Усмішка, якою супроводились останні слова, дуже стривожила Фелісіте. Вона пильно подивилась на нього.

— Який же це клопіт був у вас через його родину? — сказала вона. — Може, ви докорятимете мені, що привезли бідолашну Марту з Тюлета?.. Повторюю вам, все це дуже підозріло. Я питала Розу: виявляється, що ви одразу хотіли їхати прямо сюди… Я дивуюся також, чому ви не постукали дужче на вулиці Баланд; вам би, напевно, відчинили… Хоч, звичайно, я рада, що моя люба дочка у мене; принаймні вона помре серед своїх, навколо неї будуть друзі…

Дядько дуже здивувався і з неспокійним виглядом перебив її:

— Я гадав, що ви в найкращих стосунках з абатом Фожа.

Вона не відповіла, підійшла до Марти, яка дихала дедалі важче. Повернувшись назад, вона побачила, що Маккар трохи підняв завіску і протирає рукою шибку, вдивляючись у нічну темряву.

— Не від’їздіть завтра, не поговоривши зі мною, — сказала вона йому, — я хочу з’ясувати все це.

— Гаразд, — відповів він. — Дуже важко вам догодити. То ви любите людину, то ви більше її не любите… Та мені однаковісінько. Я йду собі своєю дорогою, помаленьку.

Видно, Маккар був прикро вражений тим, що Ругони не дуже приятелюють з абатом Фожа. Він тарабанив пальцями по шибці, все вдивляючись у чорну ніч. Раптом на небі спалахнула червона заграва.

— Що це? — спитала Фелісіте.

Маккар відчинив вікно і подивився.

— Здається, пожежа, — промовив він спокійно. — Горить за супрефектурою.

На площі почувся шум. Вбіг розгублений слуга і сказав, що горить будинок паниної дочки. Кажуть, що бачили зятя пані Ругон, того самого, що посадили в будинок для божевільних. Він ходив по садку з запаленою виноградною лозою. Найгірше ге, що немає надії врятувати пожильців. Фелісіте швидко обернулась і на хвилинку замислилася, втупивши очі в Маккара. Нарешті вона все зрозуміла.

— Ви обіцяли нам, що сидітимете спокійно, — пошепки сказала вона йому, — коли ми оселим вас у вашому маленькому будиночку в Тюлеті. Вам нічого не бракує, ви живете там, наче справжній рантьє… Як вам не соромно!..

Скільки вам заплатив абат Феніль за те, щоб ви випустили Франсуа?

Він розсердився, але Фелісіте змусила його замовкнути. Здавалось, вона більше була занепокоєна наслідками цієї справи, ніж обурена самим злочином.

— А який буде жахливий скандал, якщо про це дізнаються, — говорила вона далі. — Чи ми вам у чому-небудь колись відмовляли? Ми ще побалакаємо завтра, поміркуємо про житнє поле, яким ви нам протуркали вуха… Якщо Ругон довідається про це, він помре з горя.

Дядько не міг стримати усмішку. Він виправдувався, присягався, що нічого не знає, ні до чого не причетний. А тим часом заграва все яскравіше освітлювала небо. Коли лікар Порк’є зійшов униз, Маккар пішов і собі, вдаючи щире зацікавлення.

— Піду подивлюсь, — кинув він, виходячи.

Перший підняв тривогу Пекер де Соле. У супрефектурі ввечері були гості. Він лягав спати десь коло першої години ночі, коли помітив якийсь дивний червоний відблиск на стелі своєї кімнати. Підійшовши до вікна, він страшенно здивувався, побачивши, що в саду Муре горить великий вогонь і якась постать, що її він спочатку не впізнав, танцює серед диму, вимахуючи запаленою виноградною лозою. Майже в ту ж саму хвилину полум’я вихопилося з усіх вікон першого поверху. Супрефект похапцем надів штани, покликав слугу і послав воротаря викликати пожежників і поліцію. Але перш ніж піти на місце нещастя, він закінчив свій туалет і пригладив перед дзеркалом вуса. Він перший прийшов на вулицю Баланд. Вона була зовсім безлюдна, двоє котів перебігли йому дорогу. «Вони засмажаться там, як котлети», — подумав пан Пекер де Соле, здивований з того, що такий спокій панує в будинку з боку вулиці, де ще не видно було полум’я.

Він сильно постукав, але не почув нічого, крім гуготіння пожежі на сходах. Тоді він постукав у двері пана Растуаля. Там чулися пронизливі зойки, тупотіння ніг, гуркіт дверей, приглушені вигуки.

