– Може трапитись… Але саме для того, щоб довідатись про це, ми й повинні зробити свій дослід. Тому Камо й чергує на озері, чекаючи нашої посилки… відомостей від нас. Спробуємо… Ну, Грикоре, візьми лом, почнемо. А ми носитимемо каміння, складатимемо.

Грикор з вправністю досвідченого майстра кількома ударами лома вибив цементну пробку, що закривала попередній стік. Відкрилася глибока чорна щілина.

– Значить, якщо я впаду в цю дірку, то випливу в Гіллі? – знову не втримався від жарту Грикор.

– Спробуй, тоді побачимо.

– Ой, ні, не треба, я не хочу цього! – сполошився Грикор. – Не кинусь, не кинусь… Я краще шапку свою пошлю Камо. – І він кинув у щілину свою стару шапку. – От здивується Камо!

– Сето, тягни мішки! – крикнув Армен.

Хлопці висипали солому в щілину, а потім міцно заклали камінням виїмку в басейні, з якої виливалась і поступала в печеру вода.

Басейн швидко наповнився водою до країв, і, дійшовши до розколини, вода, грізно вируючи, з ревінням і свистом ринула у своє попереднє, що йшло невідомо куди, підземне річище.

Під шаленим тиском води задрижала, стряслася скеля. В її недосяжних глибинах щось стогнало, плакало, ухкало. Від цих звуків у хлопців наче мурашва побігла по спинах.

– Ну, чи не пекло?… Недарма наші предки вважали, що воно не лише існує, а й міститься під цими скелями, – сказав Армен.

Хвилин за п’ятнадцять хлопці розкидали каміння у виїмці басейну. Рівень води в басейні знизився, вона перестала вливатись в ущелину і знову, з клекотом і дзвоном, ринула в печеру, а з неї бурхливим сріблястим каскадом – в ущелину, в гирло колгоспного каналу.

– Ну, ходімо, ми своє завдання виконали. Ходімо! – повторив Армен.

Мокрі, брудні, але задоволені хлопці швидко вийшли з темної печери, і в очі їм ударило сліпуче світло радісного серпневого полудня.

ОСТАННЄ РЕВІННЯ

Вистрибнувши з човна, Камо стояв на купі поваленого очерету і милувався новим, строкатим убранням озера Гіллі.

Зеленими й жовтогарячими вогнями пломеніли в променях сонця береги озера і очеретяні острівці на ньому.

На озері панувала тиша. Здавалося, його залишило все пернате населення, завжди таке численне. Не крякали качки, не було чути гелготання гусей.

Рівень води в озері знизився. Важко було сказати, що вплинуло на це – чи спека засушливого літа, чи припинився доступ води з басейну Чорних скель. У всякому разі, очерети порідшали, на острівці стало сухіше, і Камо без особливого труда добрався до того місця, де минулого разу він мало не пішов на дно.

Поряд з ним стояв Чамбар. Настороживши короткі вуха, палицею витягнувши хвоста, собака уважно оглядався навкруги, стежачи за напрямком погляду хлопця.

В очах Чамбара відбивалося явне нерозуміння. Чому, здавалося, треба стояти тут і нічого не робити? Це було поза його собачим розумінням… Красу виблискуючої в променях сонця водяної поверхні і відбитої в ній стіни очеретів могла зрозуміти лише людина.

Камо подивився на годинник: було майже три.

Вийнявши з футляра фотоапарат, Камо перевірив роботу затвора, повернув до краю важіль, що регулював швидкість, направив об’єктив на середину басейну і завмер у непорушній позі.

Йому здавалося, що так він простояв дуже довго. Можливо, причина цього його нетерпіння.

Вода в озері була спокійна. Тільки вітерець налітав інколи і покривав її легкими брижами. Той раз, навесні, озеро бурилося, надималися і лопались великі бульбашки, вода розходилась колами і бігла до берегів. А зараз – ніякої ознаки водяника… Дзеркало води – рівне і світле. У ньому лише відбиваються очерети, та іноді промайне тінь яструба, що, шукаючи здобичі, кружляє над озером.

Все навкруги було таким мирним, така панувала тиша, що у Камо навіть задзвеніло у вухах…

Гаряче серпневе сонце розпекло жовтіючий очерет, його пекуче дихання обпалювало, і обличчя у Камо почервоніло й палало.

Напруженість становища стомлювала його, але він стояв, не ворушачись, і чекав.

Нарешті терпіння Камо було нагороджене. Озеро захвилювалось, закипіло. По його дзеркальній гладіні пішли великі бульбашки і, лопаючись, колами побігли до берегів. Потім вода в центрі озера надимилась, піднялась широким невисоким грибом, і в повітрі пролунало страшне: «бо-олт… болт… бо-олт!…»

Озеро здригнулось, захвилювалось.

