— Ах, лицемір! А не розпитував він тебе про твою матір, про людей, яких вона приймала?

— Ні. Та й дорога недовга від вулиці Банн сюди, ми не витратили на це й трьох хвилин. Він ішов поруч зі мною, не запропонувавши мені навіть руки, і ступав так широко, що я змушена була майже бігти… Я не розумію, чого це ви отак накинулись на нього. Вигляд у нього досить жалюгідний. Він тремтів від холоду, сердешний, у своїй старій сутані.

Муре не був лихою людиною.

— Це таки правда, — промовив він, — відколи почалися морози, йому не тепло.

— Потім, — вела далі Марта, — нам на нього нема чого скаржитися: платить він справно, не робить ніякого шуму… Де б ти знайшов такого хорошого пожильця?

— Ніде, я знаю… Те, що я тобі оце сказав, я зробив для того, щоб показати тобі, як ти ні на що не звертаєш уваги, коли куди-небудь ходиш. По-друге, через те, що я надто добре знаю ту кліку, яку приймає твоя мати, щоб надавати значення тому, що виходить з її чудової зеленої вітальні. Завжди плітки, брехня, якісь неймовірні історії. Безперечно, абат нікого не задушив і нікого не зробив банкрутом. Я так і сказав пані Палок: «Чуже під лісом бачимо, а свого й під носом не добачаємо». Тим краще, якщо вона прийняла це на свій рахунок.

Муре казав неправду: нічого такого він пані Палок не говорив. Але Мартина добрість вплинула на нього; йому стало трохи соромно, що він так радіє з невдач свого пожильця. В наступні дні він став цілком на бік священика. Зустрічаючись з деякими людьми, яких він терпіти не міг, — паном де Бурде, паном Делангром, лікарем Порк’є, — він вихваляв абата Фожа тільки для того, щоб сказати їм щось наперекір, здивувати їх і роздратувати. За його словами, абат був людиною надзвичайною, людиною неабиякої мужності, що з великою гідністю терпить свою бідність. «Подумати тільки, які, справді, лихі люди!» Він натякав на осіб, яких приймали Ругони, цю зграю лицемірів, святенників, пихатих дурнів, що ненавидять блиск справжньої чесноти. Через деякий час усі невдачі абата зробилися ніби його власними, він користався його іменем, щоб громити зграю Растуаля і зграю із супрефектури.

— Хіба не жахливо, — казав він іноді дружині, забуваючи, що вона чула інше з його уст, — бачити, як люди, що накрали собі багатства не знати звідки, отак накидаються на людину бідну, що немає двадцяти франків, щоб купити візок дров!.. Ні, знаєш, такі речі мене обурюють.

Щодо мене, нехай їм біс, то я можу поручитися за нього. Я знаю, що він робить, я знаю, який він, бо він живе зі мною під одним дахом. Отже, я їм кажу правду в вічі і, коли зустрічаю їх, поводжуся з ними так, як вони заслуговують… І я не спинюся на цьому. Я хочу, щоб абат став моїм другом. Я хочу прогулюватися з ним під руку на бульварі: нехай усі бачать, що я, чесна і багата людина, не боюсь, щоб мене зустріли з ним. Раджу і тобі бути дуже ласкавою до цих бідних людей.

Марта непомітно всміхнулась. Вона дуже раділа, що її чоловік тепер так прихильно ставиться до їхніх пожильців. Розі дали наказ бути послужливою. Їй дозволили в дощові дні виконувати доручення пані Фожа. Але та завжди відмовлялася від допомоги куховарки. Проте вона вже перестала бути такою стриманою і мовчазною, як на початку. Одного ранку Марта, сходячи з горища, де зберігалися фрукти, здибала її; після короткої розмови вона навіть погодилась узяти дві чудові груші. Оці дві груші поклали початок ближчим стосункам.

Абат Фожа і собі вже не біг так швидко по сходах. Шелест його сутани попереджав Муре, який щодня тепер чекав на нього внизу, дуже задоволений, як він казав, що вони якийсь шматочок дороги пройдуть разом. Подякувавши йому за послугу дружині, Муре намагався вивідати, чи піде він ще до Ругонів. Абат засміявся і сказав, нітрохи не збентежившись, що він не створений для світського товариства. Муре був у захваті, він гадав, що якоюсь мірою вплинув на рішення свого пожильця. І він почав мріяти про те, щоб цілковито відвернути його від зеленої вітальні і зберегти для себе одного.

