— Йому вже давно загрожувало божевілля, — в усіх крамницях повторювала Олімпія. — Хвороба розвивалася поступово: він робився сумним, шукав кутків, де міг би сховатись, знаєте, як тварини, коли захворіють… Щодо мене, то тільки-но я увійшла в цей дім, я сказала своєму чоловікові: «З хазяїном не все гаразд». У нього були жовті очі і похмурий вигляд. І відтоді йому дедалі гіршало… У нього з’явились найхимерніші примхи. Він рахував грудки цукру, замикав навіть хліб. Він дійшов до такої жахливої скнарості, що бідолашна його дружина не мала черевиків, щоб вийти на вулицю… От уже хто нещасна людина, я їй співчуваю від усього серця! Чого вона тільки не витерпіла! Ви тільки уявіть собі її життя з цим самодуром, який навіть не вміє поводитись як слід за столом. Він кидає свою серветку серед обіду і виходить, як одурілий, покопирсавшись у своїй тарілці… І задирака до того ж! Він робив сцени через те, що хтось пересуне баночку з гірчицею. Тепер він не говорить вже нічого, поглядає, як хижий звір, і кидається на людей, не кажучи ні слова. Чого я тільки не надивилася! Якби я хотіла розповісти…

Розпаливши отак цікавість слухачів, що закидали її запитаннями, вона бурмотіла:

— Ні, ні, це не моє діло… Пані Муре свята жінка, вона терпить, як справжня християнка, у неї на це свій погляд, треба його поважати… Чи повірите, він хотів перерізати їй горло бритвою!

Завжди розповідалося те саме, але ця історія мала певний ефект: стискалися кулаки, жінки говорили, що Муре треба задушити. Коли хтось не вірив цьому і похитував скептично головою, його враз припирали до стіни, вимагаючи, щоб він пояснив жахливі сцени, які відбувалися щоночі; тільки божевільний здатний вчепитися отак у шию своєї дружини, тільки-но вона ляже спати. Було справді щось таємниче в цьому, що допомагало поширенню історії в місті. Протягом майже цілого місяця поголоски ширилися все більше. А на вулиці Баланд, незважаючи на жахливі плітки, які розпускала Олімпія, настав спокій, ночі минали тихо. Марта дратувалася, коли домашні радили їй, чогось не договорюючи, бути дуже обережною.

— Ви хочете все робити по-своєму, правда? — казала Роза. — Побачите… Він почне знову… Колись уранці ми знайдемо вас убитою.

Пані Ругон тепер прибігала через день. Вона входила із скорботним виглядом і вже в передпокої питала Розу:

— Ну що? Сьогодні нічого не трапилося?

Побачивши дочку, вона обіймала її з якоюсь шаленою ніжністю, ніби боялась, що більше її не побачить. Фелісіте казала, що проводить жахливі ночі, не спить, здригається при кожному дзвонику, чекаючи, що прийдуть сповістити про якесь нещастя, — це не життя, а мука. Коли Марта починала запевняти її, що їй не загрожує ніяка небезпека, вона в захопленні дивилась на неї і вигукувала:

— Ти ангел! Коли б мене тут не було, ти дала б себе вбити, навіть не зітхнувши. Але, будь спокійна, я охороняю тебе, я вживаю заходів. В той день, коли твій чоловік хоч мізинцем зачепить тебе, я йому покажу!

Більше ніяких пояснень вона не давала. Річ у тому, що вона відвідала всіх впливових у Плассані осіб, по секрету розповіла про горе своєї доньки мерові, супрефектові, голові суду, взявши з них слово, що вони мовчатимуть про все.

— До вас звертається мати, доведена до розпачу, — казала вона із сльозами на очах. — Я вручаю вам честь і гідність своєї дочки. Мій чоловік захворів би, якби стався публічний скандал, але ж я не можу чекати фатальної розв’язки… Порадьте мені, скажіть, що я мушу зробити.

Всі ці люди були надзвичайно люб’язні. Вони заспокоювали її, обіцяли подбати про пані Муре, тримаючись осторонь: в разі найменшої загрози вони вживуть заходів. Особливо просила вона про це пана Пекера де Соле і пана Гастуаля, як сусідів її зятя, — вони могли втрутитися відрізу, коли б трапилось нещастя.

Ця історія про розсудливого божевільного, який чекає півночі, щоб робитися буйним, жваво обговорювалась на сходинах обох компаній в саду Муре. Їх учасники ретельно відвідували абата Фожа. О четвертій годині він виходив у сад і дуже привітно приймав гостей в альтанці; як і раніше, він поводився дуже скромно і тільки мовчки кивав головою. В перші дні лише натякали на драму, що відбувалася в домі; але якось у вівторок пан Мафр, занепокоєно дивлячись на фасад будинку, наважився спитати, показуючи очима на вікно на другому поверсі:

— Оце і є та кімната, правда?

