— Ну, — всміхнулася вона, — а далі?

— Далі — “Сума і Тюрма”. Це феномен, який вступає в дію, коли вимовляються слова “ніколи” і “завжди”, категорія для життєвого світу неможлива, — я ковтнув винця і продовжував жвавіше, — Сили опору життєвого світу, які викликаються до дії у випадку зловживання абсолютними поняттями, збільшують ентропію, а значить, ймовірність неймовірного. Відомий парадокс мудреця Баяна Фламінго, який полюбляв повчати всіх доступних йому неофітів істинами на зразок “ніколи не кажи ніколи”, і, в результаті, загинув від алергічної реакції на отруту, якою був вимащений ніж вбивці, який помилився адресою. От.

— Тобто, що ж, — уточнила Ешлі, — замість бідкатися, “мені ніколи не зрозуміти цього”, слід казати “мені не зрозуміти цього, поки не помру”, а замість обіцяти “я завжди любитиму тебе”, треба зізнаватися, що “я буду займатися з тобою сексом іще деякий час”?

— Точно, — погодився Нінка, який, очевидно, відчув спільність визначення з його власною життєвою позицією. Те, що він при цьому із вдячністю заглядав Ешлі в очі, мене, не знати чому, дещо обурило, тому я вирішив перейти відразу до наступного Хератипу.

— Мистецтво — один з найголовніших ворогів Системи, — повідомив я, — однак заборонити його повністю Мертві Боги не можуть: з таким же успіхом можна заборонити людині чухатися. При чому, чим більше хаосу привносить мистецтво у життя, тим чогось його більше цінують — он, навіть мистецьку хроніку завели у провідній газеті Дрободану.

— Ти на кого наїжджаєш, парубче? — обурився Нінка.

Ешлі захихотіла, показуючи Нінкомпупу язика. Цікаво, вона що, таки перебрала? Чого б це я так хихотів, коли у мене офіційно задекларована депресія? Чи, може, це мені вже ввижається? Якось усе це підозріло виглядає…

— Ги-ги, Нінка, який ти милий в гніві! А ти знаєш, хто такий Святий Філістер?

— Як ти мене назвав, вражий пасин-гик-ку? — в очах у нього вже починав куритися сивий дим вакханалій.

— Та, ти якраз тут ні до чого. Св. Філістер — поборник порядку. Він… ну, всяко боровся з мистецтвом, а потім прийняв мученицьку смерть від естетичного шоку. Як тільки його коненізували, тобто… канонізували, Св. Філістер став покровителем виробників продукції для масужитку, поп-зірок та творців жіно-охо-хо-чих романів.

В мене самого язицюра вже почав заплітковуватись, а Нінка, на мій безмежний подив, стомлено поклав буйну голівоньку на подушку та видав кілька порцій інтелігентного хропіння. Я вальяжно відкинувся на м’яку канапу і, глянувши на Ешлі, що гостинно підливала винця до моєї чарки, подумав, що от нарешті і час є і можливість поприставати до жінки… Лишень би так не хотілося спати… Я позіхнув…

— А що ж сталося потім? — із хворобливою цікавістю запитав Нінка, під час ранкового спілкуванні в Редакційній курилці у вбиральні. Я роздратовано втопив бичка у бляшанці.

— Я почім знаю? А були ж такі плани…

Ми замовкли на якусь хвильку, обмірковуючи вчорашній конфуз. Спершу відключився Нінка, витривалий до жорстких випробувань пиятикою. А потім і я, не менш звитяжний і хоробрий борець з халявною випивкою, чомусь закимарив. Та так, що прокинулися ми обидва тільки зранку, та ще й з головами, в яких гуділо, мов в улюбленому барабані шамана-пустельника. Ешлі вже завіялась по справах підприємства, лишивши нам цидулку, в якій у звичних для Ешлі термінах розкривалася складна і розгалужена концепція її обурення нашою поведінкою та координати кави, яку дозволено було приготувати якраз перед тим, як прискореними темпами вимітатися з оселі. Гріф Реморс зустрів наші вимнуті і несвіжі фізіономії розуміючий поглядом, який на цей раз здався мені чомусь безпідставним.

— Я підозрюю… — вихопилося у мене.

— Підозріло… — одночасно зі мною мовив Нінка.

Ми перезирнулися з дружньою іронією, я кивнув, надаючи Нінкомпупу слово.

— Так от, мені здається, що об’єктом цього громадського заходу був ти, — Нінка нахабно тицьнув пальцем в мою дорогоцінну персону.

— Мені, звісно, дуже приємно, і все таке подібне у межах тієї ж концепції.

— Ой, нарцис! Хочеш, я тобі наб’ю морду, і тоді тобі буде дуже неприємно, і все таке подібне у межах тієї концепції?

— Еге ж, ти в нас просто невідпорний. А втім, Нінка, продовжуй будь-ласка.

— Ну… Я… Словом, менше треба було цікавитися особистими справами Ешлі. Можливо — зваж, я не стверджую — можливо, вона вирішила, що їй необхідно дізнатися, що ж саме ти знаєш, і чого тебе так цікавить її особа.

Тут мене кинуло в холодний піт.

— Чи це означає, що вона напоїла нас якось речовиною, ми поснули і…

— Ага. Спеціалісту нічого не вартує розпитати тебе про всі цікавинки сезону, поки ти мирно хропеш.

— Це ти — хропеш. Я — тривожно сплю.

— Ну звісно, ваша досконалість. От чого тільки ти так сполотнів, друже? Тобі, схоже, є що приховувати від нашої чудесної Ешлі?

— Ображаєш! Звичайно є. Я ж такий весь загадковий, — похмуро мовив я.

— Ну, гаразд. У цій Редакції, куди не плюнь, сновигають якісь загадкові невротичні істоти зі своїми страшними таємницями. Ідемо до парламентських кулуарів? Чи так і будемо тут сидіти, аби колеги подумали, що терористи захопили вбиральню?

— І вимагають виплатити зарплату?

— Зарпла-ату? — протягнув Нінка, підозріло всміхаючись, — А думка сама по собі нічого… може б і про відпустку нарешті домовились, оплачувані лікарняні…

Довелося мені силоміць випхати його з курильного кутка вбиральні, поки мій гіперактивний колега не організував там штаб-квартиру профспілки. Ми швиденько рушили з Редакції, внаслідок чого заледве не збили з ніг Головного Редактора, що прямо посеред коридору сварився зі Скрайбом через використання у якійсь статті визначення “скандальна баба”. Пан Оліфаг завзято доводив, що слід вживати кращий відповідник, а саме “темпераментна, схильна до безпідставних провокацій леді”. Мовляв, слово “скандал” не личить порядному виданню, а термін “баба” взагалі призначене виключно для внутрішнього використання.

Ми осідлали біциклі і помандрували до Храму Спільного Бога та парламентських келій. Як ми дізналися, у Храмі якраз закінчувалося пленарне богослужіння. “Голоси”, аби відринути плотські спокуси, одягали скромне та невибагливе вбрання з секонд-хенду і, посипавши голову дустом, збиралися у похмурому підваллі під Храмом для Громадського Дискурсу. Там вони, виспівуючи на різні лади Основну Мантру, поринали у медитацію, аби злитися в екстазі законотворення зі Спільним Богом. Оце якраз дуже зручно — якщо вдасться перестріти парламентаря, свідомість якого все іще затьмарена маргінальними переживаннями, на вустах якого все іще жевріє тепла усмішка одного з Мертвих Богів, може пощастить вибити в нього, доброго і м’якого, інтерв’ю.