Розділи IV — VII, присвячені догматичній полеміці, менш інтересні. Автор насамперед доводить, що помилки, які б знайшлись у "трьох скрибентів" Зизанія, Філалета і Ортолога, скритикованих "Апологією" Смотрицького, зовсім не можуть кластися на рахунок руської православної церкви взагалі, бо писання згаданих "скрибентів" ніколи не були апробовані руською церквою як канонічні, хоча вона й не відкинула їх виразно або, як він висловлюється, "не відкидає їх умовно" і не ставить їм у вину, як вони в чім-небудь помилились, поскільки одні з них з любові, а інші з прихильності відзивалися проти її неприятелів" 1.

1 Позиція, як бачимо, доволі слабка, і слабість її відкрив виразно Смотрицький у "Паренезисі", домагаючися від православної сторони виразної відповіді, де і коли православна церква відмежувалася від єресей "скрибентів", ним інкримінованих. Чи не додав цього Смотрицький уже після появи "Антидоту" як відповідь на його оборону?

Для прикладу він вказує (л.12), як патріарх Кирил, "найвищий пастир нам", "не залишив зганити деякі помилки Ортолога (себто самого Смотрицького), пишучи до небіжчика Захарії Копистинського", одначе через те не засуджено автора як прихильного сина церкви 1.

1 На боці дата того листа — 1624 рік.

А що дотикає Філалета, то його, як не свого, не треба було так і критикувати (як критикував патріарх Смотрицького): бо що писав, писав як історик, а коли перейшов границю, вдаючися у дискусію про пункти віри, і в тім часом загнався, то за це Христова церква ні від тебе, ні від кого іншого не має поносити ні примовок, ні зневаги, ані бути безсоромно обвинуваченою в єресях, будучи королівською (себто Христовою) улюбленицею". "Дружина королівська має бути свобідна не тільки від вини, але й підозріння в вині", — цитує він латинський афоризм і потім пізніше не раз повторяє як аксіому, що православна церква як церква не може помилитися ні впасти в єресь: помиляються тільки поодинокі її члени, за котрих вона не відповідає.

Ближче спиняється він у цих розділах на деяких закидах, поставлених "Апологією" Зизанія, і доводить, що погляди Зизанія в цих питаннях згоджуються з поглядами учителів церкви і з церковною догматикою, так як вона відбивається в гімнології (тут екскурси про поєдинчий суд над помершими, про неповну заплату до страшного суду, про ад і пекло, про неквашений хліб і под.).

Дальші три розділи, VII — IX, присвячені "Апокризисові" Філалета. Автор ставить тезу (в заголовку VII розділу): "Східна церква ніколи не боронить своєї правди єретицькими писаннями і не полягає на них" і в приложенні до Філалета розвиває висловлене вже вище, "що він, будучи істориком, повинен був описувати не тільки, до чого взявся в своїй історії, не диспутуючи про артикули віри, бо церква багато таких істориків прийняла, що хоч були заражені єрессю, але історію писали правдиво, як Тертуліан, Созомен, Сократ та інші. Так і Філалет, коли б самої історії тримався, не втручаючись, як я сказав, у питання теологічні, все, що правдиво описав він, мусіли б усі прийняти за саму правду. Але коли проти обов’язку історіографа, дискутуючи іменем православної церкви, в чім-небудь поблудив єретично (а то Апологіар сам краще знав, бо з його писань теології вчивсь), то в тім його церква наша православна руська, послушенства константинопольського патріарха, автентична не приймає. "Через те, в чім він поблудив, того Апологіар не повинен був примовляти церкві, а тільки його особі". Мужилівський відмежовує православну церкву від неправовірного розуміння транссубстанції, закиненого Філалетові Смотрицьким, а на в’їдливу примовку його, що за такі єретичні кальвінські погляди Філалет від православних (кн. Острозького себто) дістав ще й дорогу заплату 1, відповідає такою ж примовкою на адресу Смотрицького:

"З тих доказів виходить, що ми у Філалета ніякої єресі не купували і віри від нього не вчились, бо перед ним, при нім і по нім всі учителі східної церкви, які що-небудь писали, однодушно признавали правдиве тіло і кров Христову... А коли так віримо і визнаємо, питаю: нащо було б купувати речі противні? Хоч і в тебе не дешевше куплено "Апологію", бо щорічним доходом в кілька тисяч. Не диво тому світському, що тримав маєтність від пана за вислуги свої, а не за артикули віри нашої, котрі перед ним, при нім і по нім без його оборони будуть триматися в церкві Христовій за поміччю божою. Але більше диво, що ти продаєш себе і душі православних задля почесного, спокійного і розкішного свого життя на світі" 2.

