"добре тоді звісного, що двічі був присиланий до тебе легатом у церковних справах від пок. патріарха константинопольського Матвія і александрійського Мелетія. Але віддавши йому мій і твій поклін і виконавши деяку частину того, що мені було треба (не знати, що саме!), я відклав дальше полагодження до вільнішого часу, ніж тоді з різних причин було. Пустився до святих місць, де Христос довершив спасіння людського роду. Був на Сіоні і в Вифлеємі, цілував вертеп, де тілом родився предвічний син божий, і ясла, де він лежав, повитий пеленами; кропив себе йорданською водою, в котрій він хрестився, і пив її в радості духу" і т. д. (с. 5).
Що при цьому автор вияснив собі в тім питанні, яке поставив метою своєю подорожі, — зістається невідомим; натомість читач довідується, цілком несподівано, що автора при тих відвідинах і молитвах, які при тім відправляв, займала зовсім інша гадка, а саме: релігійне роздвоєння руського народу і всього слов’янського світу.
"Я молився, щоб роздвоєний нарід наш руський був одним, як Бог-син одно з Богом-отцем, і щоб усі ми були там, де й він... А приносив я безкровну жертву на тім місці спасіння нашого і на інших місцях мовою слов’янською, хоч міг би служити й звичайною там грецькою мовою, а саме тому, що я приносив ту благальну і гріх очищуючу безкровну жертву за тебе, мій наймиліший руський народе, і за всі ті народи, що слов’янською мовою сотворителя свого хвалять, прославляють і величають. Умисно то чинив, аби подати і поручити, як належить священикові, всі взагалі слов’янські народи святому і батьківському провидінню божому, благаючи його святої благості, щоб своїми незглубимими дорогами привів нас в ту одність, котрої просив у Бога, отця свого, ще Христос, щоб дав нам всім в лоні його св. церкви одними устами і одним серцем славити і славити прехвальне і пресвяте ім’я отця, сина і св.духа" (с. 6 — 7).
Як це у нього розвинулося з перших відправних його замислів, в якому логічному зв’язку з ними стояло, Смотрицький так і не пояснив. Запевняє натомість, що з того моменту прирік віддати всі свої сили на ширення цеї ідеї одності. Це й був результат його подорожі (властиво Смотрицький називає це тут уже метою своєї подорожі — всупереч тому, як він зазначив цю мету напочатку).
А тому, що це був замір, мовляв, незвичайно спасенний, він так зворушив ненависника всього доброго — диявола, що перше ніж Смотрицький "переступив поріг своєї вітчини", він уже підняв тривогу в руській церкві й народі. "Всі наче здуріли і стали як несамовиті". Не підозріваючи диявольської роботи, вони ходять як зачаділі і не знають, що робити. Що вони закидали Смотрицькому і його подорожі за тим диявольським лукавством, він знов-таки не пояснює ані одним словом і не входить в розбір тих закидів, тільки заявляє, що ця диявольська тривога свідчить, що тій чортівській роботі прийшов останній час — справа єдності це такий твердий камінь, що диявол буде ним до решти роздавлений.
Тут кінчиться одна частина цеї апології. Автор передбачає, що хто-небудь з розворушеної дияволом юрби може сказати, що таки не було чого ходити йому до східних країв, турбувати патріарха й іншу церковну старшину. "За ласкою божою в нас у вірі все ціле, і все, що належить до неї, в порядку, і поскільки тут мова про руську церкву, робив єси то без усякої слушної причини: чи вчинив ти то собі на шкоду, чи на пожиток, а ми без твоєї тяжкої й повної праці подорожі могли б обійтися" (с. 10). Отже, така — на наш погляд теж цілком резонна — увага дає привід авторові перейти до другої частини — критики руської церкви. Він заповідає, що його відповідь немало здивує руський нарід. І дійсно, він заявляє, що в руській церкві справи зовсім не в порядку, вони, навпаки, стоять настільки лихо, що от він, єпископ і навіть архієпископ руської церкви, досі не знав, в що має вірити. Він більше йшов за помилками, єресями, ніж за правдивою вірою, принесеною зі Сходу, і своїм словом і наукою ширив їх. Послідовно він припускає, що й інші земляки, так само як і він, "укриті тою ж проказою від ніг до голови". Ця гадка чи підозріння погнало його до східних країв, і там — він знову-таки не говорить цього ясно, ми тільки можемо логічно доповнити його слова — він переконався, що віра, прийнята руським народом з Царгорода, була правдива, і святі отці руської церкви тримали її в чистоті і такою передали пізнішим поколінням. "Але ми хоч прийняли її від предків наших чистою і непорочною, та потім вже за наших днів її занечистили й іншим попустили її занечистити" (с. 13). Це вина цомородних руських богословів новіших часів.
