Коли не вдало ся добути Берестейщину від Володимира по доброму, Юрий навязав зносини з Берестянами, й вони обіцяли піддати йому місто на першу вість про смерть Володимира, і дїйсно так учинили 52). Але Мстислав так настрашив Татарами Юрия й його батька, що мусїли вирікти ся всяких аспірацій на Волинь, і Володимирові землї по його смерти (вмер він 10 жовтня 1289) в цїлости перейшли до Мстислава.
Новий волинський князь до тепер грав зовсїм другорядну ролю, і його особисті прикмети дуже слабо виступають в оповіданню лїтописи. Здаєть ся, що се був нїчим не визначний князець. Принаймнї дуже прихильний йому лїтописець, шумно описуючи початок його князювання на Волини 53), не вміє сказати йому нїякого особливого комплїменту і тільки прикладав до Мстислава лїтописну (може таки свою) характеристику Володимира, що він ”правдолюбиєм сьвітив ся” в відносинах до своєї братиї, до бояр і до простих людей 54). А хоч в своїй льояльности до покійного і до нового свого князя силкуєть ся представити їх відносини між собою як найлїпшими, але таки і з його оповідання виходить, що Мстислав, уже признаний наступником Володимира, не показав особливого такту в відносинах до свого добродїя й виявив досить неприємну хапчивість, що вразила й самого Володимира. Зараз по тім, як Володимир оголосив своїм спадкоємцем Мстислава, донесли йому, що Мстислав почав уже розпоряджати його майном: роздав його маєтности боярам. „Володимиру було дуже гірко на його брата, і він так говорив: „лежу в болїсти, а брат мій додав минї болїсти ще більшої: я ще живий, а він роздає мої городи і села мої! міг би принаймнї по моїм животї роздавати !” І післав Володимир посла свого до брата свого Мстислава з жалями, кажучи: „брате! ти мене анї на війнї не зловив, анї списом не здобув, анї вигнав мене з моїх городів, прийшовши на мене війною, а так зо мною поступаєш! Ти минї брат, але є в мене й другий брат Лев, і синовець Юрий, а я з вас трох вибрав тебе одного і дав тобі землю свою всї й городи, але по моїм животї, а за мого живота не маєш ти мішати ся нї до чого!” 55)
Але й незалежно від того волинський фільософ з його знаннєм попереднього й заднього не дуже мудро поступив, давши себе повести своїм особистим антипатіям до талановитого й енерґічного Льва і через сї антипатії подарувавши своє князївство, наче окрасу з своєї ґардероби, нездарному Мстиславу, замість аби злучити своїм тестаментом Волинь з Галичиною і тим привернути давню силу й значіннє Галицько-волинській державі. Лев і Юрий потрапили б ту силу й значіннє репрезентувати!
Але як би там не було, все ж таки Мстислав Данилович, завдяки свому великому й важному князївству й престіжу своїх попередників на столї — Василька й Володимира, зайняв з смертию Володимира поважне становище. Лїтописець оповідає, що литовські князї „Бурдикид і Будивид” відступили Мстиславу добровільно Волковийськ, аби лише ”с ними миръ держалъ”, а Конрад мазовецький, протеґований Володимиром за його житя, дуже старав ся, аби придбати собі союз і його наступника, і за помочию Мстислава дїйсно здобув собі Сендомирську землю під час польської усобицї 56). Здаєть ся одначе, що й Мстислав, як і Володимир, мав більше нахилу до ”цивільної” дїяльности, нїж до воєнної й взагалї полїтичної; принаймнї в сей похід на Польшу він сам не пішов, а натомість лїтописець записує кілька його вступних справ в будівництві: він поставив камяну каплицю над гробом своєї бабки в Володимирі, камяну вежу в Черторийську 57).
Примітки
1) Іпат. c. 571 і 574: а Левъ нача княжити в ГаличЂ и в ХолмЂ, по братЂ по своємь ШварнЂ. Се місце лїтописи давало привід до хибної гадки, що в Галичу по Данилї княжив Шварно, аж по нїм Лев (Ан.Лєвіцкий Ruthenische Theilfürstenthumer — Die Oesterr. Monarchie c. 171), але тут мова лише про наступство в Холмі.
2) Іпат. c. 574.
3) Іпат. с. 569-70, 573.
4) Іпат. c. 573; про дату див. Хронольоґію с. 47.
5) Іпат. c. 574, 575-579, 1 Нов. с. 284-5.