— Авреліє, накинь собі щось на плечі, — почувся голос голови суду.

Пан Растуаль вибіг на тротуар, за ним пані Растуаль і молодша панночка, яка ще не вийшла заміж. Поспішаючи, Аврелія накинула на плечі батькове пальто, з-під нього видно було її голі руки; вона почервоніла, як мак, побачивши пана Пекера де Соле.

— Яке страшне нещастя! — белькотав голова суду. — Все згорить. Стіна моєї кімнати вже гаряча. Власне кажучи, обидва будинки становлять одне ціле… Ах, пане супрефект, я навіть не встиг зняти настінний годинник. Треба організувати допомогу. Не можна ж допустити, щоб за кілька годин згоріло все твоє майно.

Пані Растуаль, напіводягнена, в самому пеньюарі, оплакувала меблі своєї вітальні, які вона нещодавно наново оббила. В цей час у вікнах з’явився дехто з сусідів. Голова суду покликав їх, і вони почали виносити меблі з його будинку; особливо турбувався він про настінний годинник, який поставив на протилежному тротуарі… Коли винесли з вітальні крісла, він посадовив дружину й дочку, а супрефект лишився коло них, щоб їх заспокоювати.

— Будьте спокійні, пані, — казав він. — Пожежники зараз приїдуть і швидко погасять вогонь… Я певен, що ваш будинок буде врятовано.

У будинку Муре почали тріскатися шибки, полум’я шугнуло з вікон на другому поверсі; вулиця освітилася яскравим світлом, було видно, як удень. Вдалині, з площі Супрефектури, чути було барабан, що бив на сполох… Прибігли люди і поставали цепом, але не вистачало відер, а помпи досі не привезли. Серед загального сум’яття пан Пекер де Соле, не відходячи від Растуалів, голосно наказував:

— Лишіть вільний прохід! Цеп у цьому місці надто щільний, станьте на відстані двох футів один від одного!

Потім, звертаючись до Аврелії, він провадив лагідним голосом:

— Я дуже здивований, що досі немає помпи. Це нова помпа, сьогодні вона працюватиме вперше… Адже я негайно послав воротаря, він повинен був зайти і в поліцію.

Першими прибули жандарми, вони стримували цікавих, бо натовп дедалі зростав, незважаючи на пізній час. Супрефект сам особисто виправляв цеп, який порушувало кілька жартунів, що прибігли з передмістя. Маленький дзвін церкви св. Сатюрнена бив на сполох, оглушуючи всіх своїм надтріснутим дзвоном; другий барабан ще протяжніше бив у кінці вулиці, з боку бульвару. Нарешті із страшним гуркотом і брязкотом прибула помпа; натовп розступився; захекавшись, прибігло п’ятнадцять плассанських пожежників, але, незважаючи на втручання пана Пекера де Соле, ще чверть години пішло на те, щоб встановити помпу.

— Я ж кажу вам, що поршень не працює, — кричав сердито брандмейстер супрефектові, який запевняв, що гайки загвинчено надто міцно.

Коли нарешті показався струмінь води, натовп полегшено зітхнув. Будинок палав тепер знизу доверху, як величезний смолоскип. Вода з сичанням вривалася в це велетенське вогнище, полум’я, розриваючись на жовті смуги, шугало все вище й вище. Пожежники видерлися на дах будинку голови суду й кирками розбивали черепицю, щоб дати вихід вогню.

— Пропав будиночок, — пробурмотів Маккар, що, заклавши руки в кишені, спокійно стояв на другому боці вулиці і з цікавістю стежив, як розгоряється пожежа.

Там, на краю канавки, утворився просто неба справжній салон. Наче для того, щоб зручніше було милуватися цим видовищем, крісла були розставлені півколом. Прийшла і пані де Кондамен з чоловіком, — вони тільки-но повернулися із супрефектури, як почули, що дзвін б’є на сполох. Прибігли де Бурде, Мафр, лікар Порк’є, Делангр в супроводі кількох членів муніципальної ради. Всі оточили бідолашних Растуалів, заспокоювали їх, висловлювали співчуття. Кінець кінцем, усі вмостились у кріслах, і почалася розмова, тим часом як за десять кроків од них важко пихкала помпа і тріщали палаючі балки.

— Ти не забув узяти мого годинника, друже мій? — спитала пані Растуаль. — Він лежав на каміні разом з ланцюжком.

— Так, так, він у мене в кишені, — відповів голова суду, хитаючись від хвилювання; обличчя в нього розпухло. — Я забрав також столове срібло. Я б усе взяв, та пожежники не дозволяють, кажуть, що це смішно.