Коли хлопець відгукнувся, в дверях з'явилася Джіаніна.

— Це ти, Джіаніна! — радісно сказав Марко і квапливо згріб докупи папери. — Я саме кінчив свою роботу. Бачиш, уже складаю все. Я тут написав одну річ.

Джіаніна, помітивши його радість, спробувала посміхнутися.

— Сідай, Джіаніна. Добре, що ти прийшла. Я саме думав… ми живемо в одному домі і так рідко бачимось. Та й у Мурано були давно.

Джіаніна опустилася на лавку. Вона мала сказати йому неприємну річ. Довго відкладала, але ж зрештою колись треба сказати.

— Джованні нічого про це не знає, якщо йому не розповів батько, — почала, нарешті, вона. — Сама не розумію, чому я тобі раніше не сказала. Ернесто відіслав назад вбрання, яке ти передавав через мене для Джованні. Ернесто говорив, що Джованні все одно його не візьме і що він сам купить йому нову одежу. Ти ж знаєш, які вони обоє. Я поклала усе назад у скриню. На самий спід…

Вона ніяково посміхнулася.

Та Марко вже не чув її. У вухах йому гуділо, обличчя залилося краскою.

— Що з тобою, Марко? — злякано спитала дівчина, їй пригадались слова Ернесто: «Поговори з ним так, щоб він не образився». А вона отак просто бовкнула йому.

Дівчина бачила, як Марко напружено підшукував слова, стиснувши кулаки.

— Ти! Джіаніна! — вигукнув він, задихаючись. Він уже не бачив перед собою нічого, тіло його тремтіло. Все, що в мовчазному гніві накопичувалось у нього на серці, рвалося тепер назовні. «Дядько, Джованні, Джіаніна — всі проти мене», думав він. Безтямна лють охопила його душу.

— Іди геть! — закричав він на дівчину. — Всі ви одним миром мазані! Дядько, Джованні і ти! Всі ви брешете! Не хочу я вас більше бачити! Іди геть!

Джіаніна злякано й обурено дивилася йому в обличчя.

— Я піду, якщо ти такої думки про нас, — невпевнено мовила вона і ще затрималась на мить, сподіваючись, що він візьме назад свої слова. Але Марко вже не слухав її.

Джіаніна вийшла. Грюкнули двері. Марко вхопився руками за стіл. Голова його аж гуділа від безлічі думок. Тепер йому було ясно, чому Джіаніна ввесь час уникала його. Жодне сказане ним слово не викликало в серці Марко каяття. Всі вони змовились проти нього, і Джованні — винуватець. Такий святий та божий! Він ненавидить його! Якби він був тут, не знати, що трапилося б. Хай йому сто разів доводять, що Джованні нічого не знав, він не повірить у це! Ні!

Хлопця здолала втома, йому набридла й тиша, і удари дзвона. Добре було б трохи поспати. Тоді ти прокинешся, Марко, і з радістю дізнаєшся, що все це тобі тільки снилось. Ти підеш до Джіаніни і скажеш їй: «Мені таке примарилось! Я навіть не можу розповісти тобі, бо ти будеш сміятись…»

Он на столі стоїть маленький слон, вирізаний з слонової кістки, — це подарунок батька. Мама померла, зовсім недавно померла, а здається, що вже ціла вічність минула відтоді.

Настане час, і ти повернешся, тату. Мами ти не побачиш, вона спить на кладовищі в Сан-Міхеле. Але я залишився.

Месер П'єтро Бокко підійшов до дверей кімнати Марко і різко відчинив їх. Ледве переступивши поріг, він сказав:

— Ось де він сидить, наш юний хазяїн! — Голос його звучав різко й холодно. Він тільки-но відвідав Лоренцо й дізнався, що, незважаючи на всі попередження, небіж знову не з'явився на заняття. Месер Бокко нервово смикав себе за бороду.

— Встань, коли до тебе заходить твій опікун! Я бачу, що тебе не навчили ввічливості. Але я потурбуюсь про твоє виховання!

Марко взяв зі столу аркуш паперу і згорнув його.

— Встань! — повторив дядько тихіше і водночас ще загрозливіше.

Марко підвівся.

— Доброго ранку, дядю!

П'єтро Бокко здалося, що в голосі хлопця прозвучали глузливі нотки. Він розлючено підбіг до нього, схопив його за руку і витяг з-за столу.

— Я запроторю тебе в монастирську школу! — крикнув П'єтро Бокко, замахуючись на хлопця кулаком.

— Пустіть мене! — прошипів, випручуючись, Марко. Він побачив здійняту руку, спотворене від люті обличчя дядька, щосили шарпонувся і, нарешті, звільнивсь. Націлений у його голову кулак попав йому в плече. Бокко злісно вилаявся.

