В своїй відповіді він коротко зауважив, що в присланому викладі (тих спільних пунктів) "дещо мусить бути справлене", і здавав ближче вияснення на свого посла Кирила Лукаріса, а той, попавши в католицькі лещата у Львові, бачив себе змушеним — аби не піти слідами Никифора, — зложити декларацію на руки львівського арцибіскупа, що євангеліки для православних тільки єретики, не ближчі від євреїв і магометан, і католицька доктрина православним без порівняння ближча 1.
1 Посланіє євангеліків і відповідь Мелетія в збірці Малишевського — М. Пигас, II, с. 144 і далі (в перекладах). Декларація Лукаріса там же, с.159; про обставини, які спонукали її видання, — гадки у Жуковича, с. 439 і в Третяка — P. Skarga, c. 227 і далі; спеціальна праця про Лукаріса — з православно-церковного становища архим. Арсений. Патриарх Кирилл Лукарис. Симферополь, 1881. Надрукований Жуковичем лист Потія (с. 592) не лишає сумніву, що декларація Лукаріса була результатом арешту його, споводованого Потієм.
І так воно було справді, коли від політики переходилося до догматичної оцінки: євангеліки зіставались для "греків" "єретиками", без яких-небудь "полегшуючих висновків" — так їх трактували православні духовні, привезені на віkенський з’їзд Острозьким, і на такому становищу стояли провідники братського руху, міцно тримаючись патріархату як своєї опори проти всяких можливих збочень і претензій ієрархії, а на всякі єднання своїх світських протекторів з євангелицькими магнатами дивлячися крізь пальці і до них не приступаючи.
Одначе саме життя західноукраїнське, тісні зв’язки міст з протестантськими містами і громадами, з євангелицькою шляхтою і міщанством фактично утримували їх у певній стичності з євангелицтвом, і Острозький, незважаючи на всю її ухильчивість, таки наділив православну церкву такими євангелицькими апологіями, як "Апокризис", котрих вона вповні присвоїти, але й відкинути не рішалась.
Всього цього в східноукраїнських умовах другого і третього десятиліття вже не було. Зв’язки Києва з Заходом були малі й слабі в порівнянні з Львовом. Євангелицькі елементи серед шляхти й міщанства на Подніпров’ї були зникомо малі. Зв’язки з протестантськими магнатами перевелися: хоча, напр., Іов Борецький, ставши митрополитом і розгортаючи широку політику як репрезентант українського народу, пробував підтримувати зносини з Радивиллами як традиційними союзниками "русі", але те, що вдавалось старому Острозькому як рівному в магнатстві, не вдавалось уже ні Борецькому, ні козакам, які включно до Хмельницького пробували награвати на цих традиційних зв’язках литовських протестантів з руссю. З смертю Острозького дійсно не стало на Україні політика, який міг би піддержати цю політику; правда, що сила протестантів швидко маліла, але ще вони щось значили.
В 1620-х роках спробували відновити цю політику два заграничні протестантські потентати, чи двори — шведський і семигородський, використовуючи кальвінські симпатії 1 (чи репутацію кальвінських симпатій) Кирила Лукаріса, що в той час став царгородським патріархом (себто формальним зверхником української церкви).
Отсі кальвінські симпатії, здавна відомі, взагалі зробили його об’єктом завзятої дипломатичної гри, що закінчилась його трагічною смертю (в 1638 р.) 2.
1 В католицьких кругах виробили йому таку тверду репутацію кальвініста, що в 1672 р. собор в Єрусалимі спеціально розглядав цю справу і відкинув цю репутацію Лукаріса як безпідставну: признав його православним.
2 Важніша література про Лукаріса: Pichler, Geschichte des Protestantismus in der orientalischen Kirche, oder der Patriarch Cyrillus Lucaris und seine Zeit, Mimchen, 1862. Брянцев, Патріарх Кирил Лукарис и его заслуги для правосл. церкви, 1870, в часоп. "Странник" і окремо вибілює Лукаріса з протестантських ухилів, як то повелось у православних істориків церкви. Legrand, Bibliographie Hellenique du XVII s., т. IV, 1896 (праця, рішаюча в цьому питанні: в повній мірі стверджує кальвінську конфесію Лукаріса — про неї далі). А. Лебедев, Исторія грековосточной церкви под властію турок, 2-е вид., 1904 р. (вповні приймає висновки Леграна). Овсянников, К. Лукарис и его борьба c римо-катол. пропагандою, Новочеркас., 1903.
Дипломатичні представники католицьких держав у Царгороді всіми силами хотіли його повалити, коли він став головою православної церкви; представники противників католицької ліги, навпаки, прикладали всі зусилля, щоб його поновити на патріаршім престолі, сподіваючись, що він своїми впливами притягне православні краї до релігійного і політичного об’єднання з протестантськими.
