Литмир - Электронная Библиотека

Не встигла Марта завернути за ріг вулиці Таравель, як Олімпія вже заволоділа всім будинком. Коли Труш повернувся з роботи, його дружина весело поралася в господі, — вона грюкала дверима, обшукувала шафи, нишпорила всюди, наспівуючи, сповнюючи кімнати шелестом своїх спідниць.

— Вона поїхала, а з нею і її дурепа куховарка! — крикнула вона чоловікові, падаючи в крісло. От було б добре, якби вони обидві впали в якусь канаву й лишилися там, га?.. У всякому разі, ми чудово поживемо тут на волі хоч кілька днів! Ух, як же добре бути самим, правда, Оноре? Ну йди поцілуй мене за всі мої турботи. Ми у себе тепер, можемо ходити в самих сорочках, якщо схочемо.

Тим часом Марта і Роза прийшли на бульвар Совер якраз перед відходом тулонського диліжанса. Одне купе було вільне. Почувши, як її господиня каже кондукторові, що вона хоче спинитися в Тюлеті, Роза сіла в диліжанс страшенно незадоволена. Ще диліжанс не виїхав з міста, як вона вже почала бурчати, повторюючи з похмурим виглядом:

— А я ж сподівалася, що ви нарешті порозумнішали, думала собі, що ми їдемо в Марсель провідати пана Октава. Ми привезли б звідти лангуст і креветок. Ах, шкода, що я так поспішала. Ви ніколи не змінитесь, ви самі шукаєте собі лиха, вигадуєте щось таке, що завдає вам ще більше прикрості.

Марта сиділа в кутку купе напівпритомна. Смертельна слабість охопила її тепер, коли вона вже не опиралася мукам, що краяли її серце. Але куховарка навіть не дивилася на неї.

— Вигадали ж отаку дурницю! Хочете побачити пана? — знову почала вона. — Приємне видовисько, воно вас дуже звеселить! Потім цілий тиждень не будемо спати. Можете тепер боятися вночі, скільки хочете, дідька лисого, щоб я вставала з ліжка, лазила й заглядала під меблі!.. Якби ще ваші відвідини пішли панові на користь; а то, може, він вас побачить та й дуба дасть. Я сподіваюсь, що вас туди не впустять. Та це й заборонено. Не треба було мені сідати в диліжанс, після того як ви згадали про Тюлет; може, ви і не зробили б цівї дурниці, якби були самі.

Розу спинило зітхання Марти. Вона повернулася, побачила, що Марта зблідла й задихається, і розгнівалася ще дужче; вона опустила вікно, щоб впустити свіжого повітря.

— Ну от, тепер ще сконайте у мене на руках! Хіба не краще було б вам тепер у своєму ліжку, де б за вами ходили? Подумати тільки, що ви мали щастя зустріти людей, відданих вам, а ви навіть не дякуєте за це богові! Ви ж знаєте добре, що це правда. Пан кюре, його мати, сестра, навіть пан Трупі — всі піклуються про вас; вони б кинулися за вас у вогонь і воду, ладні кожну годину вдень і вночі бігти до вас. Коли ви були хворі оце востаннє, пані Олімпія плакала, так, вона плакала. І що ж? Як ви дякуєте їм за їхню доброту? Ви робите їм прикрість, їдете, нишком, щоб побачити пана, знаючи добре, що це їх засмутить, бо ж вони не можуть любити пана, який так погано поводився з вами… Знаєте, що я вам скажу: шлюб не пішов вам на користь, ви перейняли у пана його злість. Чуєте? Бувають дні, коли ви такі ж злі, як він.

Так вона говорила до самого Тюлета, захищаючи Фожа і Трушів і обвинувачуючи свою господиню в усяких капостях. На закінчення сказала:

— От люди, які були б добрими господарями, коли б мали досить грошей, щоб тримати слуг!.. Та, на жаль, багатство дістається тільки лихим людям!

Марта, трохи заспокоївшись, не відповідала їй. Вона дивилася на чахлі дерева вздовж дороги, на розлогі лани, що розстилалися, як величезні шматки коричневої матерії. Гуркіт диліжанса заглушав Розине буркотіння.

В Тюлеті Марта швидко пішла до будинку дядька Маккара в супроводі куховарки, яка тепер мовчала, міцно стуливши губи і раз у раз знизуючи плечима.

— Як! Це ти? — вигукнув дуже здивований дядько Маккар. — Я думав, що ти лежиш хвора. Мені казали, що ти хвора… Еге-ге, серденько, вигляд у тебе поганенький… Може, ти приїхала пообідати зі мною?

— Я хотіла б побачити Франсуа, дядечку, — відповіла Марта.

