Тор пробіг декілька пагорбів, не зупиняючись, та опинився під густим склепінням Темного Лісу. Стежки закінчувались там, де починався ліс, і він забіг на непозначену територію. Під його ногами хрускотіло соковите літнє листя.

Щойно він опинився у лісі, його охопила темрява. Величезні сосни перекривали сонячне проміння. Тут було холодніше. Він відчув, як його беруть дрижаки. Не тільки від темряви чи холоду – це було щось інше… Щось, що він не міг назвати. Це було відчуття… що за ним хтось спостерігає.

Тор підвів погляд на старезні гілки: кострубаті, товщі від нього самого, вони похитувались та поскрипували на пронизливому вітрі. Він не зайшов у ліс і на п’ятдесят кроків, коли почув дивні тваринні звуки. Він розвернувся і зрозумів, що вже не бачить місця, де він зайшов. Йому здалося, що виходу вже нема. Він хвилювався.

Темний Ліс завжди знаходився на периферії містечка та на периферії Торової свідомості, це було щось глибоке та містичне. Жодний пастух, який губив вівцю у лісі, ніколи не наважувався піти за нею. Навіть його батько. Розповіді про це місце були надто темними, надто однозначними.

Але цей день був інший, обставини цього дня змусили його пустити усі забобони по вітру. Частина його єства бажала розсунути межі, відійти від дому якнайдалі, і дозволити життю повести його куди бачать очі.

Він наважився піти далі, потім зупинився, не впевнений якою дорогою піти. Він помітив відмітки – поламані гілки, де могла пройти його вівця, та звернув у цьому напрямку. Через деякий час він знову повернув.

Ще через годину він безнадійно загубився. Він намагався згадати напрямок, з якого він прийшов, але більше не був упевнений. Неприємне відчуття з’явилося в його шлунку, але він подумав, що єдина можливість вийти – це йти уперед, і тому продовжив свій шлях.

Віддаля, Тор побачив промінь сонця і вирішив роздивитися його ближче. Підійшовши, він застряг на краю невеличкої галявини, немов вкопаний – він не вірив своїм очам.

Спиною до Тора, вдягнений у довгу, атласну мантію, там стояв чоловік. Ні, не чоловік – Тор відчував, що це щось інше. Можливо, друїд. Він стояв високий і стрункий, голова його була накрита капюшоном; стояв зовсім нерухомо, наче він був не від світу цього.

Тор не знав, що робити. Він чув про друїдів, але ніколи їх не зустрічав. Судячи по знакам на його мантії, вишуканому позолоченому оздобленню, це був не просто друїд – то були королівські позначки, Королівського Двору. Це не вкладалося у Торовій макітрі. Що може тут робити королівський Друїд?

Здається, пройшла ціла вічність, поки Друїд повільно повернувся обличчям до Тора. І коли він розвернувся, Тор упізнав його. В нього перехопило подих. Це було одне з найвизначніших облич королівства: особистий Друїд Короля. Аргон, багатовіковий радник королів Західного Королівства. Що він робив тут, вдалині від королівського двору, усередині Темного Лісу – це була загадка. Тор запитав себе чи не ввижається йому це все.

“Ваші очі не обманюють вас”, – сказав Аргон, дивлячись прямо на Тора.

Його голос був глибоким, стародавнім, наче самі дерева говорили замість нього. Його великі, напівпрозорі очі, здається, бачили Тора наскрізь. Тор відчув потужну енергію, яку випромінював Друїд – так, наче він стояв навпроти сонця.

Тор негайно опустив коліно та схилив голову.

“Мій повелителю”, – сказав він. – “Вибачте, що я потурбував вас”.

Неповага до радника Короля матиме своїм результатом ув’язнення або смерть – цей факт закарбувався в пам’яті Тора з дня його народження.

“Піднімися, дитино”, – сказав Аргон. – “Якби я захотів, щоб ти впав на коліна, я б сказав тобі”.

Тор повільно встав та подивився на нього. Аргон підійшов на кілька кроків. Він зупинився і витріщився на Тора, так що йому стало незручно.

“У тебе очі твоєї матері”, – промовив Аргон.

Тора відкинуло. Він ніколи не зустрічав своєї матері, як ніколи не зустрічав і будь-кого, крім свого батька, хто знав її. Йому сказали, що вона померла при пологах, і Тор завжди почував свою провину через це. Він завжди підозрював, що саме через це його сім’я ненавидить його.

“Я думаю, ви мене з кимось плутаєте”, – сказав Тор. – “В мене немає матері”.