Кілька разів диван скидав Лукаріса і поновляв знову на патріархаті, поки нарешті його засуджено на смерть і утоплено — власне за те, мовляв, що він підіймає донських козаків на турків. Кирил, таким чином, не тільки з власної симпатії й ініціативи, але і з почуття вдячності через свою залежність від цієї підтримки протестантів мусів виконувати, скільки міг, їх політичні директиви. Особливо тісні зв’язки зв’язували його з голландським послом у Царгороді Корнелієм Газа, визначним діячем протестантської ліги. За його посередництвом, його авторитетом і впливом Густав-Адольф і Бетлен, воєвода семигородський, хотіли, кожен на свою руку, використати козацькі сили в інтересах цієї протестантської, противокатолицької ліги, поставити козаків на послуги протестантської політики і підняти їх проти польського уряду. Бетлен використовував для цього одного галицького (українського походження) аріянина Самійла Болестрашицького, але не відомо, щоб він осягнув які-небудь успіхи, і не видко, щоб у нього були якісь зв’язки і впливи серед православних. Послам шведським — після довгих літ даремних силкувань — удалось добитися до козацького війська в 1630 р., але вони трапили до лояльної старшини, яка хотіла підтримувати добрі відносини з польським урядом і видала йому головою шведських посланців. Тільки через кільканадцять літ ці шведські заходи, що все поновлялись при кожній нагоді, дали свої результати, але чисто політичні, а не релігійні 1.
1 Про протестантські силкування 1620-х років цінна студія Крип’якевича: Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр., в "Записках" львівських, т. CXVII (1914) і в моїй книжці "З історії Релігійної думки", с. 81 і далі і "Іст. України", VIII, І.
Не мали ніякого впливу в напрямі наближення православної доктрини й життя до протестантства також і діяльність тих — не раз дуже визначних — протестантів, що приходили до Східної України з Пруссії і займали впливові позиції в культурнім і церковнім життю України. В цім заінтересованні православною Україною не без впливу була, очевидно, діяльність Королевецького (Кенігсбергського) університету, заснованого в середині XVI в. герцогом Альбрехтом з спеціальним призначенням — ширити євангелицтво в землях В. кн. Литовського: в його богословській програмі східному християнству присвячувалась особлива увага, і серед його вихованців знаходилися люди, які заінтересовувалися східною церквою, її спільностями з протестантством і антитезами католицтву.
З таких прусських емігрантів два здобули тривку пам’ять: Іннокентій Гізель, довголітній печерський ігумен, і Адам Церников, визначний богослов другої пол. XVII в. Але ні в їх писаннях, ні в їх діяльності не видно і не звісно нічого, що стреміло б до наближення чи порозуміння православної України з євангелицтвом. Очевидно, їх діяльність і взагалі всякі спроби глянути ширше на релігійні питання стрічалися, з одного боку, з орієнтацією на католицьку схоластику в ієзуїтській подачі, міцно уставленою, як побачимо, Петром Могилою і потім прийнятою "могилянсько-мазепинською" традицією настільки тривко, що навіть талановита і запальна проба Т. Прокоповича вирватися з неї зарилася в її піску. З другого боку — з ще сильнішим завзяттям народних і козацьких мас для "грецької старинної", "простої" віри, яке вони виявляли і як доводили противникам, — під проводом "неучених попів", прихильників православного консерватизму і обскурантизму, в стилі Вишенського і Копинського. Ми побачимо нижче, як сильно реагували вони проти всяких спроб вийти з рамок цієї "простої віри". Комбінація аскетичної грецько-української обрядовості з католицьким середньовічним обскурантизмом, відродженим реакцією XVI в., дана Могилою і його гуртком, кінець кінцем заспокоїла ці козацькі й селянські маси; але тим небезпечніше було зачинати що-небудь супроти такої Сцілли й Харібди в напрямі реформаційнім, протестантськім, євангелицькім, і навіть такий геніальний "мудрець віку сього", яким був Прокопович, мав нагоду пізнати на собі всю небезпеку цього. Українська національна, народна, простонародна церква, з сильною антикатолицькою (антипольською) закраскою, заснована на архікатолицькій догмі "ангельського доктора" Хоми Аквіната, з сильним ухилом до польщизни як культурного засобу, — такий останній, в високій мірі курйозний результат східноукраїнського церковного й культурного руху. В дальшім детальнішім перегляді його розвитку ми будемо не раз стрічатися з різними характеристичними виявами цього своєрідного процесу, але я вважав потрібним зазначити наперед цей характерний його ухил — в бік схоластичного обскурантизму і відрив від того фактичного контакту з реформаційним рухом, який усупереч всім правовірним відхрещенням від євангелицької єресі фактично існував в умовах західноукраїнського життя другої половини XVI в.
