По за се залежність галицько-волинських князїв від Татар, здаєть ся, не сягала. У внутрішнї їх відносини й справи Татари не мішали ся, хиба самі князї звертали ся до них. Так нпр. Володимир Василькович, передаючи по собі володимирський стіл Мстиславу, навмисне робить свій тестамент „при царяхъ и при єго рядьцахъ” 38) — при татарських ханах Телебузї й Адгую (соправителях), під час їх походу на Польщу, — аби поставити свій тестамент під татарську оборону супроти аспірацій Льва, котрих Володимир бояв ся 39). Коли по смерти Володимира син Льва Юрий захопив Берестейщину, Мстислав зараз заповів йому, що буде „правити Татары”, і післав свого гінця „возводитъ Татаръ”, а заразом дав знати про се Юрию й його батьку; перспектива татарського посередництва так вплинула на Льва, що він зараз звелїв синови полишити Берестейщину, инакше грозив ся виректи ся його 40).
Таким чином залежність Галицько-волинської землї від Орди була ще розмірно легка: її анї порівняти не можна з становищем нпр. поволзьких князївств, тяжко оподаткованих на Орду, обсаджених татарськими резидентами-баскаками, де князї при всяких перемінах в роскладї княжих столів мусїли добувати собі потвердженнє від ханів, ставити ся в Ордї, коли скаржив ся хто на них, та брати участь в усяких далеких походах 41). Не було сього в Галицько-волинських землях, хоч тут і така розмірно легка залежність Татар викликала, очевидно — наслїдком більше розвиненого горожанського почутя, сильне роздражненнє, хто зна — чи не більше як на Півночи. Як я вище зазначив, лїтописець з притиском підносить ”неволю” своїх князїв, та не жалує при кождій нагодї таких епітетів для ханів і Ногая як „оканьний, безаконьний” і т. и.
Таке огірченнє не повинно нас дивувати, бо наслїдком дикости і взагалї руїнних інстинктів татарських всяка близша стичність з ними дуже дорого коштувала кождій культурнїйшій землї. Волинський лїтописець оповідає, що під час походу на Польщу 1286 р. Татари страшно винищили Волинь і Галичину: ідучи поуз Володимир, вони „насильє велико творяху в городЂ и пограбиша товара бесчисленноє множество и коний”; Володимирцї вже чекали, що Татари пограблять цїле місто, і лїтописець славить ласку Божу, що Татари „не взяша города”. Але й проминувши його. Татари частину своїх людей лишили під Володимиром годувати коней, і ті „учиниша пусту землю Володимерскую”: били людей, кого запопали, відберали коней, так що люде не відважали ся виходити з міста. Теж стало ся в Галичинї, коли Телебуга, вертаючи ся, стояв два тижнї під Львовом: „стояли на Львовій землї, кормлячи ся, не воюючи (не грабляче), але не давали і з города вийти за житє (по збіже і фураж): хто виїхав з міста, тих забивали або брали в неволю, а иньших пускали обдерши на голо, і ті гинули від мороза, бо була зима дуже люта, і так спустошили цїлу околицю”. Лїтописець додає, що як Лев порахував потім, скільки в його землї загинуло людей від Татар під сеї напасти, показало ся їх на півтринадцять тисяч! 42)
В меньших розмірах такі спустошення, певно, повторяли ся при кождім переходї Татар через Русь. Самі князї не чули себе безпечними, і оповідаючи про стрічі, уряджені князями ханови під час похода 1286 р., лїтописець каже, що „князи надЂяхуть ся ся избитья собЂ и городомь взятьа” 43). Розумієть ся, таке становище зовсїм не було миле. Стільки про відносини до Татар.
Найбільше визначну ролю з поміж галицько-волинських князїв, як видко вже з оповіджених фактів, від смерти Данила грав Лев, хоч, очевидно, не одно про нього упущено в оповіданню волинського лїтописця, а не одно мабуть представлено неприхильно й стороничо. Був се князь здібний, дуже енерґічний, властолюбний, і неповздержний в своїм запалї й змаганнях. Характеристика його при закінченню Галицько-волинської лїтописи, писана, очевидно, рукою иньшою, вже прихильною до нього, досить відповідає фактам: „був Лев князь мудрий, хоробрий, і кріпкий на війни: не малу відвагу показав він в числениих війнах” 44).