1 "Апологія", с. 46.

2 Л. 26, на боці: "Апологія" з доброго торгу вийшла і досить дорога. Брехня Апологіара, що мовить, нібито за написання віри руської (Філалет) маєтність дістав".

Небезінтересна, з огляду на сказане вище, репліка автора з приводу закиду Смотрицького, що Філалет ставить єпископів нарівні з священиками ("Арієва єресь", як то він означає вище, с. 392). "Антидот" обстоює, що священство і єпископство не різниться в сакраменті, а тільки в юрисдикції (л. 26). А далі дає таку загальну характеристику супроти закидів Смотрицького про побільшення прав мирян у Філалета і у сучасних православних через поміщання того, що він називає священством духовним і сакраментальним:

"На закінчення розділу додаю, що в церкві нашій, яка в своїм порядку заховує артикули віри непорушно від Христа і до нинішнього дня, люд посполитий і люд світський ніколи в артикулах віри не рішав і не рішає, але, як повинно бути, готов слухати того, що єпископи з пресвітерами 1 рішають на синодах партикулярних або на генеральних — з патріархами. То, що люди, коли хвалять Бога, приносячи йому молитви, або жертвують собою, то вони відправляють священство духовне; а священство сакраментальне належить тільки єпископам і пресвітерам, — то ми цього тримаємося з подання вселенської церкви, а не з видуманого (тобою) Філалетового погляду" (л. 26 об.).

1 Підчеркнення моє [М. Г.].

Це не безінтересне, в устах провідника церковної демократії, обгрунтовання її проти олігархічних тенденцій єпископату, яким виступив в "Апології" Смотрицький.

Перебравши далі ще кілька тез "Апокризису", скритикованих "Апологією", автор кінчить цю свою оборону Філалета такою гострою характеристикою свого антагоніста:

"Так от неслушно ганьбив ти в тім місці Філалета, що говорив правду. Навпаки, ти сам показуєш себе вартим ганьби й догани. Той поважно і солідно доводить свого, а ти, не витримавши його доводів і рацій, легкодушно їх заперечуєш, підтверджуючи своє заперечення неслушними доводами. Але що маю говорити уловленому золотою сіттю, котрому зіниці внутрішнього ока забільмило лакомство, а в душі розжарився пекельний огонь пихи й гордості! Справді, нічого іншого як тільки: "Безбожний, впавши в глибину гріхів, не вважає на це, але за ним іде ганьба і сором" (Притчі, 18).

Розділи X і XI присвячені писанням Ортолога, себто Смотрицького. Очевидно, була тут добра нагода перетріпати його за давнє і нове: за непостійність і нестатечність, але наш полеміст не вмів використати цеї нагоди, і полеміка його в цих розділах анемічна і млява. На початку він ще раз повторює, що за помилки Ортолога східна церква не може відповідати.

"Церква східна православна ніколи помилятися не може, і коли б якась приватна світська особа, що не має в церкві ніякої юрисдикції, видаючи книги, в чім-небудь помилилась, того не можна приписувати всій церкві відповідно до загальноприйнятого логічного правила: від частинного до загального нема висновку; отже, коли Юда предав Христа, будучи апостолом, не значить, аби всі апостоли предали.

Ні Зизаній, ані тим менше Філалет і Ортолог не можуть уважатися церковними світилами: будучи людьми світськими, а деякі з них навіть підозрілими в вірі, вони не могли світити правовірному людові. Коли вони щось подали на оборону церкви, це не апробовано і не прийнято церквою автентично, як я вище сказав. Згідне з церквою церква приймає — не від них, але так, як вони від неї взяли і подали світові. А коли вони щось не від неї прийняли, а звідкись інде, вона того не приймала і не приймає, навпаки — ганила і ганить: через поважних в церкві людей, як я то вище згадав, що і превелебний в бозі Кирил, теперішній патріарх, і інші люди побожні і святі на казаннях і в нарадах про добро церкви на то відказували, що Ортологові допущено таку своєволю: без церковної цензури іменем всієї церкви Христової смів видавати, нарушаючи багато догматів церкви — одно з невідомості, друге — лихо вирозумівши" (31).