Чамбар рвонувся і шалено загавкав, викликаючи незрозумілого ворога на бій.

На обличчі Камо заграла переможна усмішка.

«Гаразд, – здавалось, говорив він, – більше не здивуєш і не злякаєш, – знаємо ми, що ти таке!…»

«Водяник» виніс з собою з глибини озера і розсіяв по його поверхні багато дрібно покришеної соломи.

Камо дивився на солому й усміхався. От звідки йде ця вода! Ось чим пояснюється це страшне ревіння!

Раптом він помітив на воді щось чорне.

«Що це, їжак чи мертва лиска?»

Водяні кола поволі підходили до берега, все ближче і ближче посуваючи до нього цей таємничий предмет.

– Та це чиясь шапка! – вигукнув він. – Як вона сюди потрапила?

Виломавши очеретину, Камо підчепив нею шапку й витяг на берег.

Чамбар, захвилювавшись, кинувся до шапки, вирвав її з рук Камо і старанно обнюхав. Потім, підвівши на хлопчика свої розумні очі, він подивився на нього так виразно, ніби хотів сказати щось дуже важливе.

– Адже це Грикорова шапка! – сказав Камо. – Чамбарчику, рідний, що з нашим Грикором?…

Шапка зіпсувала радісний настрій Камо і навіяла на нього сумні думки. Замислений, повернувся він до човна і поплив до острова, на якому залишив Асмік і діда.

– Ну-ну, що там було? – накинулась на Камо Асмік. – Що ти бачив?

– Коли пролунало ревіння, з озера піднявся стовп води, – сказав Камо. – Але, дідусю, все це дурниця. Важливо ось що: тільки стовп упав, озеро вкрилося соломою. А солому, як тобі відомо, хлопці наші разом з водою послали нам з Чорних скель.

– Оце так штука! Значить, стовп, ідо піднімається з дна озера, це вода? Та, що в Чорних скелях тече? – здивувався дід.

– Так, з Чорних скель… Вірніше, з Далі-Дагу, з того гірського озера.

– А хто ж реве?

– Краще ми про це в Арама Михайловича і Армена запитаємо, вони докладно пояснять, чим викликається це ревіння.

– Звичайно, вони пояснять. Але чому ж вода не реве, витікаючи з джерела? – наївно запитала Асмік.

Дід замислено погладжував бороду. Всі його старі вірування розбивались одне за одним, а нове з труднощами вміщалось з голові.

– Дівчина правду говорить. Чому це вода, що б’є з джерела, буде, як вішап, ревіти? Тут щось інше… – з недовір’ям похитав він головою.

– А чому ти, Камо, такий похмурий? Зробив велике відкриття – і не радієш? – запитала Асмік, тривожно поглядаючи на хлопця.

– Знаєш що?… Я Грикорову шапку впіймав у озері. Недобре це… – Камо дістав з човна і показав Асмік мокру шапку Грикора. – Її викинуло разом з водою і соломою з дна озера Чи не сталося чогось з Грикором!

– Грикор упав у підземний потік?… – злякалася Асмік. – Їдьмо, їдьмо швидше! Чого ж ми чекаємо? – І дівчина стрімголов кинулась до човна.

Вони гребли щосили, досадуючи, що шлях їм перетинали водорості.

Ось нарешті і найкоротша в світі річка і рибальський будиночок на березі. Камо й Асмік вистрибнули з човна і побігли в село. їх доганяв Чамбар. А дід відстав.

На стежці серед стерні, не доходячи до села, їх зустріли Сето, Артуш і Армен. Всі вони були чимось заклопотані.

– А Грикор?… – кинулась до хлопців Асмік.

– Ну, годі!… Не муч дівчину! – обернувся назад Сето.

З-за снопів, що стояли недалеко від дороги, показався Грикорів чуб.

Асмік підбігла до Грикора і повисла в нього на шиї. Слідом за нею і Камо міцно обняв і поцілував товариша.

– Ти живий, Грикоре, живий? – питав він, оглядаючи товариша з усіх боків.

Хлопці, нічого не розуміючи, дивилися на цю незвичайну сцену.

– А чому я повинен померти? – здивувався Грикор, але, побачивши свою мокру шапку, здогадався. – Не турбуйся, моя рідненька, Грикор не з тих, хто вмирає даремно, – сказав він, ніжно гладячи голову Асмік. – Дурний я, чи що, щоб залишити цей прекрасний світ, землею вкритися чорною!