані під текстом і в додатках варіянти з дневника вид. Дзялиньским. Обидва дневники доповняють себе обопільно. Лїтературу сойму вичислив я в прим 45: се головно статї Кояловича, Дашкевича й присьвячені сьому сейму роздїли в книгах Любавского і Лаппо.
2) Дневник вид. Дзялиньского c. 15 b (ненум.) c. 15 c.
3) Дневник вид. Дзялиньского c. 15 с. Кояловича c. 6.
4) Дневник вид. Кояловича c. 5. У Любавского виходить, що Поляки просили литовські стани засїсти разом з станами коронними, але ті годили ся тільки з тим, аби король наперед ґарантував їм цїлість території в. князївства, осібні сойми, виключні права на уряди в. князївства його прирожденних горожан (ор. c. c. 816). Та сього в дневниках нема, і гадка Любавского опираєть ся на очевиднім непорозумінню: дневник виданий Кояловичом каже, що литовські стани відтягали ся від нарад над унїєю, бо хотїли перше покінчити свої наради коло статута, і на доказ прислали коронним станам примірник статута, де польські пани познаходили постанови про цїлість території в. князївства і т. и. (c. 14 і далї). З сього у Любавского вийшло, нїби вели ся переговори про спільні засїдання і були поставлені для того умови з литовської сторони.
5) Дневник вид. Кояловича c. 8.
6) Дневник вид. Кояловича c. 9-20, вид. Дзялиньского 15 д-е (текст Кояловича тут повнїйший).
7) Дневник вид. Кояловича c. 13, 21; він має тут велику прогалину — заповняє її виданнє Дзялиньского c. 15 і далї.
8) Дневник вид. Кояловича c. 23, 33, 455, вид. Дзялиньского c. 17, 19, 20.
9) Так, тут задержували ся на далї осібні уряди в вел. кн. Литовськім.
10) Дневник вид. Дзялиньского c. 20-28 (в дневнику вид. Кояловичом тут прогалина).
11) Повний текст в вид. Дзялиньского 28-32.
12) Сю гадку піддав, властиво поновив оден з галицьких послів — перемишльський судя Ожеховский: „нема що иньшого робити, тільки йти до короля, представити йому, що нам уневажняють привилеї, й вияснити йому, що він повинен змусити, аби вони (литовські стани) прийняли привилеї, нехай він ужиє своєї власти й накаже литовським панам сїсти в радї. Дневник вид. Кояловичем c. 34.
13) На взірець, як кс. біскуп при тім давав собі раду з історичними фактами, вистане такий вивід: у нього Олександра посилає на в. князївство Казимир за свого житя ”за спільною згодою рад коронних і в. князївства” (c. 64).
14) Текст її в вид. Кояловича c. 56-66, в вид. Дзялиньского дуже скорочений — c. 40-1.
15) Так нпр. тут згадано „давню інкорпорацію”, чого не було в сенаторськім проєктї, й сей самий новий акт унїї називаєть ся zyednoczenie a wczielenie. Зазначено, що не має зістати ся анї знаку й слїду „піднесення на в. князївство”. Викинено параґраф про осібні сойми в Польщі й Литві, за те додано, для приваби Литви, що її не дотикає екзекуція прав. Текст в вид. Дзялиньского c. 42-5, Кояловича c. 68-73.
16) Текст в вид. Кояловича c. 74-8.
17) Текст в вид. Дзялиньского c. 46-50; Коялович, подаючи його в нотках (c. 78), на початку дав хибну інтерпункцію, так що зовсїм змінив зміст.
18) Текст в вид. Кояловича c. 79-88.
19) В сих застереженнях як і в справі урядів виразно слїдно голос панів — в оборонї власних інтересів.
20) Дневник вид. Кояловичом c. 91.
21) Дневник вид. Дзялиньского c. 63-4, 66-7.
22) Nie spodziewał się, aby panowie litewski te nieprzystoinoscz uczynicz mieli — tak rebelliter odiechacz, etiam insalutato hospite.
23) Дневник вид. Кояловича c. 125-9, вид. Дзялиньского с. 67-8 діскусія в сенатї, в присутности короля ibid. c. 64-7.
24) Так звало ся в польськім праві, як і в сучаснім австрийськім судове рішеннє при неоправданій неприсутности сторони.
Люблинський сойм 1569 р.: Безоглядність коронних станів і короля, „контумація” й рішеннє інкорпорації Волини й Підляша, справа Волини, інкорпораційні привилеї, історичне мотивованнє, завізваннє волинських і підляшських панів і послів на сойм, екзекуція на непослушних. Дебати над унїєю, вісти з Литви, литовська депутація. Екзекуція на Підляшан, присяга Підляшан і Волинян, проєкт прилучення Київщини, дебати над сим, проєкт прилучення Браславщини, її прилученнє, нерішучість короля й сенаторів в справі Київщини, король рішає прилученнє Київщини, київський інкорпораційний привілей. Дебати про унїю, акт унїї, дальші наради сойму, загальний погляд. Причина слабости становища литовських автономистів, їх депресія.
Я підносив уже не раз, що з того часу як зявили ся перешкоди в переведенню в житє кревських умов, польська полїтика все вагала ся в альтернативі: доходити інкорпорацїї всїх земель в. кн. Литовського, а як се, може, не вдасть ся, — то забрати ті землї, на які Польща мала свої близші претенсії — Волинь, східне Поділє й т. п. Столїтна тяжка опозиція литовських автономистів не зробила польських полїтиків богато скромнїйшими на пунктї інкорпорацій в. кн. Литовського, і під час унїонних соймів 1560-х рр. більшість польських станів не хотїла мирити ся навіть на тїснїйшій унїї з в. кн. Литовським, з захованнєм деяких прикмет окремішности його, в родї осібних литовських урядів і т. и., а жадала повної інкорпорації. В тім вона бачила й розвязаннє претензій Корони на декотрі землї в. кн. Литовського. Ми бачили вже, як і на сїм Люблинськім соймі оден з проводирів польського сената біскуп Паднєвский підносив, що унїя покриває собою претензії Поляків до Волини, Підляша й иньших спірних земель, — як висловив ся він в дуже мягкій формі перед литовськими станами 1). І поки була надїя перевести інкорпорацію цїлого в. князївства, польської полїтики не підносили справи спірних земель. Тільки як відносини з литовськими cтанами загострили ся й пішло на перебій, Поляки стали виїздити з претензіями на сї землї, передовсїм на Волинь. Коли отже литовські стани розірвали переговори й коронні стани звернули ся до посередництва короля, виринуло питаннє — чи згадувати про Волинь? Воєвода лєнчицький Сєраковский, мабуть не перевівши своєї гадки в сенатї, просив маршалка посольської палати Чарнковского, щоб посли, переглядаючи деклярацію, зладжену сенаторами для короля, вложили до неї згадку про Волинь. В посольській палатї вийшла з того цїкава дебата. Одні казали, щоб Волини не згадувати, а жадати взагалї унїї, аби Литва не зрозуміла, що Полякам її властиво не треба, а треба тільки Волини. Иньші доводили: Волинь нам належить і без унїї, і ми хочемо мати її при Коронї, хоч би унїя й прийшла до кінця, — бо вони (литовські пани) хочуть там мати свої уряди (і до них, розумій, не допускати Поляків). Посли ухвалили згадати про Волинь, але сенатори спротивили ся тому, й Волинь тодї все таки не згадано 2).
