1 Чому якраз 40 літ? Або справді рік 1592, рік перших початків унії взято за дату, коли православна Русь втратила митрополита, або рахується 40 літ кругло, хоч їх від апостазії Рогози минуло трохи менше.
Дістав королівську номінацію на митрополію, став "упривілейованим митрополитом", як його називали і він сам себе називав, — в противставленню до свого противника Ісайї, — і тим положив край безправному станові руської церкви і з ним зв’язаним пониженням і образам національного почуття православної Русі. А заразом своїми коштами, енергією, здібностями підніс її моральну повагу, положив кінець "руській грубості", викликаній дезерцією ієрархії, утворив українську високу школу — на взір царгородської академії, мовляв, організував кадри ученого духовенства, дав можності національної освіти українському шляхетству і т. д.
Замовчуючи й ігноруючи те, що робилось перед Могилою на полі політики й культури, панегіристи роблять з нього не то що головного національного героя, а навіть єдиного носія національної ідеї. Як замовчано всю політичну боротьбу і все записано в рахунок культурних заходів Могили, що в дійсності обертались не коло національних проблем, а коло його персональної промоції, так зігноровано і всі досягнення печерського гурту — праці Плетеницького, Копистинського, Борецького, так наче перед Могилою не було школи, не було письменства, не було культурних сил. Навпаки, до неможливості роздуто його незамітні і в дійсності, мабуть, таки й зовсім незначні заслуги перед Річпосполитою, його воєнні виступи, представлено його бойовиком, заводовим воякою, яким він ніколи не був, претендентом начебто безсумнівним на молдавський престол, який тепер нібито тільки відложив свій скіпетр і свою зброю, щоб посвятити себе інтересам церкви. І от тепер цей богатир, цей переможець ворогів Русі, призвичаєний "гладити палашем" неприятельські голови, пускається на визволення з уніатських рук своєї митрополичої столиці, своєї Софійської кафедри. Марсові фанфари "Мнемозини" голосять збройний наступ цього "славного руського богатиря".
Дарма, що й наступати властиво нема на кого. Дворяни уніатського митрополита сидять у Києві на його володіннях так тихо, що їх ніхто не чує: в церквах, що рахуються за уніатським митрополитом, богослуження не відправляється, вони стоять замкнені, тільки потроху експлуатуються їх грунти, городи й ниви. Відібрати би це з рук дворян Рутського, мабуть, можна було без усякого труду, коли вже зайшло в цій справі порозуміння Могили з всевладним господарем офіціального Києва — воєводою Тишкевичем, як натякає "Мнемозина". Але Могилі і могилянцям треба було продемонструвати своє славне завзяття на боротьбу з унією й католицтвом, показати свою непримиренність там, де йде про "права православно-руські", змусити публіку забути колишні порозуміння Могили і його прихильників з Смотрицьким і К° для переведення нової унії. Ні, це не той непевний господарчик, котрого треба було полохати козацькими методами, щоб задати йому спасенного страху, аби не йшов на католицькі примани. Тепер це завзятий, безоглядний і непримиренний оборонець інтересів православної Русі, що готов іти проломом против цілого світу не тільки словом, але й збройною рукою, "правицею і лівицею", prawem i lewem, як говорили в Польщі. І так інсценізовано його вступ до його митрополитанської столиці: "Єго мил. отец митрополит з великим тріумфом въєхал до Кієва, Святую Софію і Святого Николая монастир взял", — писав свому знайомому Ісайя Трофимович, один з найближчих помічників Могили, ректор його школи 1. "Взяв" — у розумінню здобув з бою! Так треба було інсценізувати цей в’їзд, і так дійсно його, очевидно, інсценізовано, як свідчать деякі урядові акти.
Возні київські дають офіціальну посвідку, що Могила "на вряд свой митрополитанский хотячи въєхать и церков столечную св.Софию ис приналежностями до посесии и держаня своєго обънять", вислав їх "наперед себе", і вони знайшли церкву Софійську порожню, без яких-небудь церковних речей, "толко самый спустошеный и опалый мур голый и олътари руинами се заваленыє". При церкві нікого не було, крім родини Корсаків, що мешкали тут з доручення уніатського митрополита, жінка Корсака сама-одна була присутня і спочатку відмовилась випровадитись, але другого дня, за посередництвом деяких приятелів, виїхала з цього софійського двору.
