— Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.
— Яким саме? — підозріло поцікавився я.
— Ой вибач, — злісно всміхнувся Нінка, — забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.
— І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? — звернувся я по розраду до товариша.
— Як на мене, то хоч лусни…
Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла — об’єкт і першопричина дружньої сварки — панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.
— Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?
— Ага, — радісно кивнули ми.
— Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.
Своєю пропозицією Ешлі вмить отримала владу над нашими страмними тілами і безсмертними душами. Аби їй заманулося зараз вигукнути “Хто любить мене, за мною!” і повести на штурм бастіонів здорового глузду, ми переможним маршем полізли б на неминучу загибель.
— Вечерю… — ламким шепотом простогнав Нінкомпуп.
Я глянув на нього і по хворобливому блиску нінчиних очей зрозумів, що він цілком поділяє моє захоплення. Страмна халепа, коли ж я востаннє їв? Я з жахом усвідомив, що просто не можу цього згадати. Ось іще одна з пікантних особливостей журналістського існування: як де на фуршеті не підгодуєшся, так можна і зовсім забути про потреби організму — на це немає ні часу, ні фінансів. Так, іноді, коли такий собі професіонал мчить на крилах ентузіазму та на межі голодної нестями, то з його кривої стежки змітає усіх випадкових перехожих: адже в його очах палахкотить крижаний морок апокаліпсису.
— Ось тут, ми майже прийшли, — вказала Ешлі на вузьку триповерхову будівлю, що розташовувалася на березі одного з мілких канальчиків Дрободану.
Ми, шпортаючись, видерлися сходами, не помічаючи нічого навколо через раптове усвідомлення потреби вдовольнити примітивний інстинкт. Ешлі гостинно прочинила двері до свого помешкання; звідти заклично пахтіла якась смаженя і печеня. Нас розмістили за невеличким столиком і вручили по горщику, на який ми накинулися, мов хижаки зі збанкрутілого зоопарку на сторожа. Кімната наповнилася жадібним гарчанням та стогонами задоволення. Ешлі спостерігала за нами із зацікавленням експериментатора, який ставить досліди на якомусь особливо огидному різновиді мушки дрозофіла.
— Ну, колеги, як воно? — врешті поцікавилася вона.
— Прекрасне і дивовижне, — мовив Нінка, відставляючи порожню посудину.
— О! Вху! А! — повідомив я.
— Може, й… мнм, щось вип’єте? — наче знітившись, запропонувала наша господиня.
Ми перезирнулися, не вірячи власним вухам. Що за щаслива зоря зійшла на нашому куцому журналістському небосхилі? Ешлі тим часом дістала із шафки пляшку із скляночками і запропонувала нам переміститися до залі — для більш комфортного споживання міцних напоїв. Ми отримали по склянці солодкого винця, і після першого ж ковтка зі мною почали творитися дивні, практично неможливі, речі: глянувши навколо, я відчув тиху радість від існування, глянувши на Нінку, подумав, який же він все-таки файний парубок, а, глянувши на Ешлі…
— Я от думаю, — раптом вирік Нінка, збивши мене з цікавого нового напрямку наукового пошуку, — Є щось таке у жінці, що не осягнути хлопським розумом…
— Звісно, незрозуміле і невдячне бажання піклуватися про представників протилежної статі, — всміхнувшись, зізналася Ешлі.
— Точно, — підтвердив я, — абсолютно безглузда справа. Я навіть візьму на себе сміливість назвати це Етичною Нісенітницею, категорією найвищої доброчесності.
— Ну, — замислився Нінка, — Хіба? Все ж таки, Етична Нісенітниця передбачає невмотивованість і безрезультатність доброчинної дії… Як-от кохання. А турбота про чоловіка — це швидше категорія чуттєвого самозречення — Побутовий Мазохізм.
Ешлі оглянула нас з напускним жахом.
— Який ще мазохізм? — вибухнув я, — Мазохізм — це самозречення в ім’я ідеалу, воно є виправданим естетично. А от Етична Нісенітниця — це дія, яка свідомо не виправдовується ніякими логічними засобами.
— А як же жіноча логіка?
— Жіноча логіка — це абсолют, до якого не наблизитись жодній логічній побудові — недовершеному і куцому засобу пізд…пізнання. Якраз звідси і виводиться природа жіночої турботи — співчуття до чоловіка, що знаходиться у світі, обмеженому власними сумнівами, амбіціями і прагненням осягнути причинно-наслідкову структуру реальності.
— А це ж хіба не мотивація?
— Ні. Це — Хератип.
Ешлі і Нінкомпуп дивилися на мене з нерозумінням. Ха! Вони ж не навчалися в Школі Високих Наук! Аналітична Кулінарія, як така, вимагає знання техніки оперування базовими цінностями людини, і куди ж тут без Хератипів? Доведеться пояснити неосвіченим колегам, в чому правда істини, і у який спосіб вона зрештою опиняється у вині.
— Харетипи — це абстрактні парадигми Хаосу, які побутують у Життєвому світі — на відміну від Системи. Вони простежуються протягом всієї історії людства, ще від наших героїчних предків троглодитів. Перший хератип — це, звичайно, Секс, до цієї категорії взагалі входять усі тілесні слабкості.
— Секс простежується? — Нінка витріщився на мене, і, схоже було, йому ніяк не вдається вирішити — знущаюся я, чи ні. А жеби знав.
— Так, проходить, можна сказати, пунктирною лінією по всій суспільній еволюції.
— Що, секс веде до збільшення кількості ентропії? — зацікавлено блимнула оком Ешлі.
— Ну а як же! Створюються і руйнуються інституції, збільшується населення, витрачається, відзначте, — я хитнув пальцем у бік Нінки на манер Гріфа Реморса, — витрачається час і суспільно-корисна енергія. А бажання вершити цю брудну справу саме з кимось конкретним і саме у певний спосіб взагалі здатне створити безліч конфліктних ситуацій, призвести до побутового травматизму, фінансових втрат та моральних збитків.
Нінкомпуп вдавився вином і закашлявся; Ешлі радісно взялася лупцювати його по спині.
