Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

На хвилю старі порядки наче були й вернули ся. Коли по смерти царицї Катерини (1796) настав царем її син Павло, то він богато з реформ своєї матери змінив і повертав старі порядки, бо не похваляв політику правительства Катерини.

Між иньшим і на Україні повернуто де що з того устрою, який був до скасовання гетьманства: вернено генеральний суд і иньше, заведене при Розумовськім. Толкували, що до сього призвів Олександр Безбородько, мінїстр і довірений чоловік царя Павла, український патріот — бувший полковник київський за старого українського правління. Може як би сей напрям росийськоі політики потрівав довше, се відновленнє старого гетьманського устрою пішло б іще далі; але 1801 року царя Павла вбито, і його наступник Олександр 1, постановши правити згідно з правилами своєї бабки царицї Катерини, став привертати і ті росийськи порядки, що завела вона на Українї в 1780-их роках.

Потім були надїї на відновленнє козаччини і навіть гетьманства в 1812 і потім в 1831 р., коли росийськеправительство в поміч своєму війську збирало добровольні козацькі полки на Українї і для заохоти людей місцеве начальство подавало надїї на ріжні полекші. На тодїшнього генерал-губернатора Репнїна говорили навіть, що збираєть ся бути гетьманом, бо був свояком Розумовських. Але скінчили ся отсї поголоски і надїї дуже сумно, бо правительство, невдоволене ними, заслало тих козаків добровольцїв на Кавказ і там оселило.

Всі сї жалї й надії, хоч не були нї особливо глубокі, нї особливо серіозні, все таки підтримували в вищих, освічених верствах свідомість своєї окремішности від громадянства великоруського, звязки з історичною минувшиною України і сучасним народнїм житем. Зросийщені службисти, що кров свою проливали за росийське отечество і з усїх сил, не за страх, а за совість будували нові росийські порядки на Україні, ширили росийську мову і культуру, самі виступали як росийські письменники і в своїм обиходї перейшли вповнї на мову росийську—вони заразом з побожною любовю збирали память про українську старовину, записували українські вірші та піснї, слова і прислівя, а в своїх записках та листах, не призначених для публіки виславляли колишню українську свободу, хвалили давніх борцїв за українські вільности.) 1 на грунті сього роздвоєння національної душі української інтелігенції згодом починають виростати серіознїйші прояви національного почутя—головно на пункті привязання до українського слова—устного і письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнароднього українського житя.

Уживаннє народньої мови в письменстві східньої України не переривало ся до решти ніколи, хоч її й виключено з друкованих книжок і з школи. Навпаки, після того як цензурні заборони вбили українську книжну мову—мішану українськословянську, чисто народня українська мова здобула навіть сильнїйшу позицію, як одинока місцева мова: хто хотів надати українську закраску і всі, що цінили українські прикмети житя, з особливою любовю звертали ся до літературних оброблень народньої мови і високо їх цїнили, дарма що справжньою культурною, книжньою мовою вважав ся язик великоросийський. З другого боку сї літературні оброблення народньої мови навчали більшої уважливости до живої мови, а живе українське слово—мова, пісня, перекази про минуле, заховані в устах простого народу, навертали до нього панські верстви, відірвані історією останього столїтя, посварені з народом своєю панською політикою і винародовлені, як здавало ся, до решти. І так на сім новім народництві української інтелігенції виростало нове українське відродженнє.