Але Корсаки представляють справу інакше: з возними наїхала купа озброєного люду — слуг, бояр, підданих і козаків монастиря Печерського, волохів і інших різних людей з Анатолієм Мужилівським 2 на чолі,
1 П. Могила, І, див. 89.
2 Це Андрій Мужилівський, недавній кандидат на митрополію, див.вище, с. 435.
і коли Корсакова не дала їм ключів від церкви, вони "обухами і шаблями" відбили замки до церковної фіртки, а потім двері до церкви, вивели за руку Корсакову і сторонніх людей, які в неї на той час трапились, і зайняли Софійський монастир і церкви, що разом з ним рахувалися за уніатським митрополитом: Миколи Десятинного, Семена і Василя Нагірного 1. Спішно потім почали чистити і прикрашати Софію на приїзд Могили, і 17 липня Могила в’їхав урочисто в супроводі духовенства, шляхти і дворян своїх до своєї кафедри 2. Рутський про око виточив йому процес за насильне захоплення, король так само просив Тишкевича залагодити цю справу, Тишкевич нібито докорив Могилі, що нечемно поступив собі против нього, воєводи, який за нього, Могилу, свого часу старався в справі київської митрополії 3. Але справа, розуміється, скінчилась для Могили нічим, а бажаний ефект був осягнений. Могила, мовляв, безоглядно, збройною силою погромив уніатів і викинув з своєї софійської резиденції. Він міг вимагати за це від своїх православних безоглядного довір’я і безоглядного послуху, як "свій", а не тільки "упривілейований митрополит", і дійсно дістав його. Його парадний в’їзд до софійської резиденції був першою маніфестацією в тім напрямі — всенародного признання його митрополичої влади. Коли за посередництвом київської шляхти і королівських комісарів — Ад. Кисіля з тов. Могилі вдалось слідом і Запорізьке Військо привести під свою владу, так що воно, вислухавши жалі Ісайї, признало право на митрополію Могилі, прийняло його благословенство і позволило посвятити армату для походу на Москву 4.
1 П. Могила, І, дод., ч. 87, 88, 90.
2 Там же, с. 534.
3 Там же, с. 548-9.
4 Я вище відзначив, переказуючи оповідання польського гетьманського урядника про цей акт (с. 522), цей момент, що жалям Копинського Могила протиставив закиди Копинському, що він зраджує Річ Посполиту, порозуміваючись з Москвою. Весь акт посередництва війська в суперечці двох митрополитів проходив в аспекті війни Польщі з Москвою, до котрої польський уряд хотів притягти Військо Запорізьке в найбільших розмірах і з найбільшою енергією. Тодішню політичну ситуацію я представив в "Історії України", т. VIII, ч. І, с. 201 і далі. Москва почала війну з Польщею ще з кінцем 1632 р. і, покладаючись на заяви прихильності Копинського, Мужилівського і інш., сподівалась, що військо козацьке в цій війні не підтримає поляків, а може, і стане по стороні Москви. Цілком можливо, що Копинський з тов. і робив різні заходи, щоб вплинути на козаків в цім напрямі, але не осягнув ніяких результатів, а тільки дав на себе зброю противникам. Козацьке військо не відтяглось від війни з мотивів чисто матеріального характеру, щоб заробити на ній по своїй козацькій лінії, і це полегшило Могилі і його партії їх завдання — відтягти Запорізьке Військо від Копинського і змусити признати Могилу православним митрополитом. Коли Копинського атестовано як московського агента, а Могилу — як вірного королеві голову церкви, козацькому війську, даючи згоду виступити з усією силою на порятунок короля, трудно було дуже обставати за Копинським. З другого боку, королівській партії важливо було доконче відтягти козаків від Копинського і поставити під зверхність Могили — цього вимагали політичні інтереси. Автор реляції пояснює, що інтересів Могили, з одної сторони, боронив Кисіль як королівський комісар, з другої сторони — ручителями його правовірності і патріотизму виступила київська шляхта, що приїхала з Могилою в чималому числі. Потім, як пророблено всю підготовчу роботу, військо зробило Могилі парадну зустріч, він відправив богослуження, ціле військо цілувало йому хрест і руку.