І, притишивши голос, обидві компанії заговорили про дивну пригоду, що хвилювала весь квартал. Священик обмежився кількома невиразними словами, без ніяких подробиць: все це дуже прикро, дуже сумно, йому всіх шкода.

— Але ви, пане лікарю, — спитала пані де Кондамен у пана Порк’є, — ви ж їхній домашній лікар, що ви думаєте про все це?

Лікар Порк’є довго хитав головою, перш ніж відповісти. Він удав з себе людину скромну, що вміє зберігати таємниці.

— Це дуже делікатна справа, — промовив він, — у пані Муре кволе здоров’я. Що ж до пана Муре…

— Я бачив пані Ругон. Вона дуже занепокоєна, — сказав супрефект.

— Її зять завжди їй заважав, — різко перепинив їх пан де Кондамен. — А я позавчора зустрів Муре в клубі, і він обіграв мене в пікет. Він здався мені не дурнішим, як завжди… Шановний Муре ніколи не відзначався великим розумом..

— Я не сказав, що він божевільний в звичайному розумінні цього слова, — почав лікар знову, почуваючи себе ображеним, — але я також не сказав би, що розумно лишати його на волі.

Ці слова лікаря викликали деяке хвилювання. Пан Растуаль інстинктивно подивився на паркан поміж двома садками. Всі обличчя повернулися до лікаря.

— Я знав, — вів він далі, — одну чарівну даму, яка жила на широку ногу, влаштовувала звані обіди, приймала у себе видатних осіб, сама була дуже розумною й дотепною співрозмовницею. Так от, як тільки ця дама поверталась до себе в кімнату, вона замикалася там і добру половину ночі бігала рачки, гавкаючи, як собака. Її слуги довго думали, що вона ховає у себе собаку… Ця дама слабувала на хворобу, яку ми, лікарі, називаємо божевіллям з проблисками свідомості.

Абат Сюрен ледве стримував сміх, поглядаючи на панночок Растуаль, яких дуже насмішила історія цієї дами з вищого товариства, яка вдавала з себе собаку. Лікар ІТорк’є поважно висякався.

— Я міг би розповісти десятки таких історій, — додав він. — Люди, здавалося б, при повному розумі, та тільки-но залишаються самі, як починають робити найнеймовірніші речі. Пан де Бурде був добре знайомий у Валенсі з одним маркізом, якого я не хочу називати…

— Він був моїм близьким приятелем, — сказав пан де Бурде, — і часто обідав у префектурі. Його історія набула великого розголосу.

— Яка історія? — спитала пані де Кондамен, побачивши, що лікар і колишній префект замовкли.

— Історія не дуже приємна, — сказав пан де Бурде і засміявся. — Маркіз не мав ні до чого великого хисту, але він цілі дні проводив у своєму кабінеті, запевняючи, що працює над великим твором з політичної економії… Через десять років виявилось, що він там з ранку до вечора робив малюсінькі галочки однакового розміру із…

— Із своїх екскрементів, — закінчив лікар таким поважним тоном, що всі прийняли це слово спокійно, а дами навіть не почервоніли.

— У мене, — сказав абат Бурет, якого ці анекдоти розважали, як чарівні казки, — була одна не зовсім звичайна парафіянка. У неї була пристрасть убивати мух; коли вона бачила муху, її охоплювало нестримне бажання впіймати її. Вдома вона нанизувала їх на дротики. Потім, коли вона сповідалась, то плакала гіркими слізьми і винуватила себе в смерті бідолашних комах, вважала себе проклятою… І ніяк я не міг її виправити.

Історія абата мала успіх. Навіть пан Пекер де Соле і пан Растуаль зволили усміхнутись.

— Невелика ще біда, коли вбивають тільки мух, — зауважив лікар. — Але не всі божевільні з проблисками свідомості такі безневинні. Є такі, що мучать свою родину якоюсь потаємною вадою, яка переходить у манію; одні пиячать, тайкома вдаються в розпусту, крадуть просто з потреби красти, або їх точать гордощі, ревнощі та честолюбство. Вони дуже спритно приховують своє божевілля, стежать за кожним своїм кроком, виконують найскладніші свої проекти, розумно відповідають на запитання, так що ніхто й не догадується, що вони психічно хворі, а потім, коли вони залишаються сам на сам із своїми жертвами, вони віддаються своїм маячним ідеям, перетворюються на катів… Якщо вони не вбивають, то замучують до смерті, поволі.