Епізод сей інтересний, бо показує, як сильно інтересували ся Поляки Волинею. Тільки надїя на полагодженнє унїї, то значить — інкорпорацію цїлого в. кн. Литовського, здержувала їх від виразного виступлення з претензіями до Волини. І от коли утеча литовських панів і послів відібрала надїю на переведеннє такої унїї за обопільною згодою, коронні стани, відсуваючи на другий плян переведеннє унїї, взяли ся зараз до прилучення Волини й Підляша 3).
Близше слїдити за сформованнєм сього рішення не можемо, бо, на превеликий жаль, дневники замовчали наради коронних станів, які випередили їх конференцію з королем 1 марта, коли сформуловано се жаданнє. На сїм засїданню перший таки речник — прімас Уханьский, ставлячи постуляти, правдоподібно — вже перед тим прийняті сенатом, і пропонуючи поступати з литовськими станами в формі контумації, зажадав, аби соймовою конституцією також привернено Коронї Підляше й Волинь. Аби в тих землях скликано зараз соймики, які-б вислали послів на нинїшнїй сойм, а їх старости й діґнїтарі аби зложили присягу королю й Коронї. Против сього, розумієть ся, нїхто не обізвав ся. Навпаки, з голосів иньших сенаторів ще яснїйше виступало, що у них унїя з Литвою відходить на другий плян перед прилученнєм сих земель: говорили, що наперед треба постарати ся, аби в Польщі був добрий порядок, то він сам звабить до унїї литовські стани й т. и.
Король супроти рішення сенаторів про Підляше й Волинь заявив на сїй конференції, що также переконаний в давнїх правах Корони на сї землї й певний, що їх легко можна буде прилучити 4).
Кілька днїв перейшло головно в нарадах над забезпеченнєм для Польщі Волини й Підляша. Краківські посли й тут виступили з крайнїм проєктом — іти загальним походом на Волинь. Але при тім виринула справа коштів на таку війну, бо перспектива загального походу шляхтї не подобала ся. Ухвалити податку на війну шляхта теж не схотїла, і се прохолодило її воєвничий запал: вона рішила обмежити ся правительственними заходами і репресіями 5).
5 марта уложено привилей — королївську грамоту про прилученнє Підляша; з сею датою його потім і видано, хоч редакція потягнула ся на цїлий март. Натомість привилей Волини видано з датою 26 мая, хоч початковий начерк його зроблено ще в мартї 6). Обидва сї привилеї в стилїзації уложені подібно, аж до буквальности, тож ми й разом оглянемо їх тут. В привилею підляськім король повідомляв, що на Люблинськім соймі, зложенім для переведення унїї з сенаторів і послів коронних і литовських 7), коронні стани z wielką pilnosciąa просили короля, аби він вернув Коронї Підляську землю. Король, памятаючи свою присягу — вернути Коронї всї відірвані від неї землї, прилучає Підляше до Корони бо добре знає, що Підляська земля належала до Польщі wiecznie, prawem doskonałym іще перед Ягайлом і за всї часи його, а також і за Володислава Ягайловича, і тільки Казимир, відірвавши її від Мазовша, прилучив до Литви, не вважаючи на протести коронних станів, які й потім не переставали допоминати ся, аби Підляську землю вернено Коронї. Підляська земля зрівнюєть ся у всїх правах з коронними землями й увільняєть ся від усїх дотеперішнїх тягарів. Екзекуція її одначе не має дотикати, і всї тутешнї надання зістають ся в силї, а хто й не міг би виказати документами своїх прав, зістаєть ся все таки при своїм володїнню. Уряди мають роздавати ся лише прирожденним тутешнїм обивателям.
Такими самими словами мотивувало ся й прилученнє Волини, до котрої потім додано ще Браславщину: „землї Волинської — себто воєводств Волинського й Браславського”. Король знав напевно, „як з рівних иньших давнїх доказів і листів, так і з привилея свого стрия Жиґимонта Старого, в. кн. литовського” (Жиґимонта Кейстутовича), що земля Волинська з усїма її приналежностями належала до Польщі całym a zupełnym y niewątpliwym prawem. Вона належала до неї перед Ягайлом і за всї часи Ягайла та Володислава Ягайловича, і тільки Казимир, „пануючи над обома народами”, відірвав її від Польщі, незважаючи на протести коронних станів. Тому король, памятаючи свою присягу, za pokazaniem dostatecznych przywilejów i tak jasnej sprawiedliwości, прилучає Волинь до Польщі, за призволеннєм коронних станів, і здіймає з Волинян — князїв, панів, шляхти й всього рицарства присягу дану ними в. кн. Литовському. Стани волинські зрівнюють ся у всїм з коронними, зістаючи на далї при своїх маєтностях, без екзекуції, — тільки на далї король не буде вже своєю волею роздавати тут королївщин (відповідно до польських законів). Задержуєть ся на далї право Литовського статуту, тільки постанови його про військову службу, „як противні вільностям коронним”, уневажняють ся — себто здіймають ся воєнні тягарі з волинської шляхти. За прошеннєм волинських станів (отже се додаток пізнїйший) в усїх волинських урядах і судах задержуєть ся руська мова, і в сїй мові будуть видавати ся Волинянам всякого рода акти з королївської канцелярії й иньших коронних урядів; тільки до міст листи будуть писати ся по польски. Шляхта „грецького закону” у всїм буде мати рівні права з католиками: православні будуть діставати всякі уряди, аж до сенаторських. Волинські-ж уряди всякі, духовні й сьвітські, будуть роздавати ся тільки осїлим обивателям-шляхтичам Волинської землї 8).
