Під час сього похода на Шлезк Лев мав з'їзд з чеським королем Вацлавом, що слїдом, по смерти Генриха 15) виступив претендентом на Польщу. Лїтописець каже, що Лев з Вацлавом „любовь держаше велику”, і на з'їздї „докончавъ с нимъ миръ до своєго живота”, але яке становище зайняв Лев супроти його заходів коло польського стола, того вже не довідуємо ся від нього, бо на подїях 1289 р. уриваєть ся оповіданнє Волинської лїтописи. Судячи з того, що з 1299 р. маємо знову припадкову звістку про гостину Льва у кор. Вацлава, в Бернї моравськім 16), можна думати, що Лев зайняв супроти заходів Вацлава у Польщі становище досить прихильне. По всякій правдоподібности, власне під час заходів Вацлава коло польського стола Лев забрав собі Люблинську землю). Волинська лїтопись не згадує про се мабуть власне тому, що се стало ся по 1289 р., під час боротьби за Краків між Вацлавом і Володиславом Локотком. Польські записки, згадуючи про відібрання Люблинської землї від Руси (1302), кажуть, що він „був під Русию богато лїт” 17), так що се не позволяє нам посувати окупації Люблина значно пізнїйше від 1290 р. Се був останнїй факт переваги Руси над Польщею, в тодїшнїх відносинах, і тому я трохи довше коло нього затримав ся.
З иньших західнїх відносин знаємо дещо (дуже небогато) про Угорщину. Як я вже згадував, по смерти Данила застаємо руських князїв в добрих відносинах з нею. Новий король угорський Стефан, укладаючи в 1271 р. згоду з Отокаром та включаючи в сю угоду також своїх союзників, вичисляє між ними також і тодїшнїх галицько-волинських князїв: „зятя нашого Льва руського князя, брата його Мстислава, і Василька (помилка — замісь Володимира) сина Василька, князїв руських” 18). Згодом одначе відносини сї попсували ся. З одної грамоти нового короля Володислава Половця з 1281 р. припадково довідуємо ся, що військо Льва перед тим було напало й спустошило землї верхньої Тиси, положені досить далеко від границї 19). Потім в руських джерелах маємо звістку про якийсь похід чи подорож Льва на Угорщину в 1283 р., але звістка так загальна, що з неї не можна догадати ся, чи то був ворожий похід, чи приятельська подорож 20). Але судячи з того, що в походї Татар на Угорщину, що став ся скоро по тім (на початку 1285 р.) руські князї брали участь не радо, тільки з наказу татарського, і Лев випросив ся до дому з сього походу йно перейшовши угорську границю 21), — треба думати, що відносини до Угорщини тодї вже були полагодженї. Потім маємо звістку, що в війнї кор. Андрія III (остатнього з Арпадів) з герцоґом австрійським помагали йому „Русини”, разом з Татарами 22).
Чи принесла та угорська кампанїя Льва якісь позитивні результати? На се єсть одна вказівка, але вона стоїть так одиноко, при тім несвобідна від деяких сумнївів, що якихось сильнїйших виводів на нїй нїяк не можна оперти. Факт такий: в одній грамотї, з 1299 р., Григорій наджупан бережської столицї, називає себе „урядником Льва князя руського” 23). Коли зведемо до купи сю згадку з тим руським походом, що заходив в Угочський комітат, сам собою просить ся вивід, що Лев був загорнув сю частину Угорської Руси й задержав за собою по угодї з угорським королем. Чи так дїйсно було — годї сказати; так само не зможемо сказати, чи та угорсько-руська провінція Галичина, коли дїйсно була здобута Львом, довше належала до Галичини. З р. 1307 маємо грамоту того ж наджупана Григорія уже без того титулу 24), що могло б вказувати на те, що залежність сього краю від Галичини скінчила ся.
Другу відомість, більш певну і катеґоричну про галицькі володїння в Угорщинї маємо в одній пізнїйшій грамотї кор. Кароля Анжу; з неї довідуємо ся про якийсь замок Machk, захоплений руськими князями за останнїх Арпадовичів 25): він належав до руських князїв до 1320-х рр., коли його пробував відібрати кор. Кароль, і мабуть таки відібрав. Близших вказівок на місце сього замку і на великість того галицького аннекса грамота не дає нїяких. Можна лише гіпотетично шукати його в західній части Угорської Руси, де сидїв в тім часї жупан Петро, що пробував втягнути галицького князя в угорські справи 26). Володїв ним, судячи з тих слів грамоти, ще Лев, і сю згадку можна також звязувати з його угорською полїтикою.
