І, вже вставши, урочисто сказав:

– Пам'ятайте, ваша місія надзвичайна!

Сєверцев не забув настанов шефа. Ось чому, з'явившись у столицю, він не пішов одразу до Длугача, а доручив своїй людині перевірку його. І навіть зараз, вже перебуваючи в гостях, він продовжував вивчати старого агента.

– Давно вже в столиці? – запитав Сєверцев.

– Одразу ж після закінчення війни переїхав. Мене перевели з обласного тресту їдалень і ресторанів до республіканського. Як спеціаліста: все-таки «Бристоль» був відмінним рестораном!

– Значить, л-ські зв'язки втрачено?

– О, ні. В справах я частенько буваю на батьківщині і довідуюсь про наших спільних друзів.

Длугач наповнив і підняв чарки.

– Ну, що ж, приємно ще раз впевнитися, що ми у вас не помилилися. Мають відбутися великі справи. Все було б добре, якби не одна подробиця…

– Що ви маєте на увазі?

– Не принижуйте себе, люб'язний. Ви набагато здібніші, ніж прикидаєтесь. Я маю на увазі ваш особистий зв'язок з колишнім начальником служби безпеки міста Л. оберштурмбанфюрером Отто Ділем.

Ян Казимирович зблід.

Гість з насмішкуватою зацікавленістю спостерігав, як острах на обличчі хазяїна дому змінився розгубленістю, що у свою чергу поступилася місцем досить незграбно розіграному подиву. Коли Длугач наостанок зобразив благородне обурення – Сєверцев іронічно сказав:

– Киньте це, Яне Казимировичу, ваш скромний талант провінційного трагіка не приніс би вам лаврів навіть у районному Будинку культури. Ми ж з вами ділові люди. Особистий зв'язок з Ділем тільки підвищує ваші акції. А я вірю в цей капітал і сплачую готівкою! – Сєверцев кинув на стіл другу пачку сотенних…

Длугач мовчки притяг її до себе і знову поклав у шухляду столу. Він зрозумів, що його співбесідник знає про нього все, і вирішив за краще не вступати в марну дискусію.

– З вами приємно мати справу, Миколо Івановичу. Що ж вас цікавить?

– Мене першу чергу цікавить націоналістичне підпілля у західних областях України, керівники оунівських проводів і банд. Наскільки я обізнаний, Діль особливо займався саме цією публікою. Ну, і, звичайно, мені потрібна його особиста агентура.

Ще у 1943 році на західноукраїнських землях з дозволу і при безпосередній допомозі гітлерівського командування почалося формування військових з'єднань «української повстанської армії». Верховоди організації українських націоналістів, знову ж таки з дозволу фашистів, викинули прапор «опозиції», пішли у так зване «антинімецьке підпілля». Ця вигадка була необхідна для того, щоб спробувати заманити західноукраїнське населення до збройних банд, які гучно називали себе «українською партизанкою». Адже український народ так само люто ненавидів фашистів, як і всі народи Радянського Союзу, прагнув боротися з ними.

Війну було закінчено, радянський народ взявся до відбудови зруйнованого окупантами народного господарства. І тільки в західних областях України по лісах і яругах ще сиділи оунівські бандити. Кривавий терор, намагання звести нанівець заходи Радянської влади – все це було справою їхніх рук.

О, Длугач добре розумів, як потрібний Сєверцеву зв'язок з керівниками банд для успіху його місії. І він, Длугач, може налагодити цей зв'язок, адже сам допомагав Ділю – був посередником між німцями і націоналістами.

– Добре, – сказав він нарешті, – ви зі мною говорите відверто, і я хочу відповісти тим же. Спробую влаштувати вам зустріч з окружним провідником, колишнім курінним УПА.

Сєверцев скочив на ноги і схопив Длугача за плече.

– Сірий – ваша людина?

– З 1941 року, – задоволено всміхнувся Ян Казимирович і звільнив плече від цупких рук гостя.

Але той вже заспокоївся і знову сів на тахту, проклинаючи свою нестриманість: не слід було так явно висловлювати зацікавленість.

– Сірий мені необхідний і якомога скоріше, – сказав Сєверцев із запізнілою байдужістю.

– Але ж ви розумієте, Миколо Івановичу, що до Сірого так одразу не дістатись. Це пташка високого польоту! Після того як радянські війська розгромили його курінь, він за рішенням оунівського керівництва очолив окружний провід, і про постій його тепер знає, мабуть, тільки він сам. – Ян Казимирович усміхнувся з свого дотепу і вже серйозно закінчив: – Охорона в нього прекрасна, а конспіратор він відомий…

Длугач, важко зітхнувши, замислився.

