Козацькі війська за той час посходили ся під Переяслав і туди ж звезли козаки своїх жінок і дїтей, щоб не попали в руки польського війська. Ріжні гадки виникали у них, як його бути, особливо маючи на руках жінок і дїтей, перед лицем живого ворога, що вже розлив стільки козацької крови. Одні хотїли йти в глубину Заднїпро-вя, на московську границю, иньші—віддати ся під протекцію хана і з ним воювати Польщу, иньші радили зістати ся під Переяславом і бороти ся до загину; були й такі, що радили піддати ся Жолкевскому, але сих не слухали. Поки козаки радили ся про се, Жолкевский роздумував, як би йому перебрати ся за Днїпро. Помогли йому міщане київські: щоб прислужити ся, подіставали човни поховані від козаків в водї і в иньших місцях та приготовили для переправи. Козаки заставили своїми гарматами берег, щоб не дати перейти, але Жолкєвский здурив їх, піславши частину човнів під Трипіллє,—мовляв там хоче перейти, а як козаки пішли туди боронити переходу, перейшов під Київом. Тодї козацьке військо постановило йти під московську границю, сподїваючи ся, що Жолкєвский не посміє йти за ними туди, як не посмів іти за Наливайком. Але Жолкєвский завзяв ся знищити козаччину; до нього прийшло тим часом свіже військо литовське і він почував себе тепер дужчим від козаків. Бояв ся тільки, щоб козаки не перейшли за московську границю або на Дін; для того розпочав з ними знову переговори, а тим часом частину своєї кінноти з старостою Струсем післав, аби зайшов козаків з тилу і перепинив їх похід в степи. Се порученнє було дане так секретно, що навіть самі Поляки не знали, куди їх ведуть; не знали нїчого й козаки. Вони переходили тодї Сулу між річкою Солоницею і Лубнами; стерегли ся тільки від Жолкевского, і як би чати дали знати про його військо, хотїли знищити міст на Сулї та поки він буде там ладити переправу, сподївали ся перейти за московську границю. Сього бояв ся Жолкєвский і на те вислав Струся. Той потиху заступив їм дорогу за Лубнами, і коли надтягнув Жолкєвский, він несподївано ударив з другого боку. Збентежило се козаків, і вони рішили ся зістати ся на місці, над р. Солоницею і боронити ся.

Місце було для оборони добре, високе, з широким оглядом на всї боки. З одної сторони боронили його непролазні болота Сули, з иньших сторін обгородили ся козаки кількома рядами возів, за ними валами і шанцями. По середині поставили деревляні зруби, набиті землею, і на них умістили гармати. Табор був міцний і приступом узяти його було неможна. Доброго війська козацького було ще коло 6 тисяч, а друге стільки ріжного народу неспосібного, жінок, дїтей то що. Жолкевский задумав томити козаків облогою, не даючи вигоняти худоби і коней на пашу, та мучив гарматною стрільбою, а заразом ведучи переговори, силкував ся розеднати козаків: викликати між ними підозріння і незгоду. Ся інтригантська робота дійсно не зістала ся без успіху. Стара ворожнеча Запорозцїв і Наливайківцїв ожила наново серед такого тяжкого настрою Почали ся сварки, далі кріваві розрухи. На одній раді розпочала ся бійка, і серед неї убито Лободу; але На-ливайкови не удало ся взяти булаву: вибрано гетьманом Кремпського, а Низовцї не могли забути Наливайкови убийства Лободи. В козацькім таборі було гірко; худоба здихала без паші; кулі польських гармат забивали людей і коней, трупи гнили серед табору і серед гарячого літа робили повітре неможливим. Трудно було підтримати порядок і завзяте в таких обставинах, і велика то річ, що козаки таки тримали ся ще.

Жолкевскому одначе також було не легко. Припасу для війська було дуже тяжко дістати, і він переконав ся, що скорше його військо вигине з голоду нїж козацьке: вояки його змучили ся неустанною сторожею. А тим часом над Дніпром громадили ся нові полки козацькі під проводом Підвисоцького та умисно пустошили Подніпрове, щоб тим відтягнути Жолкевского від облоги, а з Запорожа йшли нові полки козацькі човнами, ратувати козацьке військо під Лубнами. Жолкєвский силкував ся їх відвести, як перед тим Лободу: посилав до них, що не має против них нічого, нехай не встрявають тільки до бунту, — але ті не послухали. Як би вони надтягнули під Лубни—Жолкевскому була б біда. Але козаки в солоницькім таборі, відрізані від світу, не знали, що ратунок такий близький.