В вище поданих подїях я кілька разів згадував про Татар; тепер випадає сказати спеціально про відносини до них галицько-волинських князїв.
По страшнім походї Бурандая (1259/60) Татари на якийсь час зникають з подїй Галицько-волинської лїтописї 27). Золота орда в тих десятолїтях підупадає; по смерти Берке все більше повновласним, справдешнїм головою її стає емір Ногай, що задержує сю власть аж до кінця XIII в., то правляючи іменем номінальних ханів, то скидаючи й забиваючи ненаручних собі (як було з ханом Тула-Бугою, Телебугою нашої лїтописи), аж поки сам не наложив головою в боротьбі з ханом Токтою (1300). Відносини між галицько-волинськими князями й Ордою, чи тим її майордомом, Ногаєм, як бачимо з оповідань лїтописи про подїї 1270-80-х рр., уставили ся такі:
Князї признавали татарських ханів, чи їх властивого заступника Ногая, своїми зверхниками; лїтописець кілька разів з притиском підносить, що ”тодї були всї князї руські в волї татарській”, або як иньшим разом висловляєть ся — „в неволї татарській гнївом божим покорені” 28). Ся залежність від Татар виявляла ся передовсїм в тім, що князї показували зверхню честь ханам, як своїм зверхникам. Напр. як хан Телебуга прийшов по дорозї на Польщу на Волинь, — „коли він прийшов над Горинь, стрів його Мстислав з напитком і з дарунками; відти пройшов він поуз Кремінець під Перемишль, і тут, на р. Липі стрів його князь Володимир з напитком і дарунками; нарештї під Бужковичами наздогнав його князь Лев з напитком і дарунками” 29).
По друге — князї мусїли на поклик татарський ставити ся з своїми полками в їх походах. З лїтописного оповідання одначе видко, що Татари закликали їх до участи в походах тільки на сусїднї землї — на Литву (1277 р.), на Угорщину (1285), на Польщу (1286) 30), і то часом навіть мотивували се так, нїби роблять сї походи або закликають до участи в них руських князїв в інтересах їх самих. Нпр. закликаючи руських князїв до походу на Литву, Ногай переказує до них через своїх послів: „ви все скаржите ся минї на Литву, отже я посилаю вам військо з воєводою Мамшієм — підїть собі з ним на своїх ворогів” 31). З лїтописного оповідання зовсїм не видко, аби руські князї дїйсно просили сей раз Ногая про те, так що правдоподібнїйше — се мотивованнє було з його боку певною ґречною формою зазиву до походу. Але часом руські князї просили самі військової помочи від Татар: так походи Татар на Литву 1275 р. і на Польщу 1280/1 р. стали ся за прошеннєм Льва 32). Але робив се тільки Лев, і здаєть ся, що Русини дивили ся на сю практику скоса, і похід на Польщу Льва з Татарами волинський лїтописець описує з виразною неприхильністю до сеї Львової забаганки 33).
Вкінцї Татарам платили ся контрібуції. Чи мали вони характер постійної дани, чи надзвичайних оплат, се не зовсїм ясно. Деякі чужосторонні джерела говорять про постійну дань; особливо виразну звістку маємо в листї Локєтка до папи з 1323 р., де говорить ся, що Русь платила Татарам річну данину 34). Але дивно, що в досить докладнім оповіданню Галицько-волинської лїтописи з другої половини XIII в. ми нїде не знаходимо згадок про сю данну практику. Маємо згадку лїтописця в описи подорожи Данила до Орди, що Татари „хотїли дани від нього” 35); маємо потім в тестаментї Володимира Васильковича згадку про обовязок селян давати князеви „тотарьшину” 36). Але при істнованню правильної річної данини ми надїяли ся б мати докладнїйші звістки про її побираннє Татарами, і се змушує нас приймати з певною резервою навіть таку виразну звістку Локєтка. Може бути, що дїйсно, часами платила ся Татарам річна данина, але може бути, що давали ся тільки контрібуції в певних надзвичайних обставинах 37), коли нпр. вони переходили через руські землї, або щось иньше, і в звістках тих західнїх джерел містить ся недокладна ґенералїзація.
