Утираючи сльози, напівсердячись, напівсміючись, Асмік смикала його за волосся.
– Боляче! – верещав Грикор, щасливо посміхаючись. Дякую тобі, господи! – жартував він, звівши до неба очі. – Отже, і за мною є кому плакати… Ну що, Камо, випливла солома в озері?… Адже ми чули, як цей чорт репетував.
– Ревіння ми почули рівно через тридцять вісім хвилин після того, як спустили воду, – сказав Армен. – В цей час ми вже підходили до села.
– Твоя мати, певно, знову галас зчинила, як почула цього водяного? – сміючись, запитав Камо у Сето.
– Ну, звичайно, – відповів за нього Грикор. – Одразу ж полізла на дах і почала махати руками, бити себе по колінах і на допомогу кликати…
– А ви?
– Посміялися, звичайно. Пояснили колгоспникам, що це ми воду в озеро спускали, через те й ревіння, – сказав Артуш.
– Ну, вчений брате, поясни нам тепер, як по-твоєму, що викликало ревіння? – звернувся Камо до Армена. – Проти твоїх глибоко наукових висновків є серйозні заперечення. Одне, – показав він на діда Асатура, – йде від цього шановного старика, а друге, – повернувся він до Асмік, – від завідуючої птахівничою фермою. Ці заперечення, власне, одного порядку і зводяться ось до чого: чому вода, що б’є вгору, повинна ревіти, як вішап, коли це не вішап? Чому вода, що тече з джерел, не репетує «бо-олт… болт… бо-олт»?
Армен засміявся. Товариші оточили його, чекаючи пояснень. Дідове запитання цікавило всіх не менше, ніж його самого.
– Вода, яку ви бачили, – почав Армен серйозним, переконливим тоном, – не звичайне джерело чи струмок. Це справжня річка, яка спадає до того ж з величезної височини, а тому, значить, і з страшною силою. Прямуючи в печери Чорних скель, водяний потік захоплює з собою і маси повітря і доносить їх до озера Гіллі. Там, в озері, він з страшною силою викидає це повітря з води. Ось чому й піднімається вода стовпом. Це повітря підкидає її вгору, повітря створює гігантські бульбашки. Бульбашки лопаються, і ось саме тоді й лунає це жахливе «бо-олт… болт… бо-олт».
– Ох, хлопці, як же це просто! – вигукнула Асмік. – Нарешті це дійшло до мене! Адже й справді, лопаються бульбашки, повітря виривається і… реве.
– Дідусю, чи можеш ти щось заперечити? – звернувся до старого мисливця Камо.
– Що ж мені сказати? Ви завжди виходите переможцями… Мої заперечення і копійки не варті, – зніяковіло відповів старий. – Бачу одне: немає ніякого вішапа, ніякого білого буйвола…
– Так-то, дідусю, не вір кумові Мукелу, – засміявся Камо. – Ну, ставлю на голосування: хто за те, щоб прийняти пояснення Армена? Підніміть руки.
Руки підняли всі, навіть старий мисливець.
– Одноголосно… Отже, таємниці Чорних скель і озера Гіллі розгадані, – оголосив Камо.
– «Водяник» ревів сьогодні востаннє, – сказав Армен.
І справді, від цього дня «водяник» більше не ревів…
ЗУСТРІЧ З ГЕРОЯМИ НАШОЇ ПОВІСТІ
Коли настає весна, великі зграї бекасів, покидаючи жаркий південь, летять на північ, де літо прохолодне й м’яке.
На своєму шляху вони зупиняються, як на придорожній станції, на багатих кормами болотах озера Гіллі.
Летять ці птахи тільки вночі. Але, перелетівши через високий гірський хребет, що підступає до озера з півдня, вони і темної ночі без труднощів знаходять місце для посадки – таким приголомшливим концертом зустрічають гостей тисячі жаб, які населяють болота.
У дні перельоту бекасів я завжди приходжу на полювання[18] в ці давно знайомі мені місця.
Цієї весни я знайшов тут багато нового. Екскаватори поглибили річище річки, і води Гіллі бурхливо ринули у Севан. Озеро осіло, і боліт, що підступали раніше до його берегів, не стало. їхнє місце зайняли пишні зелені галявини, де пасуться череди породистих корів колгоспу села Лчаван.
Гіллі стає сховищем невичерпних запасів торфу… Вже працювали торфорізи, і вантажні машини возили торф безлісим, позбавленим палива, колгоспам, що оточують Севан.
На лужку, за яким починались зарості очеретів, стояв собака із закрученим у крендель хвостом. Він здивовано оглядав мого мисливського собаку – невеликого, тонкого, з гладенькою шерстю – і, здавалося, думав: чи не з їхнього собачого роду ця дивовижна тварина?… А мій собака, прийнявши наступальний вигляд, загрозливо гарчав.
В цей час, розмахуючи в повітрі довгою палицею, до нас підбіг юнак.