Перелицьована „Енеїда" Котляревського, без волі автора видрукована 1798 року, була першою книжкою, яка незвичайно високо підняла в очах українського громадянства народне українське слово, а заразом своїми образами минулої козацької слави і сучасного гіркого селянського житя відкрила широку дорогу отсьому заінтересованню народнім житем серед українського громадянства. Сама по собі важна була поява книжки писаної народньою мовою і друкованої, то значить можливої до широкого росповсюднення серед тодішньої української інтелігенції. З старих листувань знаємо, як страшенно тяжко було розшукувати старі українські писання, навіть найбільш голосні і славні (напр. київські академічні інтермедії), і часто найбільш інтересні твори старого українського письменства, не маючи змоги бути друкованими, зіставали ія в однім двох рукописях без усякого поширення (напр. Прецїкава історична повість Величка відома в одній авторській рукописи і в одній копії) Три видання Енеїди, що вийшли на протягу одного десятилїтя і були розхоплені земляками, зробили сю книжку епохою не тільки в історії українського письменсгва, але і в розвою українскоЇ свідомости. Але крім самої формальної сторони — літературного друкованого твору, писаного народньою мовою і то незвичайно легкою, свобідною і заразом культурною, що непереможно вабила читача, — книжка містила в собі дійсно дорогоцїнний зміст. З-поза жартовливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди запорозьких гольтїпак, висували ся иньші образи і спомини; саме тодї наші Запорозцї блукали світами, не знаходячи собі пристановища— і гіркі гадки мусїли наводити спомини, що викликало се байдуже нїбито оповіданнє про троянських бурлак! З поза веселих і грубоватих часом жартів і глузувань вставили образи „вічної памяти Гетьманщини". Встававало народне житє, змальоване з великою любовю і знаннєм, будило любов і спочуте до нього. Не диво, що пізнійші письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором Енеїди і назвали його батьком нової української літератури.

Але „Енеїда" не зістала ся самітньою; за нею слідом пішли иньші талановиті твори, підтримали й скріпили перші вражіння, дані Енеїдою — про культурну вартість української мови і українського народяього елементу. Те що в „Енеїді" треба було відчувати поза зверхньою глузливою формою, виступало в иньших творах вповнї відкрито і без недоговорень. Таке значіннє мали пєси само. о Котляревського—особливо славна його „Наталка Полтавка, поезїї Гулака-Артемовськаго, повісти Квітки—твори другого, третього і четверіого десятилїтяХІХ віку.

Поруч них величезне значіннє мали перші збірко українських пісень, що почали виходити з другого десятилїтя (Цертелева, Максимовича, Срезнєвского). Сі збірки видані та й ще декотрі невидані, що ширили ся в рукописях, відкрили вперше незвичайне богацтво української народньої піснї й тим незвичайно підняли значіннє українського слова, бо саме в тім часї освічені люде почали звершати увагу на народню творчість і високо її цїнити. Появляють ся також важні для українського усвідомлення праці з українознавства, особливо з української історїї. Безіменна, Исторія Руссовь или Малой Россіи" — історія України, доведена до кінця Гетьманщини, котрої автором довго вважала Георгія Кониського (а тепер думають на Гр. Політику, або на нього і його сина), незвичайно талановито написана (хоч дуже часто наскрізь фантастична—в оповіданнях про події XVII віку і ранйших), поширила ся незвичайно ніж українською інтелігенцією, особливо в другім і третім десятилітю XIX віку, завдяки свому горячому патріотичному почутю, котрим була перейнята, і робила сильний настрій. Надруковано її булЬ аж пізнїйше, при кінцї 1840-рр., але вона поширювала ся в копіях і мала великий вплив на розвій українського письменства, запрудивши його на довго своїм фантастичними, але з великим патрітичним запалом продуманими постатями і подіями. Слїдом за нею зявила ся солідна, хоч і суха історія козацької України Бантиша-Каменського, що протягом недовгого часу мала три видання—також факт характеристичний для тодїшнїх інтересів української інтепігенції. Починають ся і тут перші віщуни спорів про український народній елемент, народню мову, поезію—відгомони нових ідей про значіннє народности взагалі і впливів словянського відродження, що переносячи ся на український грунт, давали нове толкованнє, нову цїну і вартість стихійним і мала усвідомленим потягам до свого рідного, своєнароднього.

107
{"b":"259646","o":1}