Як бачимо, коронні стани не журили ся докладним мотивованнєм прилучення: історичне мотивованнє дано і для Підляша і для Волини тими самими словами, з повним зневаженнєм історичних фактів. Хто-б журив ся такими дрібницями, коли чула ся сила сї претензії зреалїзувати! В дїйсности Підляше — стара земля Дорогичинська, як ми вже знаємо, перед часами Ягайла тільки припадком, на короткі часи, і то переважно не цїле, попадало в руки Польщі в пограничних польсько-руських війнах 9). Так само тільки ефемирично належала вона мазовецьким князям за Ягайла: коли той надав її, як литовський лен, Янушу мазовецькому, але слїдом відібрав її Витовт. Потім вдруге, по смерти Жиґимонта Кейстутовича, взяте воно було до Мазовша доки не сплатив Болєславу мазовецькому його претензій Казимир (1440-1443) 10). Але Поляки привикли дивити ся на Підляше як на свою землю, через те що воно вже в XV в. сильно спольщило ся, наслїдком переходу сюди дрібної польської шляхти в значнїйшім числї — тому тут уже в XV в. уживало ся польське право, і тутешня шляхта тягнула до Польщі 11). Історичних же прав, як бачимо, не було у Поляків до Підляша нїяких.
З Волинею було трохи відмінно, бо лишаючи на боцї боротьбу XIV в. за Волинь і східнє Поділє (Браславщину), як землї Галицько-волинської держави, Польща виторгувала собі грамоти на Волинь від Свитригайла і торгувала ся за неї довго в серединї XV в. 12). Одначе як справедливо піднїс оден з литовських панів 13), сї претензії були згашені унїонними трактатами за часів Олександра, що не згадували про якісь польські права до Волини; сим мовчаннєм Польща вирекла з своїх претензій до спірних земель, аж тепер підняла їх наново. Але, я кажу, Поляки, заходячи ся коло прилучення Підляша й Волини, меньше всього журили ся історичними доказами своїх прав на них: історична арґументація, писана з початку на швидку руку, так і зістала ся без всяких поправок при всій дальшій, досить довгій і трудній редакційній роботї коло інкорпораційних привилеїв. Навіть до своїх пророків — Длуґоша й Кромера не потрудили ся заглянути польські полїтики, щоб якось бодай близше до історії та зручнїйше мотиви свої уложити. За те, як бачимо, подумали вони над способами зробити прилученнє до Польської корони можливо привабним для волинської й підляської шляхти: увільнено й від страху екзекуції, забезпечено всї володіння, оборонено права її на місцеві уряди й т. и.
Тим часом коронні посли довідали ся, що в Люблинї перебувають ще декотрі з підляських послів. Отже звернули ся до короля з прошеннєм, аби казав їм засїсти з коронними послами на соймі, і взагалї всїм сенаторам та послам волинським і підляським наказав в соймі зайняти місця. Король відповів, що він уже візвав був їх, але вони боять ся „грізьб” від Литви — na zdrowie jako і nа maiętność, тому треба наперед подумати про оборону їх від можливих литовських нагінок. Посли ухвалили прийняти Підляшан в свою оборону, і після того кілька підляських послів прибуло на сойм. Урядників підляських візвано, аби зложили присягу Коронї. Прирожденні Підляшане зложили її без великих трудностей; вони просили тільки, аби наперед зроблено якісь ухвали для оборони Підляша й видано підляський привилей — бо вони боять ся литовських панів. Більше отягав ся писар литовський Матишко Савицкий, що держав в заставі Мельницьке староство, давши не задовго перед тим гроші на потреби в. князївства під застав того староства. Він покликував ся на те, що вже двічи присягав Жиґимонту-Авґусту як в. князю литовському, і благав короля не змушувати його до вчинку противного його совісти. Але коронні посли зажадали від короля, аби змусив Савицкого до присяги, а инакше відібрав від нього староство. Король дїйсно загрозив Савицкому, і той присягнув. Ще більше напосїли ся коронні посли на підканцлєра литовського Воловича, що мав держави на Підляшу. Афера ся зайняла на кілька день увагу сойму. Зажадали, аби Волович зложив з тих держав присягу Коронї. Се було неоправдане жаданнє, бо Волович не мав нїякого підляського уряду, був простим державцем (мав староство не судове, кажучи польською термінольоґією). Але посли наперли ся, тому що він уважав ся одним з найзавзятїйших противників унїї. Король покликав його до присяги. Волович не згодив ся присягнути, і коронні посли загрозили сецесією, наколи король не відбере від нього його підляських держав. Тодї король пообіцяв, що віддасть иньшим держави Воловича, і дїйсно відібрав йому ті підляські держави 14). Нарештї видано загальні унїверсали до урядників і шляхти Підляша й Волини. Повідомляючи про прилученнє сих земель до Польщі король наказував, аби сенатори й посли сих земель прибули на сойм: Підляшане найдальше до пятої недїлї посту, Волиняне до шостої, а урядники до тогож часу мали явити ся й зложити присягу Коронї 15).
