Литмир - Электронная Библиотека

Нагорі залунав дзвінкий сміх, від якого у нього волосся стало дибом. Поставивши лампу долі, він пішов нагору шукати Марту, ліз рачки, нечутно, з легкістю й гнучкістю вовка. Добравшись до площадки другого поверху, він сів навпочіпки під дверима спальні. Смуга світла проходила з-під них. Очевидно, Марта лягала спати.

— Ах, як чудово! — почувся голос Олімпії. — Яка. чудова у них постіль! Глянь, як у неї поринаєш, Оноре; пуховик сягає мені аж до очей.

Вона сміялась, потягувалась, підстрибувала під ковдрою.

— Знаєш, що я тобі скажу? — казала вона далі. — Відколи я тут, я все мріяла поспати в оцій колисці… Це було в мене як хвороба, далебі. Я не могла бачити цю шкапу, нашу хазяйку, коли вона лягала сюди, щоб у мене не виникло лютого бажання скинути її на землю і лягти на її місце… Як швидко зогріваєшся тут! Ніби мене обгорнули ватою.

Трупі ще не лягав, він перебирав флакони на туалеті.

— У неї тут сила всяких парфумів, — сказав він.

— Слухай! — вела далі Олімпія. — Раз її немає, ми спокійно можемо жити в цій чудовій кімнаті! Нема чого боятися, що вона нас потурбує: я міцно замкнула двері… Ти застудишся, Оноре.

Він висував шухляди комода, нишпорив у білизні.

— Одягни оце, — мовив він, кинувши Олімпії нічну сорочку, — вона вся в мереживі. Я завжди мріяв поспати з жінкою в білизні, оздобленій мереживом… А я візьму оцей червоний фуляр. Чи ти змінила простирадла?

— Ні, — відповіла вона, — я й не подумала про це, вони ще зовсім чисті. Вона дуже охайна, я не гидую.

Коли Труш нарешті зібрався вже лягти, вона крикнула йому:

— Постав грог на нічний столик! Не вставати ж нам щоразу, як захочеться випити… Отак, мій любий, тепер ми як справжні господарі.

Вони полягали поруч, натягнувши пухову ковдру до підборіддя, втішаючись приємним теплом.

— Я добре попоїв сьогодні ввечері, — промовив Труш, помовчавши трохи.

— І багато випив! — додала сміючись Олімпія. — Я теж не відставала, у мене все крутиться в голові… Одне прикро, що мамця вічно стоїть над душею; сьогодні вона мене просто замучила. Я не можу й кроку ступити в домі. Для чого було й хазяйці виїздити, якщо мамця залишається тут жандармом. Це попсувало мені весь сьогоднішній день.

— А що ж абат, він не думає вибратися звідси? — знову помовчавши, спитав Труш. — Якщо його призначать епіскопом, йому доведеться лишити будинок нам.

— Ще невідомо, — відповіла вона з досадою. — Може, мати думає зберегти дім для себе… А нам було б так добре тут зовсім самим! Я б поклала хазяйку спати в братовій кімнаті нагорі — сказала б їй, що це найкраща, найздоровіша кімната… Дай мені склянку, Оноре.

Вони випили обоє й закуталися в ковдру.

— Еге! — знову почав Труш. — Не так-то легко змусити їх вибратися звідси; але можна спробувати… Я гадаю, що абат і сам би давно перемінив квартиру, якби не боявся, що хазяйка зчинить скандал, побачивши, що він її покинув… Я маю намір гарненько її обробити, розповім їй таке, що вона викине їх за двері.

Він знову випив.

— А що, якби я позалицявся до неї, дорога моя? — сказав він тихше.

— О, ні! — скрикнула Олімпія, сміючись так голосно, ніби її лоскотали. — Ти надто старий, та й не досить вродливий. Мені це байдуже, тільки вона тебе не схоче, можеш бути певний… Дай мені це зробити, я її нашпигую. Треба постаратися вижити звідси Овідія з матір’ю, раз вони так з нами поводяться.

— А якщо тобі не пощастить, — промимрив він, — я всюди говоритиму, що застукав абата з хазяйкою. Це наробить такого галасу, що він змушений буде переїхати.

Олімпія сіла на ліжку.

— Знаєш, — сказала вона, — це чудова думка! З завтрашнього ж дня треба починати. За якийсь місяць будинок буде наш… Дай я тебе за це поцілую.

Це їх надзвичайно звеселило. Вони заговорили про те, як вони влаштують спальню; переставлять комод, принесуть з вітальні два крісла. Язики в них плуталися дедалі більше. Запала тиша.

— Ну, ти вже готовий, — пробелькотіла Олімпія, — хропеш з розплющеними очима. Пусти мене на край, я дочитаю роман. Мені ще не хочеться спати.