— Франсуа? — перепитав Маккар, пильно дивлячись їй в обличчя. — Ти хотіла б побачити Франсуа? Це думка, гідна доброї дружини. Бідолашний хлопець страшенно кричав і кликав тебе. Я чув з мого садка, як він стукав кулаками в стіну і все кликав тебе… А-а, то ти приїхала, щоб його побачити? А я думав, що ви всі вже й забули про нього.

Сльози набігли Марті на очі.

— Нелегко тобі буде сьогодні його побачити, — провадив Маккар. — Скоро вже четверта година. До того ж я не знаю, чи захоче директор дати тобі дозвіл. Муре останнім часом не дуже добре поводиться, все ламає, погрожує, що підпалить будинок. Хай їм чорт, тим божевільним, вони не завжди люб’язні.

Вона слухала і вся тремтіла. Хотіла ще щось спитати у дядька, та тільки простягла до нього руки.

— Я благаю вас, — сказала вона, — я приїхала тільки заради цього; мені конче треба сьогодні, зараз же поговорити з Франсуа… У вас є друзі в цьому будинку, ви можете зробити так, щоб мене впустили.

— Безперечно, безперечно, — пробурмотів він, нічого не кажучи напевне.

Здавалось, він був у великому замішанні, не розуміючи ясно причини цього раптового приїзду, ніби обмірковуючи цей випадок з своєї особистої точки зору, йому лише самому відомої. Він запитливо глянув на куховарку, але та повернулася до нього спиною. Нарешті на губах у нього з’явилася хитра усмішка.

— Кінець кінцем, коли вже ти так наполягаєш, — сказав він, — я спробую. Тільки пам’ятай, якщо твоя мати розсердиться, ти поясниш їй, що я не міг тобі відмовити… Я боюсь, щоб тобі не стало погано. Веселого в цьому нема нічого, запевняю тебе.

Коли вони зібралися йти, Роза рішуче відмовилась супроводити їх. Вона сіла біля великого каміна, де палали виноградні лози.

— Чого мені йти? Я не хочу, щоб він видряпав мені очі, — уїдливо сказала вона. — Пан не дуже любив мене. Я краще лишуся тут і погріюся.

— То будьте ласкаві, приготуйте нам гаряченького вина, — шепнув їй на вухо Маккар, — вино й цукор там у шафі. Нам буде це потрібно, як ми повернемось.

Маккар повів свою небогу не через головний вхід будинку для божевільних. Він повернув ліворуч і покликав через маленьку низеньку хвіртку сторожа Олександра, з яким обмінявся стиха кількома словами. Потім вони всі троє мовчки пішли нескінченними коридорами. Сторона йшов попереду.

— Я тебе почекаю тут, — сказав Маккар, зупиняючись на одному невеличкому дворі. — Олександр побуде з тобою.

— Мені б хотілося бути самій.

— Нічого хорошого ви там не побачите, — сказав із своєю спокійною усмішкою сторож, — а мені за це ще нагорить.

Він провів її через інший двір і спинився перед маленькими дверима. Повертаючи потихеньку ключ, він притишив голос і сказав:

— Не бійтеся… З сьогоднішнього ранку він спокійний, можна було зняти з нього гамівну сорочку… Якщо він почне казитися, ви задкуйте до дверей і залиште мене з ним самого.

Марта вся тремтіла, в горлі їй пересохло. Спочатку вона тільки побачила в кутку якусь темну масу, що притулилася до стіни. День уже згасав, і комірчина, як льох, була осяяна тільки світлом, що проходило крізь загратоване і забите дошками вікно.

— Ну, мій голубе, — фамільярно крикнув Олександр, ляснувши Муре по плечу, — я привів до вас гостю… Сподіваюсь, ви добре поводитиметесь.

Він повернувся до дверей, опустив руки, але не зводив очей з божевільного. Муре повільно підвівся, він, здавалось, анітрохи не здивувався.

— Це ти, моя люба? — промовив він своїм тихим голосом. — Я чекав тебе, я все турбуюсь про дітей.

У Марти підломлювалися коліна, вона з тугою дивилася на нього, онімівши від його ласкавого прийому. Він зовсім не змінився, навіть ніби поздоровішав, погладшав, був чисто поголений, дивився ясним поглядом. До нього повернувся вигляд задоволеного собою буржуа; він потирав руки, підморгував правим оком, переступав з ноги на ногу і говорив насмішкуватим тоном, як в добрі старі часи.

— Я зовсім здоровий, моя люба. Ми можемо повернутися додому… Ти ж по мене приїхала, правда?.. А що, як там мій салат? Слимаки страшенно люблять латук, вони заполонили весь садок. Але я знаю засіб, як їх нищити… У мене є план, ти побачиш. Ми досить багаті, щоб дозволити собі деякі фантазії… Скажи, ти не бачила дядька Готьє із Сент-Етропа, поки мене не було? Я закупив у нього чималенький запас винограду на пні. Треба буде мені з ним побачитись… У тебе ж зовсім немає пам’яті.

75
{"b":"252615","o":1}