“Справді?” – посміхнувся Аргон. – “Ти був народжений лише чоловіком?”

“Я хотів сказати, сер, що моя мати померла при пологах. Я думаю, ви помилилися”.

“Ти – Торгрін, з клану МакЛеод. Найменший з чотирьох братів. Той, якого не взяли”.

Тор широко розплющив очі. Він не знав, що думати. Щоб хтось зі статусом Аргона знав хто він такий – це було поза межами його розуміння. Він ніколи навіть не думав, що комусь за межами його села відомо про його існування.

“Звідки… ви це знаєте?”

Аргон посміхнувся та не відповів.

Раптом Тора охопила цікавість.

“Звідкіля…” – додав Тор, добираючи слів, – “… звідки ви знаєте мою матір? Ви бачили її? Хто вона була?”

Аргон розвернувся та пішов.

“Прибережи питання на наступний раз”, – промовив він.

Вражений Тор дивився, як він іде. Це була приголомшлива та містична зустріч, і вона так швидко закінчилась. Він вирішив, що не може дати йому піти і поспішив за ним.

“Що ви тут робите?” – спитав Тор, поспішаючи наздогнати друїда. Аргон, використовуючи свій посох зі слонової кістки, йшов дуже швидко. – “Ви не чекали на мене, чи не так?”

“А на кого ще?” – спитав Аргон.

Тор поспішив за ним та занишкнув у ліс, лишаючи прогалину позаду.

“Але чому мене? Звідки ви знали, що я тут буду? Чого ви хочете?”

“Забагато запитань”, – відрізав Аргон. – “Ти забагато говориш. Краще слухай”.

Тор слідував за Аргоном через густі хащі, з усіх сил намагаючись не говорити.

“Ти прийшов у пошуках загубленої вівці”, – сказав Аргон. – “Благородне зусилля. Але ти дарма згаяв час. Вона не виживе”.

Торові очі знов широко розплющились.

“Звідки ви це знаєте?”

“Я знаю світи, які ти ніколи не пізнаєш, хлопче. В усякому разі, не зараз”.

Тор продовжував переслідувати друїда.

“Хоча, ти не будеш слухатися. Така твоя порода. Вперта. Як і в твоєї матері. Ти йтимеш за своєю вівцею, намагаючись врятувати її”.

Тор почервонів від того, що Аргон читав його думки.

“Ти відважний хлопець”, – додав він. – “Вольовий. Гордий. Гарні риси. Однак, одного дня вони можуть зіслужити тобі погану службу”.

Аргон почав сходити на порослий мохом хребет, і Тор подерся вслід за ним.

“Ти хочеш долучитися до Королівського Легіону”, – сказав Аргон.

“Так!” – захоплено вигукнув Тор. – “Чи є в мене хоч якийсь шанс? Чи можете ви мені допомогти?”

Аргон засміявся глибоким, глухим сміхом, від якого в Тора по спині пробіг холодок.

“Я можу зробити все і нічого. Твоя доля вже була написана. Але від тебе залежить чи обрати її”.

Тор не розумів.

Вони досягли вершини хребта, коли Аргон спинився та поглянув Торові в обличчя. Тор стояв усього лише у кроці від Аргона, і енергія друїда випалювала його.

“Твоя доля важлива”, – промовив він. – “Не відмовляйся від неї”.

Тор розплющив очі. Його доля? Важлива? Він відчув, як його наповнює гордість.

“Я не розумію. Ви говорите загадками. Будь ласка, розкажіть мені більше”.

Аргон зник.

У Тора відвисла щелепа. Він роздивився по сторонах, прислухаючись. Можливо, це все було в його уяві? Може, це було якесь марення?

Тор розвернувся та огледів ліс. З цієї точки на вершині хребта він міг бачити далі, ніж раніше. Вглядаючись у далечінь, він помітив рух. Він також почув шум, і подумав, що це його вівця.

Він побіг вниз по порослому мохом гребеню у напрямку звуку – назад, через ліс. Поки він біг, думки про зустріч з Аргоном не покидали його. Тор не міг повірити, що це сталося. Що міг робити тут Королівський Друїд? Аргон чекав на нього. Але чому? І що він мав на увазі, коли казав йому про його долю?

Чим дужче Тор намагався зрозуміти те, що трапилося, тим менше він розумів. Аргон застеріг його від продовження, одночасно спокушаючи його до цього. Тепер, коли він пішов, у Тора посилювалось відчуття, що ось-ось має відбутися щось важливе.