Отож того вечора, коли Марта розповіла йому, що пані Фожа погодилась узяти дві груші, він побачив у цьому щасливу прикмету, яка сприяла здійсненню його намірів.

— Невже ж таки вони справді не палять у себе в таку холоднечу? — спитав він якось при Розі.

— Де там, пане, — відповіла куховарка, зрозумівши, що питання звернено до неї, — я ніколи не бачила, щоб хтось приніс туди хоч маленький оберемок дров. Якщо тільки вони не палять своїх чотирьох стільців або якщо пані» Фожа не приносить дрова в своєму кошику, разом з харчами.

— Недобре, ви, Розо, робите, що глузуєте з них, — сказала Марта. — Ці бідолашні люди, мабуть, тремтять від холоду в тих величезних кімнатах.

— Певна річ, — сказав Муре, — вночі було десять градусів морозу. Побоюються за оливкові дерева. Вода у відрі нагорі замерзла… Тут кімната невелика, враз нагрівається.

Справді, стіни вітальні були добре зашпакльовані, жодний подув холодного повітря не міг проникнути крізь щілини. В кімнаті топили велику кахляну грубу, і там було тепло, як у лазні. Взимку діти гралися й читали коло столу, а Муре, дожидаючись години, коли він піде спати, примушував дружину грати з ним у пікет, що було для неї справжньою мукою. Довго вона відмовлялася брати карти в руки, кажучи, що не знає жодної гри, але він навчив її грати в пікет, і Марті довелося примиритися з цим.

— Знаєш що, — провадив він далі, — треба запросити абата Фожа і його матір провести з нами вечір… Принаймні вони хоч трохи зігріються за ті дві-три години. І нам буде веселіше з ними. Запроси їх ти, вони не зважаться відмовитись.

На другий день Марта, зустрівши пані Фожа в передпокої, запросила її і абата до себе. Стара відразу, не вагаючись, прийняла запрошення за себе і за сина.

— Це дуже дивно, що вона не огиналась, — сказав Муре. — Я думав, що їх доведеться довго просити. Абат починає розуміти, що не можна жити отаким вовком.

Увечері Муре наказав, щоб скоріше прибрали зі столу. Він навіть звелів купити тістечок і поставив пляшку підігрітого вина. Хоч він і був досить скупенький, проте хотів показати, що не тільки Ругони вміють приймати гостей. Пожильці з третього поверху прийшли близько восьмої. Абат Фожа був одягнений у нову сутану. Це так вразило Муре, що він ледве міг вимовити кілька слів у відповідь на привітання священика.

— Справді, пане абат, це для нас велика честь… Нумо, діти, подайте стільці…

Всі посідали навколо столу. Було дуже жарко. Муре наклав повнісіньку грубу, бажаючи показати, що для нього якісь два-три зайвих поліна нічого не важать. Абат Фожа був дуже привітний: він приголубив Дезіре, розпитував обох хлопців про їхні заняття. Марта плела панчоху, час від часу вона підводила очі, здивована мелодійними модуляціями цього чужого голосу, такого незвичного в задумливій тиші їхньої їдальні. Вона пильно дивилася в суворе обличчя священика, на його грубі риси; потім знову опускала голову, не ховаючи свого інтересу до цієї такої муж ньої і водночас такої добросердої людини, до того ж, як вона знала, ще й убогої. А Муре безцеремонно пожирав очима нову сутану абата; він не міг стриматись, щоб не сказати з усмішкою:

— Даремно, пане абат, ви так пишно вбралися, ідучи до нас. Ви ж добре знаєте, що ми люді прості.

Марта почервоніла. Але абат весело розповів, що він тільки сьогодні купив сутану і одягнув її, щоб зробити приємність матері, — в новому вбранні він здається їй гарним, як король.

— Правда, мамо?

Пані Фожа ствердно кивнула головою, не зводячи з сина очей. Сівши навпроти абата, вона, як заворожена, дивилась на його обличчя, осяяне яскравим світлом лампи.

Поговорили про се, про те. Здавалося, абат Фожа втратив свою похмуру холодність. Він зберіг свою поважність, але вона була поблажлива, добродушна. Він слухав Муре, відповідав йому на різні запитання, здавалося, цікавився його плітками. Той навіть почав розповідати йому, як він живе:

— Отже, — закінчив він, — ми проводимо всі вечори так, як оце ви бачите, — тихо і спокійно. Ми нікого до себе не запрошуємо, бо краще почуваємо себе в своїй сім’ї. Щовечора я граю в пікет з своєю дружиною. Це стара звичка, без цього я, здається, не міг би заснути.