1 Харламлович, Малороссійское вліяніе на великорусскую церковную жизнь, І, с. 102. Калтерев, Патріарх Никон, "Правосл. Обозреніе", 1884, кн.1, с. 151.
Тим, очевидно, пояснюється й одмічена вже вище подробиця, що Лаврська колегія розрізняла ті книги, що призначались для місцевого вжитку й через те писалися "простою" або "общою" мовою, і ті, що рахували на попит в усіх православних слов’янських землях і тому старанно витримували і церковнослов’янську традицію канонічних текстів, і церковнослов’янську мову в усякого роду поясненнях та інформативних статтях. Цю сторону справи ясно освітлює післяслово П. Беринди до "Пісної Тріоді" 1627 р., де Земка умістив був кілька синаксарів українською мовою:
"А еже о синаксарех на россійскую бесЂду, общую честным ієромонахом Тарасієм Левоничем Земкою, проповЂдником слова божого от греческого предложеных, противо сему а не прерЂкуєте великоросси, болгари и сръби и прочіи подобніи нам в православіи. Сътвори ся се ревностію и желЂнієм рода нашего Малои Россіи благородных гражданских и прочіих различнаго причта людей, научивших ся словеснаго языка глубокоразумного, имЂющаго разум и мудрость якоже греческа и прочаа громатіческа писаніа. Не погрЂшиша древній отци святій и любомудрци святого Матфеа євангеліє от єврейска языка на єллинскій переведшіи, Марка же, Луку і Іоанна от єллинска перенсшіи такожде же богословскіи греческіи книги истолковавшіи на словенскій язык. ТЂмжде и мы смотренієм и тщанієм се сотворше ради ползы и пріобрЂтеніа братіи своєї уповаєм о ГосподЂ яко не погрЂшихом. В съзиданіє бо сіє сътвори ся, — да не речет ся нам: ты убо добрЂ твориши, но другій не съзидаєт ся, и ум мой без плода єст(ь). Сего ради повинухом ся апостолу глаголющу: в церкви хощу пят(ь) словес умом моим глаголати, да ины ползую, нежели тмы словес языком" (пер. 179).
Отже, "гражданські і інші ріжного притчу людей Малої Росії" добивалися видань "бесідою общою", простою розмовною мовою, і печерські учені признавали, що це бажання вповні оправдане, бо треба, щоб слово було зрозуміле, "назидало" (будувало), приймалось умом, а не тільки язиком. Але що ж, коли "великороси, болгари і серби" відкидали книги, друковані "общою бесідою" українською, домагалися традиційної церковнослов’янщини, і з цим рахувалася печерська старшина.
Очевидно, з цих мотивів вона головну увагу свою звертала взагалі не так на книги, призначені спеціально для українського громадянства, — писання полемічні, історичні, літературні, котрим поза тісними межами українських суспільних верхів не було попиту і ходу, а, так би сказати, універсальні, з місцем і хвилею не зв’язані твори, як книги богослужебні, канонічні, писання старих учителів церковних і т. д., які, можна було думати, віками матимуть вартість і потребу і в "Малій" і в "Великій Росії", і в землях балканських.
Книги друкувалися з великим запасом і довго лежали в лаврських магазинах на провсяке. Висилаючи своїх послів до царя, після сполучення України з Москвою (1654), з проханням потвердження своїх прав і милостині, печерська старшина посилає цареві хрест артистичної роботи, частину мощей і шедевр своєї графіки — ті ж "Бесіди Золотоустого" на "Послання" і "Діяння" з додатком "Апокаліпсу" Андрія Кесарійського, і коли московський уряд, чи справді зацікавлений високими прикметами цієї графіки, чи, бажаючи дати матеріальну підмогу Лаврі, замовив був Лаврській друкарні повторення "Бесід на Діяння", печерська старшина пропонувала краще забрати старе лаврське видання, котрого ще лежить на складі багато, і ставила "дешеву ціну" — по 2 рублі за примірник без оправи. Пробували всяко поширювати продаж своїх видань у Московщині, відкривали навіть свою книгарню в Москві, і без сумніву — подібні ж проби робилися в землях Молдавських і полудневослов’ янських 1.
