Старій пані Ругон часто доводилося втручатись у стосунки між абатом і її дочкою, як колись вона втручалася у взаємини дочки і Муре. Коли Марта розповіла їй про своє горе, вона заговорила з священиком, як теща, що бажає щастя своїм дітям і прагне налагодити їхнє мирне сімейне життя.
— Послухайте, — сказала вона всміхаючись, — невже ви не можете жити в злагоді? Марта раз у раз скаржиться, а ви, здається мені, завжди на неї сердитесь… Я добре знаю, що жінки вимогливі, але визнайте, що у вас не досить поблажливості… Я справді дуже зажурена тим, що діється, а так легко було б порозумітися! Я прошу вас, любий абате, будьте лагідніший.
Вона по-дружньому докоряла йому також і за неохайний вигляд. Чуттям спритної жінки вона вгадувала, що він зловживає своєю перемогою. Потім вона виправдувала свою дочку: сердешна жінка стільки перетерпіла, її хвороблива чутливість вимагає дуже обережного поводження; до того ж у неї чудова вдача, вона натура любляча, умілий чоловік міг би з неї зробити, що схоче. Але одного разу, коли вона отак повчала абата, як він повинен поводитися з Мартою, щоб вона виконувала всі його бажання, йому нарешті увірвався терпець, і він грубо крикнув, роздратований цими нескінченними порадами:
— Е, ні! Ваша дочка божевільна, вона обридла мені, я не хочу більше панькатися з нею… Я б дорого заплатив тому, хто звільнив би мене від неї.
Пані Ругон пильно подивилась на нього, міцно стуливши губи.
— Послухайте, мій любий, — помовчавши хвилину, відповіла вона, — вам бракує такту, це погубить вас. Коли вам охота пропасти, — будь ласка. Одне слово, я умиваю руки. Я допомагала вам не заради ваших прекрасних очей, а щоб зробити приємність нашим паризьким друзям. Мені написали, щоб я була вашим керманичем, і я була ним. Тільки — затямте це добре: я не дозволю, щоб ви розігрували господаря у мене в домі. Хай якийсь там Пекер чи йолоп Растуаль тремтять перед вашою сутаною, це їхнє діло. Але ми не боїмось, ми бажаємо лишитися господарями становища. Мій чоловік завоював Плассан раніше за вас, і Плассан буде нашим, попереджаю вас.
З цього дня між Ругонами і абатом Фожа встановились дуже холодні відносини. Коли Марта знову прийшла скаржитись, мати одверто сказала їй:
— Твій абат глузує з тебе. Ніколи ця людина не дасть тобі ніякого задоволення. Бувши тобою, я без всяких церемоній кинула б йому в вічі всю правду. Насамперед він з деякого часу став страшенно брудний, я не розумію, як ти можеш їсти з ним за одним столом.
Річ у тому, що пані Ругон підказала своєму чоловікові хитрий план дій. Треба усунути абата, щоб скористатися з його успіху. Тепер, коли місто проголосувало, як належало, Ругон, що не наважувався раніше виступати відкрито, зміг би й сам втримати його на правильному шляху. Зелений салон тоді зробився б ще могутнішим. Відтоді Фелісіте почала вичікувати з тою терплячою хитрістю, якій вона завдячувала своє багатство.
Того дня, коли мати запевнила її, що «абат з неї глузує», Марта пішла до церкви св. Сатюрнена. Серце її обливалося кров’ю, вона твердо вирішила востаннє звернутися з благанням до бога. Дві години провела вона в порожній церкві, проказала всі молитви, чекаючи екстазу, змучившись у марному шуканні полегшення. З упокоренням падала вона ниць на кам’яні плити, але потім підводилась обурена, із зціпленими зубами. Вся істота її знемагала в шаленому напруженні невдоволеної пристрасті. Коли вона підвелась і вийшла з церкви, небо здалося їй чорним, вона не почувала землі під ногами, вузькі вулиці справляли на неї враження якоїсь жахливої пустелі. Вона кинула капелюшок і шаль на стіл в їдальні і піднялася нагору, в кімнату абата Фожа.
Абат сидів за своїм маленьким столиком і щось обмірковував, перо випало з його рук. Він відчинив двері Марті, заглиблений у свої думки. Коли він побачив перед собою смертельно бліду Марту з палкою рішучістю в очах, він зробив гнівний рух.
— Чого вам треба? — спитав він. — Навіщо ви прийшли сюди?.. Зійдіть униз і чекайте мене, якщо ви маєте мені щось сказати.
Вона відштовхнула його і ввійшла, не кажучи ні слова.
Він повагався з хвилину, переборюючи гнів, уже підняв був руку і стояв проти неї, не зачиняючи широко відхилених дверей.
