Утяй з сумом зиркнув на неї і поспішив вибратися з натовпу.
Робочий день закінчився, і на вулицях ставало гамірно. Біля магазинів, кінотеатрів, численних кав'ярень було безліч людей.
– Зайдемо? – Василенко зробив крок до широкого входу в Стрийський парк. – Тут і спокійніше, і повітря свіжіше… Крім того, я знаю тут одну затишну веранду…
Утяй мовчки стенув плечима. Ця невеличка прогулянка, як і розраховував полковник, роз'ятрила Романівському душу. Він дивився навкруги і не вірив своїм очам, затято мовчав, але за цим мовчанням вгадувалася напружена робота думки. І Василенко знав, що це мовчання неодмінно повинно прорватися потоком слів.
Але полковник не хотів пересолювати і навмисне повів Утяя у майже безлюдний парк – час для бабусь із пустотливими онуками і статечних пенсіонерів уже минув, а для закоханих ще не настав.
Сутінки щільно оповили землю, але ліхтарі ще не світилися. Вони повільно йшли алеями, й Утяй сам завертав у найтемніші й найглухіші, йшов на крок вперед од Василенка, намагаючись приховати своє обличчя. Так вони вийшли на галявину, де під смугастим тентом літнього павільйону притулилося кілька столиків.
– Хочете підкріпитись? Я знаю, тут готують чудову каву, – запропонував Василенко.
Присьорбуючи густо-чорний напій, Романівський зрідка кидав насторожені погляди на свого супутника, який байдуже поглядав на нечисленних відвідувачів. Піджак він недбало кинув на спинку стільця, засукав рукава білої сорочки і з видимою насолодою смакував гарячу, запашну каву.
– Ще по одній! – зупинив він офіціантку. – Гадаю, не відмовитеся, – звернувся до Утяя, – люблю добру каву, а тут її вміють варити…
Утяй зручніше вмостився на стільці, закурив.
– А ви, Олексію Петровичу, все ж не виконали своєї обіцянки щодо однозначності, – примружившись, почав він іронічно.
Василенко здивувався:
– Хіба я нечесно поводився? Адже мало не весь час я мовчав…
– Так. Але я кажу про саму ідею прогулянки. Ви не могли не розраховувати на те враження, яке вона справить на мене. А в тому, що я не залишусь байдужим, ви були впевнені.
Василенко розсміявся.
– Е ні, шановний, це вже зовсім різні речі! Моє діло запропонувати, а ваше сприйняття стосується лише вас самих…
– Ет, казуїстика! – змахнув рукою Романівський.
– Ну, добре, добре, – знову засміявся полковник. – Я справді хотів, щоб ви подивилися і на людей, і на місто власними очима, без упередженості.
– Я розумію, – перебив його Утяй. – Вигляд благополучного, радісного натовпу красномовніший за будь-який словесний доказ. Але якщо ви гадаєте, що зможете в такий спосіб перевиховати блудного сина… Пізно вже мені, як сказала ота дівчина.
– Вік живи – вік учись, чи не так?
– Ця теза для дурнів. Я ж прикипів серцем до своєї справи, і поступитися своїми поглядами – значить зрадити себе самого й все своє життя…
– Кому ви служите, Романівський? – сухо запитав Василенко.
– Як кому? Україні…
– Я теж служу Україні та її великому народові. І кожен з нас упевнений, що служить чесно. Але це не заважає нам бути найзапеклішими ворогами. Де ж істина?
– Ну-у щодо вас, то ви, звичайно, впевнені у своїй об'єктивності, Олексію Петровичу. А щодо міського натовпу… Це ще не народ! Мою ж схвильованість можете віднести на рахунок того, що я вперше за багато років ступив на вулиці такого пам'ятного мені міста. Адже я шістнадцятирічним хлопчиною прийшов сюди. – Утяй нервовим рухом посунув чашку, так що вона перекинулася і залишки кави розлилися по мармуровій поверхні столика.
Полковник Василенко оцінююче подивився на Утяя і сказав з притиском:. – Ви справді зараз дуже схвильовані.
Утяй помітно знітився і опустив голову.
– Не говоріть нічого. Думаю, що зараз ви просто не Здатні міркувати абсолютно логічно. Краще відкладемо розмову до завтрашнього вечора.
Утяй байдуже стенув плечима і підвівся з-за столика.