1 Харлампович, Малорос, вліяніе, І, с. 97 і далі "Акты Южной и Зап. Рос.", X., с. 706. Заказ Московскаго правительства кіево-печерской типографіи в 1669 г., "Кіев. Старина", 1896, VI. Про поширення української книги в Московщині — ще Шляпкин, Св. Димитрій Ростовскій, с. 118 і далі.
Тут, очевидно, лежали також і мотиви, з яких Лавра зависно запобігала всякій друкарській конкуренції і всяко старалась не допустити, щоб у Києві з’явилась якась інша друкарня. Відновлена православна митрополія скоро почула потребу в своїй власній друкарні або взагалі якійсь іншій, незалежній від Лаври. Згаданий Вербицький користувався фінансовою підтримкою митрополита, як показує тестамент Борецького, а друга друкарня — Спиридона Соболя — була заложена "в дворі Йова Борецького, митрополита київського", як значиться в її виданнях 1, отже, була властиво митрополитальною, тільки під кермуванням Соболя; так пізніш (в XVI в.) представляли справу митрополити, допрошуючися в царського уряду дозволу на заснування окремої друкарні. Натомість Лавра довідалася, що "та Соболева друкарня не для яких-небудь правильних причин або через недостачу церковних та інших книг була заведена, а тільки з ненависті тодішнього київського воєводи за те, що Лавра не приймала злочестивої римської унії, на утиск і руїну Лаврі", і коли в 1750-х роках київська митрополія розпочала згадані заходи коло своєї окремої друкарні, архімандрит печерський виразно заявив, що готовий і десять тисяч карбованців стратити (сума для того часу величезна!), тільки не допустити до окремої митрополитанської друкарні. Лавра представила цариці, що коли ця друкарня здійснилась би, то це зруйнує Лаврську друкарню, і Лаврі з того буде "ненагородима шкода і незносна обида", і цариця Єлисавета, її вірна прихильниця, вимогла назад уже виданий митрополитові дозвіл і знищила його. Цей епізод кидає яскраве світло на попередню історію і робить для нас зрозумілими, чому Соболь кінець кінцем мусів перенести свою друкарську працю до Білорусі (працював в Кутейні, Буйничах, Могилеві як мандрівний друкар), а Вербицького Петро Могила виправив до Молдави, коли воєвода Матвій Бесараба захотів закласти друкарню в себе 2. Так Лавра фактично обстояла свою друкарську монополію — подробиця, що дає яскраву ілюстрацію того, що значив Печерський монастир у Києві і яку силу мав 3.
1 Каратаев, ч. 321, 329, 345, 346, 367.
2 Молдавський требник Вербицького у Каратаєва, ч. 426.
3 Про ці змагання новіша стаття Ів.Огієнка "Київська митрополиська друкарня", 1924 (відб. - з "Літ.-Наук. Вістника", 1924, VII), а також в "Історії українського друкарства", І, с. 307 і далі.
Певним оправданням цих претензій на друкарську монополію було те, що в друкарську продукцію вкладалися великі кошти, які могли повертатися тільки поволі, і що Лаврська друкарня не спекулювала на книжки ходові, риночні, а бажала заповнити прогалини в дотеперішній українсько-великоруській продукції, беручись до книг великих, дорогих і позбавлених практичного значення, як ті класичні писання Золотоустого тощо. Так дивився на її завдання сам фундатор Плетеницький, і, випускаючи в 1617 р. Часослов, він уважав потрібним в передмові оправдатися з того, що от Печерська друкарня випускає книгу, не раз уже друковану: "Нехай не кажуть, що ця книга видавалася не раз і не одною друкарнею, дарма: добрий крам завсіди на торгу, і потрібна страва завсіди в ятках (в макелЂх, macella — м’ясні ятки), і знаряди, що їх частіш уживаємо, завсіди майстер виробляє" (передр. 3 — 4). Але очевидно з того, що передусім завданням своєї друкарні він уважав давати книги, перед тим ще не видавані.
Дійсно, протягом перших 15 літ свого життя, коли ця друкарня жила цілком ідеями своїх фундаторів, Плетеницького і Копистинського, вона давала не тільки багато — давши стільки, що всі інші українські друкарні разом за піввікову свою діяльність 1, — але й давала речі інтересні, в друку нові, різнородні, до старих писань додавала інтересні інформативні вступи, присвяти і тим до певної міри нагороджувала перевагу старої літератури над новими оригінальними творами.