– Чого ти дивуєшся, Чамбаре? – сказав він. – Собачка міський, тільки одне й уміє – перепілок ганяти…
Помітивши мене, хлопчина зніяковів і придержав Чамбара за нашийник.
У нього було приємне смагляве обличчя, веселі з сміхом очі.
– Ти що тут робиш?
– Я?… Я не сам, а з Чамбаром. Ми прийшли подивитися на колгоспних телят села Лчаван, – відповів він і показав на зелені луки на березі Севану, де паслася череда красивих, породистих телят.
– Ну, а ви з Чамбаром полювати вмієте?
– Ми?… Аякже! Ми входимо у мисливські кадри діда Асатура, нашого старого мисливця. Що ж до Чамбара, то з ним у мене умова складена: як впіймає зайця – м’ясо мені, черевце і кісточки – йому… – жартував хлопчина.
– Мисливець Асатур?… Про нього я щось чував. Це не той, що скарби знайшов?…
– Той самий… Як висипав він з мішка золоті монети та персні, я так і сів – голова обертом пішла…
Я засміявся. Видно було, що цей хлопчина без жартів говорити не вміє.
– Ну, а де ж можна побачити вашого діда Асатура? – спитав я. – Мабуть, полює зараз?
– Полює? Не буде він витрачати кулю на таке добро! – Хлопець із зневагою показав на бекасів, що висіли на моєму поясі. – Він рибалить. Форелей ловить, повненьких, жирненьких… І без собачої допомоги, – додав він, не без зневаги поглянувши на мого собаку.
Я підійшов до річки.
На березі розмахуючи руками, метушився дідусь з довгою, майже по коліна, білою бородою.
– Камо, хлопче, знайшов час для уроків! – кричав він тривожно. – Риба ж, риба тікає1… Іди-но швидше, переймемо її.
На зеленій траві, недалеко від річки, уткнувшись у книжки, лежало кілька хлопців. Один з них, почувши вигук діда, підвівся і пішов до нього. За ним поспішив і товариш.
Хлопці швидко роздяглись і, взявши у діда кінець невода, попливли з ним на другий берег річки. Тут вони прикріпили невід до кілочків, вбитих у берег.
– Ну, тепер риба наша, – заспокоївся старий, побачивши, як увійшли у воду грузила і натяглась сітка, від берега до берега перетнувши річку. – Молодці, хлопці! Камо-джан, Сето-джан, ви тепер вільні. Беріть свої книжки. Коли риба наловиться, я знову вас гукну.
Побачивши мене, старий прикрив долонею очі і придивився.
– Здрастуй, батьку! – сказав я. – Це ти – мисливець Асатур?
– Я, а хто іще може бути!
Дід скоса глянув на мою рушницю й собаку і, ніби продовжуючи почату нами розмову, вів далі:
– А риба цього року плавом пливе!…
Ми розговорилися – у мисливців завжди знайдеться спільна мова. Але зараз його увагу захопила риба. Він весь час поглядав на річку – чи не зірвався часом невід.
Потім ми підійшли до групи молоді, що сиділа на траві. Всі встали і шанобливо зі мною привітались.
– Це мої левенята, – усміхаючись відрекомендував мені хлопців старий. – Ти, мабуть, в газетах про них читав. Наша гордість. Наші молоді нату… нару… Як це ви, Камо, називаєтесь по Дарвіну вашому?
Хлоп’ята засміялись.
– Юні натуралісти, – підказав Камо.
– От-от, і я так кажу… Ось ця гарна дівчинка, Асмік, навчила нас збирати яйця диких птахів. Вона ж на селі і птахоферму влаштувала… А це наш учений, Армен, – вказав дід на худорлявого, з тонкими рисами обличчя юнака. – А ось це – Артуш. Все тікав від нас, злився, ну, а тепер з нами, гарний хлопчик…
Діти посміхались, прислухаючись до характеристик, які давав їм дід Асатур.
– А про мене що скажеш, дідусю? – запитав хлопчик з бровами дугою. Він тільки що разом з Камо установлював невід, і з мокрого його чуба ще збігала вода.
– Про тебе? – засміявся дід. – У тебе очі розбійника, ось що я скажу про тебе. А хлопець ти нічого, теж хороший. Він, – пояснив мені старий, – минулого року відстав од товаришів, не вчився. А тепер наздогнав їх і разом з ними закінчує школу. Він – щось на зразок мисливця Асатура: всі його думки в горах Але мисливець Асатур полює лише смачну дичину, а він каміння… Шахти будувати збирається… А це наш жартівник Грикор, він теж готується до іспитів. Хто з ним живе, не постаріє. Сміх цілий день!… А сьогодні у нас особливий день: Грикор повернувся з Єревана і вже не кульгає, як раніш. Він довго не згоджувався на операцію, а як дізнався, що юні натуралісти – і він з ними – повинні їхати в Москву, зразу погодився. От йому ногу й вирівняли. Ач, яким молодцем ходить!
