– На жаль, нічого гарантувати я вам не можу, бо долю вашу вирішуватиме суд, – суворо відповів Василенко. – Скажу тільки, що при умові вашої допомоги нам у знищенні оунівського підпілля на Україні ми клопотатимемо перед судом, щоб вам зберегли життя. Це єдине, що ми можемо зробити для вас, громадянине Романівський, і я хотів би, щоб ви це добре усвідомили. – Останню фразу Олексій Петрович особливо наголосив.

Тієї ночі в одному з вікон Львівського управління держбезпеки довго не згасало світло…

Майстер

Сюди, у невеличку кімнату під самим дахом, ледве долітав шум знадвору. Під вікном лагідно розгойдувалося верхів'я старого горіха, віття билося в шибку, немов просилося до розмови, що точилася в кімнаті. Пахло свіжозвареною кавою.

– Далі, – тихо сказав Бень.

– Коли ми наблизились до Станіша, почав накрапати дощик… – продовжував Голуб.

– А як то можна було визначити, що це Станіш, біля хутірця немає ж ніяких написів, – перебив його Бень, в його голосі чулося неприховане глузування. Цей високий, огрядний чоловік у зеленій куртці лісничого сидів у кутку дивана, поклавши ногу на ногу, і спокійно курив. Час від часу він нахилявся до попільнички, що стояла на килимі біля ніг, і при цьому кидав на гостей допитливі і дещо іронічні погляди. Він не приховував свого недовір'я до цих двох чужинців, хоча напередодні одержав радіограму про їхній прихід і хоч привів їх сюди його особистий зв'язковий. Але таке вже в Беня було правило – годинами розпитувати кожного новоприбулого про одне й те саме, вловлюючи найменшу неточність у розповіді, всіляко хизуючись своєї владою.

«Гості» – бойовик Голуб та його помічник, радист Марко, – сиділи на стільцях навпроти Беня і старанно пригадували подробиці своєї недавньої подорожі. Останнє запитання обурило Голуба: «І чого він викаблучується, цей пихатий Бень?» – подумав він.

– Рапортую послушно, друже референт, зорієнтувались по карті, – задерикувато відповів Голуб.

Бень відкинувся на спинку дивана і вп'явся нерухомим поглядом в обличчя Голуба. «Ти образився? Тим гірше для тебе, друже», – немов промовляв він усім своїм виглядом. І Голуб знітився, принишк, далі заговорив скоромовкою.

Бень повернув голову вбік, замислено подивився у вікно. Мимохіть зауважив, що Голуб розкаюється за зухвалість і слухняно вже вкотре переповідає подробиці подорожі. Бень давно вже переконався, що і паролі, з якими прийшли до нього Голуб і Марко, і їхня розповідь про навчання в агентурній школі, і директиви шефів для нього, Беня, і пошта на Україну до Утяя, який переховувався десь на Львівщині, – все це не викликає сумнівів. Бень добре знав таких бойовиків, як Голуб: жорстоких і нахабних із слабшими, але покірних із сильними. Запитання Беня були, по суті, зайвими, а зухвала відповідь Голуба – останнім спалахом його самостійності. Голуб і сам уже розумів, що так відповідати всесильному референтові служби безпеки Беню не варто. І, врешті, це просто небезпечно, бо ж Голуб був звичайним рядовим бойовиком.

– Через дві години, – продовжував розповідати Голуб, заглядаючи Беневі в очі, – на останній орієнтир – Маріацький костьол – вийшли точно за картою…

Голуб замовк, помітивши, що Бень не слухає або робить вигляд, що вже не цікавиться розповіддю гостя. Тут в розмову втрутився Марко, який до того сидів мовчки.

– Ми зупинились на узліссі, – сказав він, – перепочили. Потім зорієнтувалися і пішли до Динува…

Голуб слухав свого помічника і запопадливо всміхався, майже з острахом зазираючи у байдужі очі Беня. А той кинув цигарку, потягся на дивані і, не дивлячись на гостей, запитав:

– Яке маєте завдання?

– Як я вже рапортував, друже референт, – підвівся Голуб, – ми маємо передати листа від зверхника вам і окружному провідникові. Після цієї зустрічі маємо йти через кордон до краю з поштою. Маємо зустрітися із зв'язковим Утяя біля Нижанковичів.

– Кордон будете переходити у четвер біля Хирова. Ці два дні зачекаєте у схроні.