Вона встала, перекотила його, мов колоду, до стіни і почала читати. Але, не дочитавши й першої сторінки, стурбовано повернула голову до дверей. Їй почулося якесь дивне буркотіння в коридорі. Вона розсердилась:

— Ти добре знаєш, що я не люблю таких жартів, — сказала вона, штовхнувши ліктем чоловіка. — Не удавай з себе вовка. Можна подумати, що під дверима вовк. Ну, що ж, коли тобі так подобається, продовжуй! Як ти мене дратуєш!

І вона знову сердито заглибилася в свій роман, посмоктуючи скибочку лимона з грогу.

Муре нечутно відійшов від дверей, коло яких сидів, скорчившись, і пішов на третій поверх. Ставши навколішки перед дверима абата, він заглянув у замкову щілину. Він насилу стримувався, щоб не вимовити ім’я Марти; палаючими очима нишпорив по всіх кутках кімнати, щоб упевнитись, що вона не ховається там. Велика кімната була темна, маленька лампа на краю стола кидала тільки невелике коло світла на підлогу; священик писав; він і сам здавався чорною плямою в цьому жовтому світлі. Оглянувши комод і завіси, Муре перевів погляд на залізне ліжко, на якому лежав абатів капелюх; у темряві він нагадував жіночу голову з розпущеним волоссям. Безперечно, Марта лежала на ліжку. Труші ж казали, що тепер вона спить тут. Але потім він розглянув краще холодне ліжко з туго натягненими простирадлами, що нагадувало могильну плиту, — очі його вже звикли до півтемряви. Мабуть, абат Фожа почув якийсь шум, бо повернув голову до дверей. Коли Муре побачив спокійне обличчя абата, очі його почервоніли, піна показалася в куточках губ, але він стримав гарчання і рачки зліз по сходах у коридор, повторюючи пошепки:

— Марто! Марто!

Він обшукав весь будинок: Розина кімната була порожня, помешкання Трушів було захаращене речами з інших кімнат; в дитячій кімнаті він розридався, налапавши пару маленьких стоптаних черевичків, що їх носила Дезіре. Він піднімався нагору, спускався вниз, чіплявся за поруччя, ковзав попід стінами, обходив всі кімнати навпомацки, ні на що не наштовхуючись, з надзвичайною спритністю розважливого божевільного. Незабаром не лишилося й куточка, від льоху до горища, де б він не побував. Марти в будинку не було, не було й дітей, не було й Рози. Будинок був порожній. Хай собі завалюється!

Муре сів на східцях між другим і третім поверхом. Він стримував бурхливе дихання, яке здіймало йому груди. Він ждав, схрестивши руки, спершись спиною об поруччя, втупивши очі в темряву, весь під владою настирливої ідеї, яка повільно визрівала в його голові. Його почуття до такої міри загострилися, що він чув найменші звуки в будинку. Унизу хропів Труш; Олімпія перегортала сторінки роману, чути було, як шелестить папір. На третьому поверсі перо абата Фожа рипіло так, наче шаруділи лапками якісь комашки; в сусідній кімнаті стара пані Фожа, здавалось, акомпанувала цій своєрідній музиці своїм шумним диханням. Муре провів так цілу годину, пильно прислухаючись до цих звуків. Першою заснула Олімпія, він почув, як роман упав на килим. Потім абат Фожа поклав перо, роздягся, човгаючи пантофлями; одежа спадала тихо, ліжко навіть не рипнуло. Всі в будинку лягли спати. Але божевільний чув, що абат дихає легко, значить, ще не спить; мало-помалу абат почав дихати глибше. Весь будинок спав.

Муре почекав ще з півгодини. Він прислухався дуже уважно, ніби хотів, щоб ці четверо людей поринули ще глибше в заціпеніння міцного сну. Повитий мороком будинок завмер. Тоді він підвівся й повільно зійшов у передпокій, стиха бурмочучи:

— Марти немає, будинку немає, нічого немає.

Муре відчинив двері в сад і пройшов у маленьку оранжерею. Акуратно розібравши сухі кущі буксів, він почав носити їх великими оберемками і накладати під дверима Трушів і Фожа. Йому потрібне було яскраве світло; він пішов у кухню, засвітив усі лампи і порозставляв їх на столах, на площадках сходів, у коридорах. Потім попереносив решту буксів. Купа здіймалася вище дверей. Але, несучи останній оберемок, Муре підвів очі і побачив вікна. Тоді він повернувся в оранжерею, забрав обрубки фруктових дерев і наклав великі купи під вікнами, лишаючи дуже спритно просвіти для повітря, щоб полум’я легше розгорілося. Багаття все ще здавалося йому замалим.

79
{"b":"252615","o":1}