Марко вихопив кинджал і відступив у найдальший куток кімнати, готовий нанести удар, якщо дядько підійде до нього.

— Ти загрожуєш зброєю своєму дядькові, — сказав П'єтро Бокко, намагаючись угамувати свій гнів. — Я нічого іншого й не чекав від тебе. Ти дорого заплатиш за це.

— Якщо ви хоч раз вдарите мене, я заколю вас! — озвався Марко.

П'єтро Бокко відчув, що це не пусті слова.

— Сховай кинджал! — наказав він. — Ти будеш виходити з дому лише з мого дозволу. Я пришлю слугу, який слідкуватиме за тобою. Весною підеш в монастир. Сам вибереш, у який.

Кілька секунд Марко боровся з спокусою кинути в лице дядькові слово «контрабандист», але своєчасно згадав про попередження Матео, який просив його ні з ким не говорити про це. Та й доказів у нього не було. Не встиг він вимовити й слова, як П'єтро Бокко вибіг з кімнати.

Марко підскочив до столу, щосили замахнувся і всадив кинджал у дерево, потім висмикнув його і вдарив знову, ще і ще раз. Дядько хоче прислати до нього наглядача. Що ж, хай той приходить! Небагато він зазнає радості в цьому домі. Може, наглядачем буде призначено, отого заляканого на смерть слугу, з яким Марко розмовляв у темному коридорі?

П'єтро Бокко заборонив, йому виходити з дому. Але Марко й не думав скорятися цій забороні. Прихований страх перед холодним поглядом дядька після бурхливої сутички згас. Хлопець намагався переконати себе, що своїм сміливим виступом він нагнав переляку на самого опікуна, і це почуття піднімало його настрій, допомагало йому забути хвилини самотності і слабкодухості. Тепер, знаючи, що замислив П'єтро Бокко, не можна було втрачати жодної хвилини. Марко схопив плаща і, не сказавши нікому, куди йде і коли повернеться, вибіг з дому.

Він ішов до Кампо ді Ріальто[9], туди, де билось серце Венеції; де йшла жвава торгівля золотом, перлами, кораблями, борговими зобов'язаннями і товарами з найвіддаленіших країн; де в склепистих галереях і провулках сотні ювелірів обробляли благородний метал, де з дозволу республіки контори міняйл обмінювали баварські шилінги на венеціанські ліри й александрійські монети; де містились крамниці і склади.

Марко стояв, затиснутий натовпом, на мосту і чекав, доки каналом пройде корабель. Він завжди хвилювався, коли наближався до Кампо ді Ріальто, цієї тісної, оточеної галереями площі перед старовинним собором Сан-Джакомета. Раптом його увагу привернув до себе широкоплечий матрос, який спокійно пробирався через натовп. Він був на цілу голову вищий від усіх і чимось нагадував хлопцеві Паоло. Ось матрос підійшов до таверни «Під дзвоном» і зайшов туди.

Настав час діяти. Адже недарма Марко прийшов на Ріальто. Немало зусиль коштувало йому подолати якийсь внутрішній опір, коли він ступив на сходи, що вели до таверни. Йому вперше доводилось самому відвідувати таверну. Тому він вирішив удати, ніби зайшов з нудьги і одразу ж пробратися до того місця, де сидів матрос. А далі все складеться само собою.

Ніхто не звернув на нього уваги. Люди сміялися, розмовляли, били кулаками по столу, підносили келихи. І тільки хазяїн зміряв коротким поглядом хлопця з серйозним обличчям. Серце Марко закалатало від радості: біля одного стола він побачив матроса з шматком курятини в руці.

— Дозвольте? — спитав хлопець і, не чекаючи відповіді, опустився на лаву. Досі все йшло, як слід. Марко тарабанив по столу пальцями. Матрос мовчки гриз курячу ніжку. Але ось хлопцеві довелося зазнати першої прикрості: підійшов хазяїн і спитав, що хоче замовити молодий пан. Лимонаду? Ні, такого у його таверні не водиться. Хай молодий пан іде до лимонадника в сусідній провулок.

— Може, вам дати слабенького вина?

Матрос ледь посміхнувся і з насолодою облизав пальці.

— Тоді принесіть вина, хазяїне, — хвалькувато кинув Марко. — Доброго вина! — Хлопець сподівався, що в напівтемряві матрос не помітив, як він почервонів. Хазяїн приніс вина і велику карафку води. Марко сердито наморщив чоло. Хіба він замовляв воду? Але не сказав нічого, а підніс до рота келих і зробив великий ковток. Не вперше йому доводилось пити вино, але раніше він вживав його лише до їжі, та ще й добре розведене водою.