Голуб ледь помітно зітхнув. Таки віддячив, собака! йому, Голубові, гадалося, що кілька днів він з Марком поживе у Динуві, покуштує знаменитої «Виборової» горілки… А тут сиди знову в схроні – у польському лісі! Але бойовик вирішив промовчати, бо вже чув про звичай Беня додавати кари непокірним. Зрештою, в схроні доведеться тільки ночувати. Вдень можна і на галявині відпочити, а горілка, певно, і в схроні знайдеться.

По паузі Бень, наче читаючи думки Голуба, додав:

– А втім, нема чого вилежуватися тут. До Хирова підете завтра.

Голуб і Марко схилилися у шанобливому поклоні. Значить, про відпочинок годі й думати. Спасибі, що хоч цю ніч дав.

Задкуючи, вони вийшли з кімнати. Бень ще трохи посидів, прислухаючись до їхніх кроків на старих дерев'яних сходах, потім устав, зазирнув до сусідньої кімнати. Там, примостившись на підвіконні, старанно змащував свій пістоль його охоронець Булась. Він так захопився роботою, що навіть кінчик язика висолопив.

Відчувши погляд, Булась підвів голову, посміхнувся Беню. Але той тільки похмуро глянув у відповідь, заклопотаний своїми думками. Тоді Булась, сховавши зброю під пахву, застебнув піджак, натяг кашкета і теж попрямував до дверей.

Бень, зачекавши, доки він піде, повернувся до світлиці. Сів знову на диван, витяг з кишені листа від зверхника, почав читати… Те, що Булась пішов з будинку, цілком його влаштовувало, бо Беневі хотілося побути на самоті.

… Цілу добу Голубу і Марку довелося йти до кордону пішки. Їх супроводжував провідник – похмурий, немолодий бородань. Час від часу вони ховалися в кущах, пропускаючи повз себе випадкових стрічних, обминали навіть підлітків-пастушків на луках. Надвечір вийшли до невеличкої залізничної станції. Не заходячи до приміщення, під дощем дочекалися північного експреса, який прямував до Перемишля. Обережно обминувши патруль, молодих польських солдатів з автоматами за плечима, що прогулювалися по перону, Голуб і Марко вже без провідника, який встиг зникнути, сіли до вагона другого класу. Вечір був прохолодний і вітряний. Легкий вагон струшувало на ходу так, що весела юрба юнаків з гітарою; певно студенти, весь час реготали, щоразу ледве втримуючись на своїх лавах.

Це гамірливе сусідство влаштовувало обережного Голуба, але невдовзі він вийшов з купе до Марка, який чатував у коридорі.

Мов незнайомі, постояли вони один біля одного в тамбурі. Покурили. Коли здаля побачили контролера у сірому форменому костюмі, одвернулися, і Марко, підхопивши свою важку сумку з рацією, зайшов до туалету. Голуб мовчки посміхнувся йому в спину – нерви! – потім спокійно дістав із кишені квитка, показав залізничнику і знову байдуже відвернувся до темного вікна.

За кілька хвилин поїзд стишив хід і зупинився на маленькому полустанку. Голуб висунувся у двері, довго розглядав напис на фронтоні маленького будиночка, потім повернувся до Марка:

– Тут!

Вони стрибнули на мокру землю, коли вагон рушив. Трохи постояли, проводжаючи поглядом мерехтливу червону цятку на останньому вагоні, і швидко поминули колії. З дощової сітки раптом виникла кремезна постать робітника-залізничника в оранжевій безрукавці, забризканій грязюкою. Мовчки кивнули один одному головою, і той, не озираючись, пішов у ніч. Голуб і Марко попрямували за ним.

Марко з цікавістю вдивлявся у темряву. Місцевість була напрочуд знайомою: невисокі пагорби, де-не-де порослі кущами, зрідка – неширокі потічки. Саме такою ця земля була і по той бік кордону, де Марко зріс і звідки кілька років тому втік разом з кількома бойовиками, яким пощастило уникнути погоні. «Дивно, – думав він, – зовсім наші місця, а країна інша…»

У кущах ліщини їх зустрів ще один провідник, старий селянин у розбитих чоботях і благенькому піджачку. Він смоктав порожню люльку і впевнено йшов попереду, низько нахиляючись до землі, інколи зупинявся, прислухаючись до рівномірного шуму дощу, потім піднімав руку і знов рушав уперед. Вся трійка наслідувала кожен його рух – теж низько схилялися до землі, так само обережно, не на повну ногу, м'яко ступали по мокрій траві, щоб не залишати слідів. Та ось провідник припав до землі – одразу лягли всі троє, тільки Марко забарився, прилаштовуючи на плечах свою сумку.