— Чого вам треба? — повторив він. — Я зайнятий.
Тоді вона пішла й сама зачинила двері. Лишившись з ним сам на сам, вона підійшла до нього і нарешті сказала:
— Мені треба поговорити з вами.
Вона сіла, оглядаючи кімнату, вузьке ліжко, жалюгідний комод і велике розп’яття з чорного дерева на голій стіні над ним; побачивши його, вона здригнулася. Од стелі віяло крижаним холодом. В порожньому каміні не було й жменьки попелу.
— Ви застудитесь, — сказав священик вже спокійніше. — Прошу вас, зійдемо вниз.
— Ні, мені треба поговорити з вами, — сказала вона знову.
І склавши руки, як на сповіді, вона повела далі:
— Я вам багато чим зобов’язана… До вашого приїзду у мене не було душі. Ви захотіли спасти мене. Завдяки вам я спізнала єдині радощі в моєму житті. Ви мій спаситель і мій отець. Вже п’ять років, як я живу тільки вами й для вас.
Голос у неї урвався, вона впала навколішки. Він спинив її рухом руки.
— І ось, — закричала вона, — тепер я страждаю, мені потрібна ваша допомога… Вислухайте мене, отче мій! Не кидайте мене. Ви не можете отак залишити мене… Я вам кажу, бог більше не чує мене. Я його вже не почуваю… Будьте милосердні, благаю вас. Порадьте мені, поведіть мене до божественної благодаті, першу радість якої ви мені відкрили; навчіть мене, що мені робити, щоб зцілитися, щоб іти далі вперед в любові до бога.
— Треба молитись, — урочисто промовив він.
— Я молилась, молилась цілими годинами, стиснувши голову руками, я жадала розчинитися в кожному слові молитви, але не дістала полегкості, я не відчула бога.
— Треба молитись, ще молитись, молитися завжди, молитися, аж поки бог почує і зглянеться на вас.
Вона подивилась на нього з невимовною тугою.
— То, виходить, нічого нема, крім молитви? Ви нічого не можете для мене зробити?
— Ні, нічого, — суворо відповів він.
В пориві розпачу, задихаючись від гніву, вона підвела тремтячі руки. Але стрималась і повела далі:
— Ваше небо замкнене. Ви мене підвели до нього, щоб я стукнулась об цю стіну… Яка я була спокійна, ви пригадуєте, коли ви приїхали, я жила в своєму куточку, без будь-яких інтересів, без бажань. Це ви збудили мене словами, які примусили забитись моє серце. Це ви змусили мене пережити другу молодість… Ах, ви не знаєте, яку насолоду давали ви мені напочатку! До самої глибини мого єства йшло солодке тепло. Я чула своє серце. У мене народилася безмежна надія. В сорок років це мені здавалося часом смішним, але я була така щаслива, що всміхалася й прощала собі це… Але тепер я хочу дістати решту обіцяного щастя. Не може бути, щоб це було все. Є щось інше, правда ж? Зрозумійте ж, що я втомилася від цього невгасимого бажання, воно мене спалило, від нього я знемагаю. А мені треба поспішати тепер, коли я втратила здоров’я, я не хочу бути ошуканою… Є щось інше, скажіть мені, що воно є.
Абат Фожа стояв байдужий, чекаючи, поки виллється цей потік палких слів.
— Немає нічого, немає нічого! — з обуренням провадила вона. — Значить, ви мене обманули… Ви обіцяли мені небо, там, внизу на терасі, в ті зоряні вечори. І я прийняла цей дар. Я продалася, я віддалась, я дійшла до божевілля від тої ніжної насолоди молитви… Тепер договір зламано, я хочу повернутися в свій куточок і знову почати колишнє спокійне життя. Я всіх викину за двері, я зроблю лад у будинку, лагодитиму білизну на своєму звичайному місці на терасі. Так, я любила лагодити білизну… Шиття ніколи не втомлювало мене… І я хочу, щоб Дезіре сиділа поруч мене, на своєму маленькому ослінчику; вона сміялася, робила ляльки, моя бідолашна дитинка…
Вона заридала.
— Я хочу, щоб мої діти були зі мною. Вони мене охороняли. Коли їх не стало, я втратила розум, почала погано жити… Навіщо ви їх у мене забрали?.. Вони пішли геть одне за одним, і домівка стала мені чужою. У мене вже не лежало до неї серце. Я рада була на цілий день піти з дому, а коли верталась увечері, мені здавалося, що я приходжу до незнайомих людей. Навіть меблі мені були наче ворожі й холодні. Я зненавиділа домівку… Але я поїду і привезу моїх бідолашних діток. Все, все зміниться тут, коли вони приїдуть… Ах! Якби я могла знову заснути своїм спокійним сном!