Тор прискорив кроки, його легені палали. Коли він добіг до воріт, двоє стражників виступили вперед і опустили свої списи, перегороджуючи йому шлях. Третій вартовий виступив вперед, піднявши долоню.

“Стій тут”, – наказав він.

Тор зупинився, задихаючись. Він насилу стримував своє збудження.

“Ви… не … розумієте”, – видихнув він, запинаючись, оскільки йому не вистачало повітря. – “Я повинен потрапити всередину. Я запізнився ”.

“Запізнився для чого?”

“Для відбору”.

Страж – огрядний чоловік низького зросту зі шкірою з ластовинням – обернувся і подивився на інших, в очах яких читався цинізм. Повернувшись до Тора, він окинув його зневажливим поглядом.

“Новобранців привезли кілька годин тому, в королівському фургоні. Якщо тебе не запросили, ти не можеш увійти”.

“Але ви не розумієте. Я повинен…”

Вартовий простягнув руку і схопив Тора за сорочку.

“Це ти не розумієш, нахабний хлопчисько. Як ти смієш приходити сюди і намагатися прорватися всередину силою? А тепер іди геть, поки я не закував тебе в кайдани”.

Він штовхнув Тора, і той відскочив на кілька футів.

Тор відчув гострий біль у грудях, у тому місці, де рука стражника торкнулася його. Але більший біль юнак відчув від того, що його відкинули. Він був обурений. Тор подолав весь цей довгий шлях не для того, щоб бути відкинутим. Він повинен потрапити всередину.

Страж повернувся до своїх напарників, а Тор повільно відійшов, збираючись обійти круглу споруду з іншого боку. Хлопець мав план. Він ішов до тих пір, поки не зник з їхнього поля зору, потім побіг уздовж стін. Він озирнувся, щоб переконатися, що вартові не бачать його, потім збільшив швидкість і кинувся бігти, що є сил. Наполовину оббігши будівлю, Тор помітив інший шлях на арену – арочні отвори, закриті залізними прутами. В одному з цих прорізів не вистачало прутів. Він почув шум, піднявся і подивився.

Його серце прискорило темп. На круглому тренувальному майданчику перебувала дюжина новобранців, включаючи і його братів. Вишикувавшись в ряд, всі вони стояли лицем до воїнів Срібла. Люди Короля проходили між ними, розглядаючи їх і приймаючи рішення.

Інша група новобранців стояла осторонь, під пильним поглядом солдата, і кидала списи у віддалену мішень. Один з них не влучив у ціль.

Кров Тора закипала від обурення. Він міг би потрапити в усі ці мішені – він був так само спритний, як і кожен з них. Було несправедливим залишати його в стороні тільки тому, що він був молодший і не такий міцний.

Раптом Тор відчув чиюсь руку на своєму плечі. Його відкинули назад. Він впав і боляче вдарився.

Він підняв погляд і побачив солдата, який щойно відкидав його біля воріт.

“Що я тобі казав?”

Перш ніж Тор зміг щось відповісти, страж нахилився і боляче вдарив його ногою. Тор відчув важкий удар по ребрах, коли солдат вдарив його вдруге.

На цей раз Тор зловив ногу солдата в повітрі. Він смикнув її, позбавивши його рівноваги і збивши його з ніг.

Сам Тор швидко піднявся на ноги. Одночасно з ним піднявся і страж. Тор подивився на нього, вражений тим, що тільки що зробив. Навпроти нього стояв розсерджений солдат.

“Зараз я не просто закую тебе в кайдани!” – закричав він. – “Але й змушу тебе заплатити. Ніхто не сміє чіпати вартового Короля! Забудь про вступ до Легіону – тепер ти вирушиш до підземелля! Тобі пощастить, якщо ти ще коли-небудь побачиш сонячне світло!”

Солдат дістав ланцюг з кайданами на кінці. Він наблизився до Тора, жадаючи розплати.

Тор квапливо розмірковував. Він не міг дозволити закувати себе в кайдани, але, разом з тим, він не хотів заподіювати шкоду королівській варті. Він повинен швидко щось придумати. І тут хлопець згадав про свою пращу. Його рефлекси спрацювали швидше розуму, він схопив її, помістив туди камінь, прицілився і вистрілив.

Камінь пролетів і вибив кайдани з рук враженого стража. Він також влучив по його пальцях. Солдат відсунувся і струснув свою руку, закричавши від болю, а кайдани з гуркотом впали на землю.