– Я, мабуть, таки стомився, пане полковнику…
Але наступного дня їх бесіда не відбулася, Василенко на виклик генерала терміново вилетів до Києва. Микитенко любив усе добре обміркувати із своїм колегою і другом і частенько-таки виривав свого підлеглого з робочої кипучки, і Василенко знав, що розмова мала бути серйозною.
Так воно й вийшло. Тільки-но полковник Василенко став на порозі генеральського кабінету, як Микитенко заспішив:
– Давай-давай, друже, сідай швидше, бо справ – сам знаєш. – І Віталій Романович виразним жестом показав, що в нього справ дійсно на горло.
– Я знаю, що вас турбує, – перебив його Олексій Петрович, – мої зустрічі з Утяєм, чи не так?
– От-от, як він» там, не дуже виступає? – Генерал любив, розмовляючи з Василенком, вживати такі нестатутні словечки, наче підкреслював цим свої дружні взаємини з полковником. – Час не жде, що ти можеш сказати про його настрої?
– Настрої? – замислився Олексій Петрович. – Настрій у Романівського складний. По-перше, його дуже пригнічує те, що він потрапив у наші руки. Ворог він, безперечно, затятий і ним залишиться, я в цьому впевнений. Але…
– Але? – перепитав Віталій Романович. – Ти вже щось надумав?
– Гадаю, цей ворог, якщо поводитиметься чесно, може стати нам у пригоді. Він не може не розуміти, що націоналістичного підпілля вже не існує і що ставка на оунівський рух – це бита карта. От і виходить, боротися Романівському вже немає за що чи то за кого. Надії повернутися за кордон до мюнхенського гніздечка нема ніякої, тож доведеться йому спасати свою шкуру на власний розсуд. Він добре розуміє, що держава і суд його, звичайно ж, не простять і тільки подальша поведінка може до деякої міри вплинути на його теперішню долю.
– Так-так… – Микитенко встав і пройшовся з кутка в куток кабінету. – А ти часом не помиляєшся? Може, він і не зовсім ще уявив собі ситуацію. Буде тягти час, викручуватися, чи, може, ти вже говорив з ним про це.
Василенко розвів руками.
– Ну, Віталію Романовичу, не такий вже я швидкий. Самі знаєте, якщо зібрати до гурту дев'ять вагітних жінок, то дитина все одно не народиться за місяць. Треба час, щоб це дитя визріло. Треба час, щоб думка стала переконанням. А я вже, сіромаха, якось допоможу при «пологах»…
Генерал усміхнувся, але одразу ж посерйознішав.
– Я був би тобі дуже вдячним, якби ті «пологи» сталися передчасно. Повторюю: час не жде, і від твоєї роботи багато в чому залежатиме хід операції. Він зараз нам необхідний, цей бандит, хоча й цивілізований, але від того ще небезпечніший. І тому прошу тебе, Олексію Петровичу, – Микитенко підійшов до друга і довірливо поклав руку йому на плече, – прошу тебе, будь хитрішим, мудрішим за нього в тисячу разів; не дай боже, щоб він потім нам якось дошкулив.
– Розумію, товаришу генерал, що за Утяя відповідатиму головою.
– Ет, я волів би бачити твою голову на плечах, так мені більше подобається! – пожартував Микитенко. – А щодо відповідальності, то добре, що все розумієш. Тож не поспішай і надмірно не зволікай.
Вони засиділись до пізнього вечора, обмірковуючи все до найменших дрібниць, і коли Василенко вийшов на вулицю, там уже засвітилися ліхтарі. Він з задоволенням вдихнув прохолодне вечірнє повітря і вирішив, пройтися до свого холостяцького дому пішки, щоб дорогою ще раз продумати всі ходи в цій небезпечній грі з Романівський, де ставкою були не тільки життя чекістів, учасників операції, а й спокій і мирний труд радянських людей, що їх покликані оберігати Василенко і його колеги.
Наступного дня, коли Василенко повернувся до Львова і викликав Романівського, той відмігся хворобою. Полковник занервував: невже так ретельно продуманий план полетить шкереберть? Увечері Василенко сам пішов у камеру до Утяя. І не впізнав його. Романівський, прикривши руками змарніле і бліде від пережитого й передуманого обличчя, сказав:
– Громадянине полковнику, я хочу говорити з вами. Я знаю, що можу бути корисним вам, – почав він, безсило склавши руки на колінах. – Тільки в такий спосіб я можу розраховувати на пом'якшення судового вироку, чи не так?
