Прійми оубо сію книжицу от мене, пастыру, й паки молю, прійми аки от Варлаама святаго, патрон твой святый Іоасаф, древле пріят многоцЂнный камень Христа.
Мене же, дерзнувшаго принести, в любви, благословеніи, й милости своей отческой — патырской, всегда сохраняй.
Смиренный ієромонах Иліа економ печерскій" 1.
Так цей обшарпаний рукопис, що в довгих блуканнях по руках, мабуть, утратив і своє ім’я, і ім’я автора, попав до друку. Очевидно, сильно сподобався і в Печерськім монастирі, й поза ним. Через три роки випущено з Печерської друкарні друге видання його, присвячене київському губернаторові Дм. М. Голіцину, високому протекторові Лаври. В 1717 і 1719 роках видрукувала цю книжечку Петербурзька Лавра. Пізніше друкували її в Києві, Чернігові, Москві, Петербурзі — за показчиками Ундольського до кінця XVIII в. відомо ще 10 видань 2, але не думаю, щоб це був повний реєстр (можливо, одначе, що помилково показані паралельні видання київські і чернігівські тих самих років).
1 Алфавит духовный в ползу іноком и мірским богоугоднЂ жити хотящим написаний. НынЂ же в стой великой чудотвор. ЛаврЂ Печерской Кієвской благословенієм преосвященного собора, тщанієм братіи, накладом же честного ієромонаха Иліи економа печерского, между архимандрією, первЂе типом изданный. Року от Рожд. Х-ва 1710, фев. 2.
2 В Києві 1741, в Києві і Чернігові 1747, в Чернігові 1751, в Києві 1755, в Києві і Чернігові 1761, в Києві 1766, в Петербурзі 1782, в Москві 1799.
Пильно передруковували її потім і в XIX в. — в цілості і окремими главами; безсумнівно, це найпопулярніша книжка, яку дав київський осередок XVII віку! Але автор лишався незнаним, невважаючи, що по різних бібліотеках переховувалися копії з його іменем. Більше того, ігноруючи справжнього автора, його писання стали вважатися твором Дмитра Тупталенка Ростовського як найбільш популярного, симпатичного і плідного київського автора. Не знаю, хто перший пустив цю качку, але, почавши від видання 1805 року, "Алфавіт" включено до творів Дмитра, і так прийнялась ця гадка, що сам Євгеній Болховітінов, найбільший знавець київських церковних старинностей й признаний авторитет у цих питаннях, знаючи рукописи з іменем Копинського і зарахувавши "Алфавіт" до його творів у своєму "Словарі письменників", одночасно в тім же словарі вичислив "Алфавіт" і "Ліствицю" також і між творами Дмитра. Баламутство нарешті було начебто вияснено в монографії про Дмитра, випущеній Московською духовною академією 1849 року 1: там було наведено вищезацитований заголовок "Ліствиці" з рукописи Синодальної бібліотеки, вказано, що рукопис належав самому Дмитру, має його власноручні помітки і списаний його рукою оглав і, очевидно, в нього самого не знаходив заперечення як твір Копинського 2. Невважаючи за це, переконання про авторство Дмитра ще довго трималось по інерції 3,
1 "Св. Димитрій митрополит ростовскій". Москва, 1849. За академічною традицією, наведеною пок. Шляпкіним в його монографії про Дмитра (передмова, ст. IX), ця стара монографія була зложена професором академії Горським з двох студентських праць на цю тему — Нечаєва і Барського і випущена анонімно.
2 Що це твір першої третини XVII в., підтвердженням може служити й те, що деякі розділи "Ліствиці" знайшлися в збірці "Тропик" 1634 р., писані одною рукою з рештою збірника — "Описание рукоп. Синод, библ.", ч. 238.
3 Напр., у покажчику Каратаєва (Хронолог, роспись славянских книг, 1861) "Алфавіт" вид. 1710, 1713, 1717, 1719 — всі позначені як "соч. св. Димитрія митрополита Ростовскаго", хоч на книгах цього й нема. Це баламутство змусило Нестора київських істориків В. І. Щербину написати спеціальну статтю, щоб нагадати про авторство Копинського; вона вийшла в "Наук. збірнику" за 1930 р.
