П'єтро Бокко відчинив двері і гукнув слузі:

— Хай зайде капітан Матео!

Матео, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, увійшов до кімнати широким, пружним кроком моряка. Він тримав у руках картуз і мружився проти сонця, яке било йому просто в обличчя.

— Ви хотіли бачити мене, месер Бокко?

— Радий бачити тебе в своєму домі, капітане Матео! — тепло привітався Бокко й ляснув у долоні. З'явився слуга. — Принеси вина, тільки хутко!

Месер Бокко обернувся і зустрівся поглядом з Матео. Той неквапливо опустив повіки.

— Сідай, капітане!

«Дужий, як бик», подумав П'єтро Бокко, дивлячись на його широкі мускулисті плечі.

Матео сів і поклав на коліна руки. Долоні в нього були надзвичайно широкі. П'єтро Бокко з подивом відчув, що йому зробилося не по собі, коли він побачив перед собою присадкувату, міцну постать гостя.

Коли слуга приніс вино, йому ніби полегшало.

— Вип'ємо, капітане! — П'єтро Бокко підняв склянку і подивився на неї проти світла. З дна піднімалися ніжні, прозорі перлини.

Обоє випили.

Матео обережно поставив склянку на гаптовану золотом скатертину, витер рот рукою і очікувально подивився на П'єтро Бокко.

— Як справи, капітане? Готовий твій корабель? — П'єтро Бокко виставив уперед гостру борідку і важким, владним поглядом втупився в Матео.

— Я наказав пофарбувати свій корабель у чорний колір. — Матео неквапливо підбирав слова. — Корабель чорний, а вітрила — темночервоні.

— Добре!

П'єтро Бокко опустив голову і раптом знову підвів її, немов бажаючи цим швидким рухом поставити свого співрозмовника в скрутне становище.

— Матео, йдеться про сіль, — заговорив він без будь-якого вступу, уважно дивлячись на руку моряка, яка лежала на скатертині. Рука поступово стискувалась у кулак. П'єтро Бокко з задоволенням відзначив дію своїх слів.

— Сто дукатів твоїх, капітане! Чи, може… ти боїшся? — Останні слова вихопилися в нього, немов отруйна стріла. Матео поворухнув своїми могутніми плечима. Його великий, мов картоплина, ніс, як і завжди, коли Матео був схвильований, виблискував усіма барвами райдуги.

П'єтро Бокко уважно стежив за кожним порухом на обличчі співбесідника.

— Сто дукатів за одну ніч! Подумай, Матео!

— Скільки там мішків, месер Бокко?

— П'ятнадцять!

Матео невдоволено звів брови. Він збагнув маневр П'єтро Бокко, який своїм запитанням хотів спонукати його до непродуманої згоди. «Чи ти боїшся?» Губи моряка скривила ледь помітна глузлива посмішка, йому не подобалося, як вівся з ним вельможний пан: то він називав його капітаном, то знову просто Матео! А хто він сам, оцей П'єтро Бокко? Навіть не сенатор…

Капітан Матео встав і стримано промовив:

— Сіль дорого коштує в Болоньї або в Падуї, месер Бокко. Ви кажете — сто дукатів за одну ніч. Але вибачте, це може коштувати також пожиттєвої галери або навіть голови. Ви добре знаєте, як суворо карає закон за контрабандну торгівлю сіллю.

П'єтро Бокко почервонів од злості. Але він стримався і мовив з вимушеною доброзичливістю:

— Сядь, капітане! Невже ми не дійдемо згоди про оплату твоїх послуг!

Матео з видимим невдоволенням опустився в крісло.

— Один чоловік з мого екіпажу занедужав, — пробурчав він. — Доки я не знайду для нього заміни, нічого не можна розпочинати.

«Невже він справді злякався? — подумав П'єтро Бокко. — Чи, може, він каже це для того, щоб набити собі ціну?»

Матео мовчав.

«Мене кругом пальця не обкрутиш», думав він, дивлячись з непроникливим обличчям кудись поперед себе.

Тоді П'єтро Бокко змінив тактику. Зрозумів, що з Матео не поведешся, як з отим Луїджі Фаріно, земля йому пером!

— Ти — пофарбував свій корабель у чорний колір? Це чудова ідея, — похвалив він Матео. — A lavostre salute[8], капітане!

Вони випили.

Золоте вино знову полилося в різьблені келехи. Матео терпляче вичікував. Його невдоволення швидко минуло. Справи треба влаштовувати з розумом, а на почуття не зважати.