Жолкевскому треба було зробити останню пробу, щоб настрашити козаків і змусити їх до піддання. Він розпочав знову страшенну стрілянину, став ладити всякий припас нїби до рішучого приступу, а заразом намовляв козаків, щоб піддали ся: аби тільки видали головних проводирів, то нічого їм не буде: 1 не витримали козаки, маючи перед очима півживих жінок і дїтей своїх. Не додержали свого завзятя козацького, не діждали ся поратунку. По двох днях тяжкої канонади прийняли умови Жолкевского: видати проводирів, гармати і всякий припас гарматний, корогви і клейноди цісарські. Наливайко, бачучи, до чого йде, хотів утікати; Наливайківці боронили свого ватажка, але козаки приборкали його й видали Полякам. Разом з ним Шаулу і ще декотрих.

Але коли вони се зробили, тоді Жолкевский зажадав, щоб кождому панови вільно було ще забрати з поміж них своїх підданних. На се козаки не могли згодити ся, бо се трохи не всїх їх віддавало на ласку їх панів. Тодї польське військо кинуло ся на них безборонних, неприготованих, против довершенної уже згоди, і счинили огидну різню. „Так Їх рубали немилосердно, що на милю або й більше труп лежав на трупі", — оповідає сучасник Поляк.

Тільки частина козаків під проводом Кремпського відбила ся й пішла собі оружною рукою на Запороже. Козаки Підвисоцького і Запорожцї завернули ся теж. Жолкевский вже не мав сил дотримати свого заміру—знищити козаччину до кінця. Лекше було пімстити ся на взятих в неволю ватажках. Особливо Наливайка тяжко мучили: тримали в вязницї сливе рік і раз у раз брали на муки, випитуючи про його зносини з сусїднїми державами і ріжними людьми. Нарешті стяли і тіло його четвертували. А між польською суспільністю і між Українцями пішли зараз поголоски про дивні муки, якими Наливайка замучено: що його посадили на розпаленого зелїзного коня, на голову положили зелїзну корону—за те що він, мовляв, назвав себе „царем Наливаєм", хотів бути королем України.

Сей погром козаччини, хоч не знищив її до решти зовсім, але дїйсно придавив та зігнав з „волости" на Низ і тим мав чимале значіннє не тільки для самої козаччини, а й для всього українського житя. Сталось се в незмірнотяжкій хвилі дляУкраїни, коли все громадянствоукраїнське, бачучи удар занесений над своєю головою (в видї церковної унії), заметушило ся шукаючи способів боротьби і відпору. Козаччина саме перед тим дала вже почути свою силу і за неї почали ся вже чіпляти ся ріжні національні і релїгійні рахунки—відчули се й вороги, прозиваючи православних „Наливайками" та наговорюючи на них, що вони накладають з Наливайком та иньшими бунтівниками козацькими. На правду сього ше не було або ще тільки зачинало ся, але мусіло б піти в сім напрямі, бо громадянство українське і білоруське шукало собі помочи і ратунку, де могло, і як би не той погром солоницький, певно вже з кінцем XVI в козаччина взяла б в національнім житю подібну участь, яку через свій розгром взяла тільки чверть віку пізніше

Обставини вели до того неминуче. Українське громадянство важило ся на житє і на смерть в боротьбі з грозою спольщення, що насувало ся на нього.

Ми бачили, в які обставини поставило український нарід польське панованнє. Українським масам народнім принесло воно поневоленнє і економічну руїну. Міста привело до упадку, українському міщанству загородило дорогу до промислу і торговлї. Шляхта українська була одинокою верствою, яку закони держави допускали до голосу і впливів в політичнім житю, але й її польське панованнє відсунуло від всякої політичної ролї і значіння і звело в дїйсности її політичні впливи на нїщо. Українські шляхтичі не організовані, розбиті від разу і затоплені польським шляхетським потопом, в західній Українї від початку побачили себе збитими з усїх позицій, затертими й відогнаними від усього, так що тільки приноровленнєм до своїх польських панів, польщеннєм і католиченнєм могли дійти фактичної рівноправности. І справді, як я вже згадував, — до початку XVI в. все що було трохи значнішого, амбітнїйшого між українською шляхтою Галичини, Холмщини, Поділя-з невеличкими виїмками вже спольщило ся, а в XVI віцї се саме зачинаєть ся й на Волини та на Поднїпровю.