Натомість Володимир Василькович, як і його батько, або ще й більше, займав у полїтицї переважно пасивну ролю. Се залежало по части від його особистих уподобань, по части від того, що він тяжко хорував, уже від 1276 р., і завчасу ладив ся до смерти — судячи з оповідання, у нього був рак нижньої щоки (щелепа). Як оповідає волинський лїтописець, він милував ся в книжности, в штуцї, з великим замилуваннєм будуючи церкви й иньші будови, та споряджуючи для них ікони, книги, й ріжні богаті, артистично зроблені окраси. Лїтописець дає довгий, на кілька сторін, реєстр побудованого, спорядженого, подарованого ним (сей реєстр служить дуже важним джерелом для історії нашої культури, й значні виїмки з нього подав я вже 45), а ще верну ся в останнїй главі). Між иньшим тут згадують ся й церковні книги, списані самим князем. Для особистих чеснот його лїтописець не знаходить слів, і навіть відкинувши дещо на рахунок особливої прихильности його до свого героя, таки треба признати в Володимирі визначну своєю культурністю й гарним характером фіґуру. „Він вмів ясно (зрозуміло) говорити про книжні річи, бо був фільозоф великий”, — або як на иньшім місцї сказано: „був книжник великий і фільозоф, якого не було перед ним у цїлій землї, анї по нїм не буде”, „він розумів що було й що котре значить (разумЂа древняя и задняя)”; „був він також зручний ловець, хоробрий, тихий, смирний, незлобний, правдивий, не хапчивий, не брехливий, ненавидїв злодїйство, пити не пив від молодих лїт, любов мав до всїх, а особливо до своєї братиї, і присяги (хрестного цїловання) пильнував з усякою щирою правдою”; „мужність і розум жили в нїм, правда й істина водили ним, иньших чеснот богато в нїм було, а гордости не було”. Широко хвалить лїтописець, в дусї свого часу, ласку й прихильність Володимира до монашого стану, його милосердє й побожність, а при тім дає інтересний портрет його: він був ”високий на зріст, широкий в плечах, гарний з лиця, волосє мав ясне, кучеряве, а бороду стриг; руки й ноги мав гарні, але говорив грубо й спідню губу мав грубу”. Мав тїшити ся незвичайною популярністю в своїй землї: на його похоронах „плакали ся Володимирцї, чоловіки, жінки й дїти”, бояре й прості люде, свої й чужі: „Нїмцї, і Сурожцї, і Новгородцї, і Жиди — плакали ся так, як по упадку Єрусалима, як їх вели в вавилонську неволю” 46).
Володимир не мав дїтей 47). Предчуваючи близький кінець, він заповів завчасу, в присутности Льва і ханів Телебуги й Алгуя, що по своїй смерти передає свою волость Мстиславу 48). Очевидно, се було проявом неохоти, яка, видко, від довшого часу була між Володимиром і Львом. Сам Володимир поясняв, що „за гордість брата свого (Льва) и синовця свого (Юрия) не дав їм нїчого з своєї спадщини” 49). Після того й писаним тестаментом Володимир передав Мстиславу ”землю свою всю и городы и стольный свой городъ Володимеръ”, а своїй жінцї знов осібним тестаментом призначив город Кобринь і деякі села 50). (Сї Володимирові тестаменти, втягнені в лїтопись, зістали ся найдавнїйшими документами того рода з українських земель).
Лев і Юрий, розумієть ся, нїчого не могли сказати проти такої волї Володимира. Коли Володимир повідомив їх про свою волю, Лев удав повну індіференцію: „от і добре що дав (Мстиславу)! певно не буду того відберати від нього по твоїм животї! всї ми ходимо під Богом, а минї дай Боже і з своїм дати раду в теперішнїх часах!” Але в дїйсности роспорядженнє Володимира діткнуло їх дуже прикро, і вони не могли його переболїти. Юрий незадовго перед смертию прислав до Володимира свого посла, пригадуючи „свою службу” і просячи собі Берестейщини. Для більшого вражіння він казав, що батько Лев відберає від нього волости, але Володимир тому не повірив, і не дав, покликуючи ся на те, що він „не двою рЂчью”, не може відкликати свого роспорядження супроти Мстислава, але зараз же виявив своє властиве завзятє, піславши заразом упередити Мстислава, аби й він від себе не давав нїчого Юрию: „послав свого слугу доброго і вірного, на імя Ратшу, до брата свого Мстислава, і так сказав: перекажи моєму брату: „присилав до мене мій синовець Юрий, просив від мене Берестя, я ж йому не дав нї города нї села, і ти йому не давай нїчого!” При тім взяв він в руку соломи з своєї постїли й сказав: „хоч би я тобі, брате мій, оцей віхоть соломи дав, то ти його по моїм животї нїкому не давай.” Але Юрий і його батько того не поміркували, і незадовго прислав до Володимира Лев уже від себе перемишльського епископа з тим самим: просити Берестейщини, аби то була „Володимирова сьвічка” над гробом його стрия Данила й його синів, похованих у Холмі. Володимир відтяв йому на те досить злобно: „брате Льве, княже! чи ти мене уважаєш за дурня (без ума мя творишь), що б я не розумів сеї хитрости? чи мала тобі своя земля, що хочеш Берестя? сам ти держиш три князївства: Галицьке, Перемиське і Белзьке, і того тобі не досить? мій батько, а твій стрий лежить в епнскопиї у св. Богородицї в Володимирі — чи богато ти над ним сьвічок поставив? чи дав який город, аби то була сьвічка? просив ти живим, а тепер уже і мертвим просиш? не дам не то що города, а й села не візьмеш від мене! розумію я твою хитрість — не дам!” 51)