"Теологізанти наші безбожно повстали проти маєстату божого, з ганьбою кинулися на тайну воплощення, знищили за іншими єретиками сакраменти, дані церкві господом нашим Христом, — і це все проголосили нашою вірою" (с. 18). "Арій, Савелій, Евномій, Несторій, Етихій і подібні їм єретики були проголошені єретиками, і богоносні отці відлучили їх від церкви за одну тільки єресь: кождий відкидав тільки якийсь один догмат віри. Наші ж, не признаючи І. Христа за сина божого, рожденого з єства богаотця. чи хулять менше, ніж Арій?
Не признаючи природженого порядку між особами св. трійці, чим відріжняються від Евномія.
Ставлячи священиків зовсім на рівні з єпископами в гідності і прерогативах юрисдикції, чим менше помиляються від єретика Арія?" 1.
1 Це дуже інтересно, що Смотрицький поставив цього малозвісного аріянина в ряді найважніших "єретиків" східної церкви, тому що він доводив рівність єпископів і священиків в авторитеті і власті. Цю єресь Смотрицький потім відзначав в "Апокризисі". Це ідея пресвітеріанства, що докучало новопоставленим українським владикам. Смотрицький має при тім на увазі, здається, головно с. 124 польського видання "Апокризису", а виступає проти сучасної практики православної церкви в безвладичій Східній Україні і Білорусі.
І для ілюстрації цього відступлення сучасної руської віри від чистої віри батьків він бере трьох письменників чи, властиво, три твори новішої доби: Стефана Зизанія "Катехізис", Христофора Філатета "Апокризис", Теоф. Ортолога (себто свій власний) "Тренос". Вичисляє висловлені в них єретичні гадки і потім починає виясняти помилковість цих тез. Це становить головний зміст його книги. З завзяттям полемізуючи з "Треносом" і вияснюючи його єретичність, в тій формі відкликує перед католицькою стороною свою колишню критику римської доктрини і свої нарікання на клерикальну політику Польщі й Риму. Додає ще до того екскурс проти виданої Кліриком історії Флорентійського собору, що, мовляв, теж була одною з тих причин його мандрівки до східних країв (що він там знайшов для роз’яснення цієї справи, знову-таки зістається невідомим) 1. І по цім, відложивши цілком набік, що мав сказати про свої помічення на Сході, він починає викладати способи виходу з цього "прокаженого", заєретиченого стану руської церкви. Очевидно, дійсний хід гадок автора і тих фактів, що лежали під ними, треба представляти собі в такім зв’язку.
Він, автор, замолоду підпав був лютеранським впливам, "провівши свої молоді літа на науці в Липській і Вітенберзькій академії, так би сказати при гробі Лютера" (так він характеризує Ортолога на с. 99), і став пускати "лютеранський чад" в своїх писаннях. Але згодом став приходити до зрозуміння правди, все менше нападав на римську доктрину, приготовив трактат про проходження св. духа в поміркованім напрямі і "Палінодію" (відкликання) "Треносу" тільки не видав. Далі став приготовляти катехізис — очевидно, в такім же напрямі помирення грецької й римської доктрини. З ним поїхав до Царгорода, покладаючись на суголосний характер листа Лукаріса до Соліковського, котрий йому дали прочитати з католицької сторони. Але, одержавши від Лукаріса його катехізис і знайшовши в нім такі речі, яких не сподівався, Смотрицький не показав йому свого, "побоюючись, аби його не справили за грецьким катехізисом якогось Захарія Гергана" 2.