Вино було добре.

П'єтро Бокко розмірковував уже над другою пропозицією, котру збирався зробити Матео. Раптом месер Бокко згадав широкоплечу, дужу постать слуги Паоло, і йому спало на думку щось таке, від чого він зразу повеселів.

— А в мене, капітане, є один надійний хлопець для нічної поїздки, — сказав він.

— Двісті дукатів, месер Бокко, ні на один дукат менше! — мовив Матео, не звернувши уваги на слова П'єтро Бокко.

— Гаразд, капітане! Двісті дукатів!

— І надійний, дужий помічник! — вів далі Матео.

— І надійний помічник! Пий, капітане! — А про себе сказав: «Хай тобі чорт!», хоч і не ясно було, кого він має на увазі: Матео чи Паоло.

Капітан, задоволений пропозицією, щось пробуркотів собі під ніс. Обоє, такі несхожі один на одного, — довгобразий П'єтро Бокко і Матео з широким м'ясистим тім'ям — схилилися над столом і почали обговорювати подробиці майбутньої операції.

Беззоряний вечір поступово переходив у ніч. Злегка повівав вітерець.

Паоло вийшов з дому і попростував вздовж каналу.

По воді тінями пропливали човни й барки, до слуху Паоло долітав приглушений гомін.

Якесь недобре передчуття злегка пройняло його. Сьогодні після обіду до Марко з'явився посланець від П'єтро Бокко і передав прохання дядька, щоб хлопець відпустив до нього на ніч Паоло. В месера Бокко захворів слуга, сказав посланець. Марко не запідозрив у цьому нічого поганого, тим більше, що останні тижні дядько мало цікавився ним. Тому він не відмовив опікунові.

«Але чому саме на ніч?» Паоло ніяк не міг заспокоїтись, йому дуже хотілося повернутися назад. Він боявся, що проти молодого хазяїна готується замах.

Хвилі монотонно билися об кам'яні сходи, які вели від води до дверей будинків, що стояли обабіч каналу. Зовсім близько виднілися дубові стояки, до яких прив'язували човни. Паоло обережно перейшов вузеньким містком і опинився біля ширшого каналу. Перший же дім тут належав П'єтро Бокко. Цим водним шляхом можна було виїхати просто до Великого каналу.

Паоло постукав у двері, йому відчинив слуга, який начебто вже чекав на відвідувача. Він підняв до обличчя Паоло двосвічковий канделябр. «Це ти, Паоло? — спитав він з легким розчаруванням у голосі. — А я думав…»

Він не встиг скінчити фрази, його обірвав голос П'єтро Бокко.

— Хто там?

— Паоло прийшов!

Почулася приглушена лайка.

Паоло, вибравши хвилину, пошепки запитав:

— У вас захворів слуга?

— Про що ви там перешіптуєтесь? — роздратовано крикнув П'єтро Бокко. — Ведіть його до мене!

Слуга, освітлюючи шлях, пішов попереду через вестибюль, геть заставлений мішками. Паоло удав, ніби спіткнувся, і, падаючи, ухопивсь за один з мішків. Невже це сіль?

На лобі в нього проступив піт.

— Ану, обережніше! — почув він зовсім близько той самий грубий голос.

Не встиг Паоло отямитись, як опинився перед П'єтро Бокко. Світло свічки осявало його довгасте обличчя, на якому гарячково блищали випуклі очі. Месер Бокко стояв на порозі складу, що чорною пащею зяяв у нього за спиною.

— Мій пан послав мене до вас, — сказав Паоло.

— З власної волі ти, мабуть, не прийшов би? — спитав П'єтро Бокко. І, звернувшись до слуги, наказав: — Постав свічник на підлогу і йди геть!

Він глянув на пісковий годинник і швидким рухом пригладив на голові волосся. В цю мить знадвору долинув знайомий скрегіт — то причалила барка.

— Нарешті, — пробурмотів месер Бокко і вже привітніше звернувся до Паоло: — Ти поїдеш з капітаном Матео в Сан-Ніколо. Завтра вранці повернешся назад.

Не чекаючи відповіді, він підійшов до дверей і відчинив їх. Потягнуло вологим повітрям, разом з ним досередини ввірвались запахи мулу, води й найрізноманітніших покидьків. Перед домом стояла висока барка, обриси якої зримо проступали у вечірніх сутінках. Чулися приглушені вигуки команди.