– Але ж не може бути, – порушив мовчанку Сєверцев, – щоб від Сірого ланцюжок не тягнувся до Л.?

– І я так гадаю. Спробую зв'язатися через годинникаря, що працює на вулиці Листопада в Л. Може, саме він і «припасований» до ланцюжка Сірого. Адже в нього – конспіративна квартира, ще Діль заклав її. Якщо все буде гаразд, тоді мені вдасться і до самого провідника наблизитись.

– Коли ви зможете вирушити?

– Треба спочатку оформити відрядження. Певно, через кілька днів.

– І, якщо все буде гаразд, ви викличете мене до Л.?

– Звичайно. А про деталі ми потім домовимось…

Сєверцев встав з тахти і, склавши руки за спиною, заходив по кімнаті. Нараз він зупинився перед хазяїном.

– Скажіть, Яне Казимировичу, а машини у вас немає?

– На жаль… Але хвилиночку… хвилиночку, є один варіант… – Длугач м'явся, наче був у чомусь не впевнений.

– Не тягніть, Яне Казимировичу, платимо ми добре – це ви знаєте. А тому – розповідайте про свій варіант.

– Ох, Миколо Івановичу, вас не проведеш! Так от, є варіант. – знову було почав здалеку Длугач, але Сєверцев так глянув на нього, що він ураз осікся. – Пробачте, це так, за звичкою людей перебирати… Хоч я і не одержував завдання вербувати людей, але якщо рибка підпливла, то чому не розставити сіть? – Длугач хитро примружив око, прицмокнув язиком. – Познайомився я тут з одним…

– Коли? Де? – різко кинув Сєверцев.

Длугач у тон йому лаконічно відповів:

– Місяців зо два тому, за преферансом. Він – інженер Управління автошляхів, відмінний партнер, од чарки ніколи не одмовиться… Є в нього і машина, так що може бути корисний.

– Послухайте, Длугач, – перебив хазяїна Сєверцев, – ви ж досвідчений розвідник, а верзете казна-що! Якщо хочете завербувати когось, то, ви мені вибачте, перш за все треба…

Ян Казимирович благально склав руки на грудях.

– Розумію, розумію вас, Миколо Івановичу! Ну, звичайно, перевіряв, і досить ретельно.

Сєверцев вмостився у кріслі.

– Ну, ну.

– В Управлінні шляхів інженер Василь Сергійович Міщенко працює третій місяць. До цього працював у міському автогосподарстві. Гонору йому не позичати – здається, у когось з родичів текла дворянська кров… До того ж хтось з близьких у Міщенка репресований. Так що особливих підстав для любові до Радянської влади у нього немає.

– Він сам повідомив вам всі ці подробиці?

– О ні! Він – порівняно нова людина у нашому постійному преферансному товаристві, говорить про себе дуже неохоче. Вважає, що його обійшли посадою – якось за пляшкою це промайнуло. І ще одна важлива деталь…

– Яка саме?

– Він був у полоні в Франції і там бачився із своїм дядьком, який ще у 1917 році емігрував з Росії.

– Ну й що?

– Дядько посідав важливу посаду в штабі генерала Власова. Нам відомо, що племінник охоче користувався привілейованим становищем родича…

– Так це ж чудово!

– Я теж так думаю, – мовив Длугач.

– Доведеться вивчити детальніше цього хлопця, – сказав Сєверцев. І спитав: – А в якому відділі працює цей Міщенко?

– У відділі перевезень.

– Це зовсім добре. Зв'яжіть мене з вашим інженером.

– Слухаюсь.

– Вип'ємо за успіх?

І вони урочисто вихилили чарки.

Сєверцев покинув гостинного хазяїна близько першої години ночі. Вийшовши з під'їзду, він звернув за ріг і відкрив кабіну телефону-автомата. Хвилин з п'ять Микола Іванович стояв, придивляючись до сонної вулиці. Не помітивши нічого підозрілого – грішним ділом він подумав, що Ян Казимирович зацікавиться його маршрутом, – Сєверцев набрав потрібний номер.

– Доброго вечора, – мовив неголосно. – Був. Усе в порядку… Ну, решта при зустрічі. І ось що: довідайтесь про інженера відділу перевезень Управління шляхами Василя Сергійовича Міщенка. Мені необхідні якомога повніші відомості про нього… Спокійної ночі.