Кидаючи на Тора нищівний погляд, вартовий вийняв свій меч. Тор побачив характерне металеве кільце.

“Це була твоя остання помилка”, – пригрозив йому солдат, наступаючи.

У Тора не було вибору – ця людина просто його йому не залишила. Він помістив інший камінь у свою пращу і метнув його. Він цілився свідомо – Тор хотів не вбити стража, а тільки зупинити його. Тому замість того, щоб цілитися йому в серце, ніс, око або голову, хлопець прицілився в місце, яке, як він знав напевно, зупинить його, але не вб’є.

Тор прицілився вартовому між ніг.

Він метнув камінь не в повну силу, але достатньо для того, щоб вкласти чоловіка.

Це був прекрасний постріл.

Страж впав, упустив свій меч і, схопившись за пах, згорнувся в клубочок.

“Тебе повісять за це!” – застогнав він від дикого болю. – “Варта! Варта!”

Тор підняв очі і побачив кількох Королівських солдат, які бігли до нього.

Тепер або ніколи.

Не гаючи часу, він кинувся до отвору. Він повинен потрапити на арену і заявити про себе. І він битиметься з будь-ким, хто встане у нього на шляху.

Маꥳл сидів у верхній залі свого замку, у своїй затишній кімнаті для зустрічей, яку використовував для особистих справ. Він сидів на своєму особистому троні, вирізаному з дерева, та дивився на чотирьох своїх дітей, що стояли перед ним. Там був його найстарший син, Кендрик, двадцяти п’яти років; прекрасний воїн та справжній джентльмен. Він був найбільш схожий на Маꥳла з-поміж інших дітей – це було іронічно, з огляду на те, що він був байстрюком, єдиною дитиною Маꥳла від іншої жінки, яку він вже давно забув. Маꥳл виховував Кендрика разом зі своїми законними дітьми, не дивлячись на протести своєї Королеви, за умови, що він ніколи не зійде на трон. Зараз йому було боляче від цього, адже Кендрик був кращим чоловіком, якого він знав, сином, яким він пишався. Кращого спадкоємця годі було й уявити.

Поруч з ним стояв його другий син, і перший законний – Гарет. Йому було двадцять три, він був високий, з запалими щоками та великими коричневими очима, які не знали спокою. Його характер був геть інший, ніж у старшого брата: де його брат був відвертим, Гарет приховував свої справжні думки; де його брат був гордим та шляхетним, Гарет був нечесним та облудним. Маꥳлу було боляче, що йому не подобається його власний син, і він багато разів намагався змінити його натуру. Але після певного етапу у підлітковому віці хлопця, Король вирішив, що його натура вже визначена: підступний, жадібний до влади та амбітний у найгірших значеннях цих слів. Також Гарет не любив жінок, і мав багато коханців серед чоловіків. Інші королі вигнали б такого сина, але Маꥳл був більш відкритий, і для нього то не була причина не любити його. Він не засуджував його за це. За що він його засуджував, то це за злу, лукаву натуру – це неможливо було не помітити.

Наступною за Гаретом стояла друга дитина Маꥳла – Гвендолін. Їй тільки виповнилося шістнадцять, вона була надзвичайно вродлива, а її характер навіть перевершував її вроду. Вона була добра, щедра та чесна – найкраща дівчина, яку він коли-небудь знав. Цим вона була подібна до Кендрика. Вона дивилася на Маꥳла доньчиним люблячим поглядом. Він завжди бачив відданість у кожному її погляді. Він пишався нею навіть більше, ніж своїми синами.

За Гвендолін стояв наймолодший хлопець Маꥳла, Ріс, гордий й енергійний парубок, який у свої чотирнадцять тільки ставав чоловіком. Маꥳл з величезним задоволенням спостерігав за його посвятою до Легіону, і вже бачив як з нього виростає дорослий чоловік. Маꥳл не сумнівався, що одного дня Ріс стане його кращим сином і великим правителем. Але цей день був не сьогодні. Він був ще занадто молодий, і йому ще треба було багато чого вивчити.

Дивлячись на цих чотирьох своїх дітей, трьох синів і доньку, Маꥳл мав суперечливі почуття. Одночасно він відчував і гордість, і розчарування. Також він відчував гнів та досаду, бо двоє його дітей були відсутні. Найстарша донька Луанда, звісно, готувалася до власного весілля. І оскільки вона виходила заміж за принца з іншого королівства, їй не було місця серед претендентів на трон. Але й інший син, Годфрі, був також відсутній. Маꥳл почервонів від образи.