– Це ви, Яне Казимировичу?
– Так, це я. Вибачте, з ким маю честь? – господар дому марно намагався у напівтемряві передпокою роздивитися сховане у каракулевий комір обличчя пізнього гостя.
– Вам привіт від Марії Олександрівни з Пскова, – тихо, але виразно промовив незнайомий, не витягаючи рук з кишень пальта.
Длугач схитнувся, його красиве, трохи прим'яте обличчя видавало розгубленість. Старанно підправлені брови поповзли вгору, пальці нервово бгали лацкан піджака з кокетливою хусточкою у верхній кишені.
– Спасибі, – нарешті. промимрив Длугач відклик. – Вона вже одужала від нежиті?
– Цілком. Леночка теж одужала, – гість полегшено засміявся і, витягнувши праву руку з кишені, простяг її Длугачу. – Сподіваюсь, ви самі?
– Так, прошу.
Длугач завів гостя до кімнати. Модні меблі, кілька вдалих копій картин російських художників, красива плюшева скатертина, на столі живі квіти і ніжна голівка Нефертіті на елегантному роялі, до блиску натерта підлога, цілковита чистота… Як це все не було схоже на традиційне уявлення про помешкання холостяка!
Длугач уже оговтався і з ледь прихованою цікавістю дивився на неочікуваного гостя, прихід якого означав поновлення колишніх небезпечних зв'язків.
Розумна людина, він знав, що з іноземною розвідкою так просто не розпрощаєшся, і за єдиний вексель, виданий колись, треба відробляти все життя. Ну, що ж, доведеться відробляти. Тим більше, що за свою небезпечну «роботу» він одержував чимало, а гроші з давніх-давен були єдиним богом у вщерть заповненому несподіванками житті Яна Длугача.
Саме з грошей і почався його гріх…
У панській Польщі молодий Янек почував себе чудово. Татусь його був цілком забезпеченою людиною – ресторан «Бристоль» на центральній вулиці міста Л. приносив постійний прибуток, що зростав із року в рік. На. батькові гроші молодий Ян Длугач міг весело розважатись у товаристві таких же багатих волоцюг, упадати за гарненькими панночками, пиячити, грати в покер…
Але нетривке щастя на землі. Спочатку зрадили карти. Ян програвся вщент і вимушений був навіть віддати за безцінь деякі домашні речі. Це, звичайно, не виправило становища.
В ці тяжкі дні Яна, що прийшов до Юзефи, молоденької кельнерші кафе «Імперіаль», раптом заарештовує охранка. Виявляється, брата Юзефи давно розшукує дефензива[4], за підозрою у приналежності до підпільної комуністичної організації.
Ян довго і плутано доводив поліцейському чину, який допитував його, що він цілком випадково опинився у Юзефи, брата її у вічі не бачив, признався про картярські борги. Ця надмірна відвертість надовго вирішила його долю. Ян став агентом дефензиви, за прізвиськом «Ігрек». За два тижні розплатився з картярськими боргами, не без задоволення дізнавшись, що за зраду і запроданство платять вагомими злотими, такими дорогими для Янового серця.
За завданням дефензиви він провів кілька справ – і успішно. Виказав студентську підпільну організацію. Натрапив на слід антифашиста, що втік з гітлерівської Німеччини. Відшукав у Варшаві відомого польського журналіста, який переслідувався після повернення з Іспанії, – у той час на Піренейському півострові Гітлер і Муссоліні починали свій кривавий похід проти людства.
Длугач став кваліфікованим агентом. Його цінували, а значить, добре платили.
Таке життя імпонувало. Не працювати. Вечорами – ресторани, вино, жінки. Влітку – курорти Біарріц, Ніцца або Кіссінген.
Так продовжувалось до 17 вересня 1939 року.
Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною застало Яна Казимировича в Л., де він уже володів першокласним рестораном «Бристоль», що дістався йому у спадщину після смерті батька. Длугач не встиг втекти на захід. Ресторан у нього забрали. Ян Казимирович зрозумів, що радянський лад несе погибель всім його ідеалам.
Тому, коли через деякий час до нього прийшли від колишніх хазяїв, він охоче зголосився продовжувати шпигунську роботу.
Йому напрочуд таланило. Вдалося організували диверсію на кабельному заводі. Очорнив одного з відомих членів Зборів народних представників… І завжди виходив сухим з води.