6) Іпат. с. 574-5, 580.
7) Умер 1279 р.
8) Іпат. c. 571-2, 574, 580. Про війну 1266 р. див. польські записки в Monumenta Poloniae II , 808, III, 48, 206, 308, 363.
9) Іпат. c. 581-2. Відгомін кандидатури Льва маємо в польських звістках, що Лев ходив з Ногаєм на Польщу, аби здобути землю Краківську й Сандомирську — Monum. Poloniae III. 50, див. про сей похід іще ibid. II. 847, 878, III. 180-1, 364. Длуґошеве оповіданнє (II c. 455) тільки риторичним бомбастом розволїкає звістку хронїк.
10) Іпат. c. 581-2, битва була 23 лютого 1280 р.
11) Іпат. c. 585, 586-7, 588-9.
12) Іпат. c. 599.
13) Про сї подїї розвідка Семковича Walka o monarchią 1288-1294 — Kwartalnik historyczny, 1891, IV.
14) Іпат. c. 614-6, про похід Льва на Шлезк — записка в Monumenta Poloniae III. 702 (1289 р.).
15) Умер 1290 р.
16) Rех Ruscie venit ad regem Wenceslaum in Brunnam — Monum. Germ. Scr. XVII c. 718. Трудно думати тут на когось окрім Льва.
17) pluribus annis — див. низше.
18) Leonem generum nostrum Ruthenorum ducem, Mitizlaum fratrem eiusdem et Wazulem filium Wazule duces Euthenorum — Theiner Monum. Hungariae I c. 393, передр. в Codex Arpad. III. 255.
Єсть звістка, що Русини були в угорськім війську підчас війни, котра випередила сю угоду — Monum. Germ. hist. Scr. IX c. 743, але сї Русини виступають в такій компанїї, що дуже легко могли бути якимись збірними дружинами, не помічними полками з Галичини (Comanorum, Ruthenorum, Graecorum, Bulgarorum, Belachorum, Ungarorum) — се справедливо зауважив уже Шараневич Die Hypations-Chr. c. 87.
19) Грамота — Fejér V. 3. 87: власники села Вишкова (Visk) над Тисою в теп. полудн. Мармароші (в грамотї вона зачисляєть ся до Угочської столицї) випрошують собі від короля нову грамоту, замість даної їм кор. Стефаном suo priuilegio mediante, sed ipsum priuilegium receptum fuisset per Ruthenos ducis Leonis, qui tunc comitatum de Ugocha hostiliter devastarunt. З текста грамоти виходило б, що сей руський похід не став ся безпосередно перед виданнєм грамоти, а трохи давнїйше. Напад аж на Вишк, від границї положений досить далеко, виключає гадку про якийсь пограничний набіг самих Львових людей — мусїв то бути таки похід.
20) В записцї Холмського евангелия: „коли ся женило Георгий князе, а отець єму в Угры ходило — тогды скончаша ся книги сия” (15/X. 1283) (Отчеть Румянцевскаго музея за р. 1892-4 і Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. XIV, біблїоґр. c. 40).
21) Іпат. c. 585.
22) Monumenta Germ. hist. IX c. 716, 745. Шараневич (ор. c. c. 87-8) і тут справедливо припускає можливість, що мова йде не про галицьких Русинів, хоч стилїзація другої з сих двох звісток (Continuatio Floriacensis: Andreas exercitum ducens in Austriam, in quo habuit Tartaros et Ruthenos et alias barbaras nationes) скорше б промовляла за якоюсь поважнїйшою ролею Русинів у сїм походї.
23) Nos Gregorius comes de Beregh officialis Leu ducis Ruthenorum et quotuor iudices nobilium de eodem damus pro memoria — потверджують угоду партий в процесї, a. D. 1299 — Fejér VI, II c. 216-7. Сей документ, з того ж ориґіналу був перед тим публїкований у Катони VII c. 1200, але видавець читав: officialis seu ducis, l i s пишуть ся подібно, але genetivus: ducis не годить ся з seu.
24) Codex diplomaticus comitum Zichy I ч. 129.
25) dum obsederamus castrum Machk occupatum a progenitoribus nostris per regem Galliciae — Fejér VIII. 2 c. 326 і VIII. 6 c. 60.
26) Про сей епізод низше; імя Machk, чи Маgh (варіант) трохи нагадує замок Magyoros, котрого руїни лишили ся коло села Mogyoróska (по словацьки Страбске) над р. Топлею.