і, мабуть, для пояснення і деякого оправдання цеї помилки з’явилось твердження, що Дмитро переклав писання Ісайї на слов’янську мову (так пояснював це Філарет Гумілевський, арх. Леонід 1, і це ж пояснення повторив недавно М. Возняк2). Але ні один з біографів Дмитра не признає за ним такої праці перекладчика, а порівняння першого видання 1710 р. з рукописними копіями XVII віку показує, що при виданні справлено було тільки правопис, а мова лишилась та сама.
Головний твір збірки — "ЛЂствица Духовная", що становить чотири п’ятих (159 з 197 малих карточок друкованої книжки); супроти неї все інше — невеличкі додатки, "Алфавит Духовный" в тім числі; на гадку автора, він мав служити читачеві вступом до "Ліствиці", хоч, мабуть, задуманий був незалежно від неї 3.
Взірцем для "Ліствиці" послужив Копинському, очевидно, славнозвісний аскетичний твір того ж імені Івана Синайського "Ліствиця Райська", здавна високо шанована в Печерському монастирі 4.
1 Обзор русской духовной литературы, с. 258, описание рукоп. Уварова, с. 516.
2 "Історія укр.літератури", II, с. 177.
3 Не можна говорити, як Голубєв (II, с. 10), що, мовляв, помиляються ті, що говорять про "Алфавіт" і "Ліствицю" як два окремі твори, бо це один і той сам твір. Це таки два окремі писання, але правда, що, говорячи про "Алфавіт", часто розуміють якраз "Ліствицю", тому що, видаючи збірку Копинського "Алфавітом", названо її цілу, а заголовка "Ліствиці" в цих друкованих виданнях зовсім нема, видко, його й не було в рукопису, з котрого видавав збірку ієромонах Ілля. Без того і в передмові нелегко було розібрати, що говориться про "Алфавіт" як вступну статтю, а що про саму "Ліствицю", позбавлену особливо назви і титулу.
4 Див. у II т. цеї праці, с. 33, і в III, с. 131.
На взір його Ісайя поділив свій провідник християнської мудрості на 33 "главиці" — стільки, скільки було літ життя Христа на землі ("Ліствиця" Іванова мала 30 розділів). Ці 33 глави мали б означати "степені драбини" (ліствиці), котрою християнин підіймається в своїм моральнім уліпшенню. Але ідея морального постепенного підіймання не відчута і не переведена автором. Він починає з дуже високих тонів, але не витримує цього високого рівня і спускається в сферу практичних моральних поучень, доволі плутаних і банальних, в котрих ніякого морального степенування доглянути не можна.
Завдання своїй книзі на початку уставляє він таке, що вона має бути провідником мудрості, від котрої залежить побожність і моральність (старий сократичний принцип). Адам відбіг свого первісного блаженного стану — "відомість Бога" через "безуміє и всЂх вещей неразсмотрЂніє", Адамові потомки не можуть вернутися до Бога іншою дорогою, як тільки "через розуміння і пізнання всіх речей".
"О еже первЂйшая вина бысть Адамьлю паденію нерозуміє і всеконечное себе непознаніе.
Мнози, мнози и различны предлагают Адамьлю паденію вины: єдини безвЂріє, друзии же — преслушаніє, тратии же — гординю и сластолюбиє, иный же — ины различны вины. Мы же, ни єдину от сих: первЂйшу быти мним точію безуміє и всЂх вещей неразсмотрениє.
И первЂйшая Адаму бысть в раи заповЂдь, еже дЂлати и хранити, сирЂч дЂлати разумъно, еже розумЂти добрЂ и хранити заповЂданіє, єже не преступати: но понеже не дЂлаше разумом, сего ради не сохрани заповЂданния от недЂланіа умного. ПревЂе превозрасте в АдамЂ невЂріє, воєже не вЂровати Богу, иже рече и заповЂда. По сем от невЂрия преслушаниє и преступленіє. От преступленія же — отпадениє господня благодати и божественіа єго любве оттужденіє.
Аше бы разумЂл Адам благодателя и предразсудил себЂ заповЂданіє, не бы не вЂровал бы заповЂданію. Аще бы не вЂровал небы преслушал, аще бы не преслушал, небы вкушал заповЂданного древа, небы изгнан был из рая. Не бы подпал смерти и тлЂнию. Не бы во Бог толико от нас чудодЂйствовал, дотолЂ, донелЂ приведет нас во древний разум и всЂх вещей познаніє.