І ось війна… В місті Л. фашисти. Знову він власник «Бристоля», знову по-старому тече життя. Офіцер польської розвідки, який підтримував з ним зв'язок, просто продав Длугача гестапо, і вій був допущений до самого оберштурмбанфюрера Діля, який швидко оцінив його здібності.
Багато кривавих справ зробив Длугач для Диявола. Найбільш значною була проведена у «Бристолі» – вона коштувала життя керівництву підпільної антифашистської організації. Длугач керував нею сам, чисто вийшовши з гри у той момент, коли пастку в ресторані було розтавлено і підпільники, не підозрюючи зради, пішли назустріч загибелі.
Але пролита кров не переобтяжувала совісті Длугача і не перетворювала його сни на кошмари. Ось і зараз, запросивши гостя до столу і виймаючи з шухляди почату пляшку коньяку і вазу з фруктами, Длугач діловито прикидав перспективи майбутньої підпільної діяльності у столиці і оплату за неї.
– З ким маю честь? – повторив він залишене без відповіді питання.
Гість усміхнувся. Усмішка пасувала до його доброзичливого обличчя.
– Звіть мене Миколою Івановичем. Прізвище – Сєверцев. Думаю, ваша цікавість цим обмежиться?
– До першої чарки коньяку! – так само жартівливо відповів Длугач.
Давня гра продовжувалась, і йому дуже хотілося одразу показати гостеві, що він – людина досвідчена і бувала, а тому може дозволити собі легку фамільярність навіть з начальством.
– Тоді вип'ємо! – Сєверцев підняв чарку. – Ого, справжній «Наполеон»! – Він з повагою глянув на хазяїна. – Ви непогано влаштувались, – окинув оком витончено обставлену кімнату.
– Не скаржусь. Але все це коштувало чимало.
– Гроші я вам, Яне Казимировичу, привіз, – Сєверцев витяг з бокової кишені піджака солідну пачку сотенних купюр і недбало кинув її через стіл хазяїну.
Це був відповідальний момент у розробленому Сєверцевим плані перевірки Длугача. Микола Іванович був добре обізнаний з подробицями його біографії, знав, що гроші Длугач любить надзвичайно. І от тепер Сєверцев пильно спостерігав реакцію Яна Казимировича.
А той ухопив пачку двома руками і притягнув її до себе. Потім, примруживши очі, підкинув на долоні, наче зважуючи, і тільки після цього обережно поклав гроші у шухляду столу, замкнув її на ключ.
Сєверцев полегшено зітхнув. Длугач, який звик продаватись за гроші, одержавши солідну подачку, знову ладен вірою і правдою служити своєму новому хазяїну.
Звичайно, у Яна Казимировича Сєверцев з'явився не відразу, хоча і мав досить переконливі рекомендації керівників своєї розвідки. Шеф Сєверцева спеціально прилетів до нього у Дюссельдорф, а потім побував разом з ним у Мюнхені, де вони бачились з Бандерою і Ленкавським – керівниками Головного проводу українських націоналістів. Вони гуртом обговорювали плани використання націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях в інтересах американської розвідки.
І в Дюссельдорфі, і в Мюнхені Сєверцев неодноразово чув ім'я Длугача як людини досвідченої, що багато знає, тримає зв'язки і на яку можна покластися.
Перед самою відправкою, коли Сєверцев залишився з. шефом наодинці, полковник Сміт, наче вгадавши думки свого підлеглого, вголос сказав:
– На мою думку, з Длугачем ми не прорахуємося… Я майже переконаний в цьому. Але, звичайно, таких сильних противників, як чекісти, скидати з рахівниці аж ніяк не можна. Я розумію ваше мовчання. Думаєте, що чекісти за той тривалий час, коли ми не мали зв'язків з Длугачем, встигли перевербувати його чи примусили виконувати їх вказівки? Чи не так?
Сєверцев хитнув головою.
Сміт пустив запашний дим сигари кільцями під стелю і, примруживши око, мовчки спостерігав, як вони тануть там.
– Що ж, – нарешті мовив він, – не буду розвіювати ваших сумнівів. Краще бути готовим до найгіршого. Справді, Длугач після Діля був «у простої», законсервований. А тому – обережність і перевірка. Про це ви не повинні забувати ні на хвилину, – Сміт поплескав Сєверцева по плечу. – Такими розвідниками, як ви, любий друже, ми не розкидаємось!
