Зухвало прочинивши двері Храму з ноги, Нінка хоробро рушив углиб розкішних покоїв. Звичайно, так просто занапастити “голоса” не вдасться — вже скоро нас перепинила охорона, що чхати хотіла на наші посвідчення; задовольнити їх могла тільки акредитація до кулуарів. Останню ми витягли поволі, аби зберегти ефектність, і одночасно тицьнули нею в наївні очі вартових. Вони відразу ж поштиво розступилися, і тільки чути було з бряжчання обладунків, як дрижачки побігли уздовж їхніх хребтів. Ха!

— Ну, Нінка, а далі куди? — перепитався я, коли ми заглибилися в лабіринт коридорів.

— Вниз! — мовив він, весело міряючи мене поглядом, — Що, страшно?

— Чого б це раптом? Ой, дідьків пес! Що то було?

Повз нас, шарудячи жаским лахміттям, швидко промайнула маленька тінь з червоними очима-вогниками. Нінка знизав плечима, проводжаючи тінь поглядом.

— Та мабуть парламентський помічник. Хто їх знає, що розвелося в цих підземеллях на бюджетних харчах. Та не дрейф, далі гірше буде.

— Хм. Знаючи тебе…

І справді, чим далі вниз, тим більше зустрічалося нам загадкових напівпрозорих страховидел із запамороченими очами. Нінка висловив гіпотезу, що то привиди авторів неприйнятих законопроектів, що самоліквідувалися, але так і не знайшли спокою по смерті. Гуркотіли двері, спалахували і гаснули далекі вогні лібералізму, гомоніли відголоси палких дебатів. Лише іноді зустрічалися людиноподібні працівники апарату — та й то, злодійкувато скрадаючись, вони нечутно крокували коридорами та крізь стіни: очевидно близькість до сакрального джерела влади давалася взнаки. Це саме джерело знаходилося під храмом, заховане під товщею надтвердої гірської породи бюрокраніту, і лише в зал Громадського Дискурсу подавалася кволенька артезіанська цівочка, аби “голоси” могли вдовольнити спрагу. Існували, звичайно, легенди про підземні ходи-лабіринти, що вели до джерела, та надто вже токсичною є та водичка…

— Бруксе, що, пельку роззявив, подобається?

— Ну, як сказати. Виникає якесь чудернацьке відчуття… причетності, чи що.

— Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.

— Страмна халепа! — пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, — А це не заразно?

— Заховай ото, — погрозливо порадив Нінка, — а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?

— Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…

— Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч — вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.

І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.

— Так, — прошепотів Нінка, — тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.

— Он! — я тицьнув пальцем, — Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.

— Жіночок не займай. Вона тобі і на смертному одрі набреше, аби лишень здаватися загадковою і непередбачуваною, дарма, що у віночку.

— Ну гаразд. Тоді он іде сивий дядечко, з вусами. І з… ага, з сапою за плечима?

— Цей… Ну ні, цей — ідейний. Такому аби б потріпатися: преса для нього — об’єкт наруги.

— Угу. А отой джентльмен, з рахівницею?

— Це якийсь колишній банкір альбо підприємець, якого лише якесь горе змусило продатися до парламенту. В нього, напевне, ще й досі фантомні болі за великими фінансами, так що він мусить крутити якісь махінації, аби лишень кваліфікації не втратити. Поспілкуватись має сенс, якщо вже зовсім писати нема про що.

— Е-е, може он-той, в брилі, схожий на бульдога?

— Цей, чи що? А, керівник віртуально-демократичної партії… Ну чого ж, можна спробувати.

— Ваше ім’я, шановний, можна дізнатися? — ввічливо поцікавився я, коли ми затягли “голоса” до кабінету. Той, на мій подив, навіть і не пручався. Лише кліпав очима та бурмотів уривки з особливо популярних нормативних актів.

— Тцуцик його звати, — похмуро повідомив Нінкомпуп, — Клоран бей Тцуцик. Не бачиш, Бруксе, він же у альтернативному стані свідомості. Це, знаєш, щоби брати участь у Громадському Дискурсі, слід увійти у транс, аби власні інтереси, таланти та інші примочки не заважали неупередженому законотворенню. Але щоб аж так? Мнм, цікаво…

— Да-да, Тцуцик! — радо відгукнувся “голос”, ідентифікувавши знайоме буквосполучення.

— Ну а як же ми його інтерв’юватимемо, Нінка?

Нінка сів на стільця і приречено зітхнув.

— Боюсь, що методом вільних асоціацій.

— Це ж як?

— Побачиш. Пан Тцуцик, розкажіть, який закон сьогодні обговорювався на богослужінні?

— Так-так, я за.

— А називався він як?

— На сучасному етапі ми вважаємо такі заходи доцільними і перспективними.

Ми перезирнулися. Щось не густо.

— Дай я спробую, — всміхнувся я кутиком вуст до Нінки.

— Валяй.

— Е-гм, — я повернувся до Тцуцика, — Ходять чутки, що Храм Спільного Бога — це інституція, що прагне найефективнішого облаштування суспільної взаємодії та захисту правопорядку. Однак це твердження здається безпідставним наклепом у світлі останніх події, які доводять несумісність особистих інтересів з ідеалами лібералізму.

Тцуцик припинив бурмотіти, піднявши на мене схарапуджений погляд.

— Сесія обговорила проект Закону про внесення змін до Основної Мантри за результатами вседрободанського референдуму за народною ініціативою. — раптом мовив він чітко, мов на прийомі в отоларинголога, — Було ухвалено відповідну постанову, відповідно до якої проект, поданий Старшим Жерцем, схвалюється попередньо і одностайно.

— Що?

— На пропозицію з залу до порядку денного було внесено, як невідкладний, законопроект змін i доповнень до чинного закону "Про застосування касових апаратiв i товарно-касових книг при розрахунках iз споживачами у сферi макроекономічного хабарництва".