З цією метою вона не раз заходила в його магазин. Кілька разів вона взагалі не заставала його, раз побачила здалека, а раз перемовилася з ним кількома словами, і тоді він справив на неї сильне враження. Її вразив контраст між словами «людина диявольської енергії» і тим, як він тримався; в ньому не було нічого «диявольского», навпаки — він був спокійний і смутний. І ще вона помітила одну річ: очі в нього були великі і мрійні, таки мрійні… «Прекрасна людина!» — подумала вона.
Одного разу влітку вона зустрілася з ним у воротях того дому, де тоді жила. Вокульський подивився на неї з цікавістю, а вона почервоніла, як півонія. Вона сердилась на себе за той сором і рум’янець і довгий час в душі докоряла Вокульському за те, що він з такою цікавістю подивився на неї.
З того часу вона не могла погамувати збентеження, коли при ній згадували ім’я Вокульського; вона відчувала якесь невдоволення, тільки не могла збагнути — ним чи собою.
Швидше собою, бо пані Ставська ніколи нікого не винуватила. До того ж, чим він винен, що вона така смішна й ні з того, ні з сього соромиться?
Коли Вокульський купив будинок, в якому вона жила, і Жецький з його відома зменшив їм плату за квартиру (хоч їй усі говорили, що багатий домовласник не тільки може, а й повинен зменшувати плату), вона відчула до Вокульского вдячність. Ця вдячність поступово змінилася захопленням, коли до них почав заходити Жецький і розказувати багато подробиць з життя свого Стаха.
— Це незвичайна людина! — казала їй не раз мати.
Ставська слухала й мовчала, але поступово дійшла переконання, що Вокульський найнезвичайніша людина в світі.
Коли Вокульський повернувся з Парижа, Жецький частіше став навідуватись до Ставської та все одвертіше з нею говорити. Він розказував, звичайно, під величезним секретом, що Вокульський закоханий в панну Ленцьку, але він, Жецький, цього не схвалює. У пані Ставської потроху почала зароджуватись ворожість до панни Ленцької і співчуття до Вокульського. Вже тоді у неї зринула хвилева думка, що Вокульський, мабуть, дуже нещасний і що добре зробив би той, хто визволив би його з сільця кокетки.
Потім на Ставську спало одразу два нещастя: судова справа про ляльку і втрата заробітку. Вокульський не тільки не відмовився від знайомства з нею, як могли б зробити інші на його місці, але ще й добився її виправдання в суді та дав вигідну роботу в магазині.
Тоді Ставська призналась собі, що цей чоловік став їй близький і дорогий не менше, ніж мати й Гелюня.
Відтоді для неї почалося дивне життя. Хто б до них не приходив, неодмінно починав говорити про Вокульського — прямо або натяками. Пані Денова, пані Колерова і пані Радзінська доводили їй, що Вокульський найкраща пара в Варшаві; мати натякала, що Людвічок уже помер, а якби й був живий, то не заслуговує на пам’ять. Нарешті, пан Жецький щоразу, коли бував у них, розказував, що Вокульський нещасний, що його треба рятувати і що зробити це може тільки вона.
— Яким способом? — запитала вона, сама добре не розуміючи, що каже.
— Покохайте його, то знайдеться й спосіб, — відказав Жецький.
Вона нічого не відповіла, але в душі дорікала собі, що не може покохати Вокульського, хоч би й хотіла. Серце її вже висохло, та, зрештою, вона й не певна, чи є в неї серце. Правда, і в магазині, і вдома вона весь час думала про Вокульського, ждала його відвідин, а коли він не приходив, була сумна й роздратована. Він часто їй снився, але ж то не любов! Любити вона вже не здатна. Якщо казати правду, то вона вже й чоловіка перестала любити. Їй здавалось, що спогади про нього — як те дерево восени, коли з нього обсиплеться листя й залишиться тільки голий чорний стовбур. «Де вже мені до кохання! — думала вона. — В мені вже давно погас запал».
А Жецький тим часом невпинно виконував свій хитрий план. Спочатку він казав їй, що панна Ленцька занапастить Вокульського, потім, що тільки інша жінка могла б розвіяти те наслання; далі повідомив, що Вокульський у її товаристві стає набагато спокійніший, і, нарешті (але про це він ніби догадувався), що Вокульський починає її любити.
Від таких розмов пані Ставська худла, блідла й навіть починала тривожитись. Її опанувала одна думка: що вона відповість, коли Вокульський освідчиться їй в коханні?..
Правда, серце її давно вже завмерло, але чи наважиться вона відштовхнути його і сказати, що він їй байдужий?
І чи могла вона бути до нього байдужою — не тому, що багато чим, йому завдячувала, а тому, що він був нещасний і любив її. «Яка жінка, — думала вона, — не змилосердилась би над таким глибоко пораненим і таким тихим страждаючим серцем?»
Затоплена внутрішньою боротьбою та сумнівами, про які їй нікому було навіть розказати, пані Ставська не помітила зміни в поведінці пані Мілерової, не зауважила її усмішок та натяків.
— Як там поживає пан Вокульський? — частенько питала її купчиха. — О, сьогодні ви чогось бліда… Пан Вокульський не повинен би дозволяти вам стільки працювати…
Одного разу, десь у другій половині березня, повернувшись додому, пані Ставська застала матір заплаканою.
— Що це означає, мамо? Що сталося? — спитала вона.
— Нічого, нічого, моя дитино… Нащо труїти тобі життя плітками!.. Господи милостивий, які ж бо є підлі люди!
— Ти, мабуть, одержала анонімного листа? Я майже щодня одержую такі листи, в яких мене називають коханкою Вокульського. Ну, то й що ж? Догадуюсь, що це робота пані Кшешовської, і кидаю їх у піч.
— Нічого, нічого, моя дитино… Якби тільки листи… Але були у мене сьогодні шановна Денова з Радзінською і… Але нащо я маю труїти тобі життя!.. Вони кажуть (і нібито про це говорить все місто), що ти замість магазину ходиш до Вокульського…
Вперше в житті в пані Ставській прокинулась левиця.
Очі її заблищали. Підвівши голову, вона твердо сказала:
— А якби й так, то що?..
— Бійся бога, що ти говориш?.. — крикнула мати, плеснувши в долоні.
— Ну, а якби справді? — повторила пані Ставська.
— А чоловік?
— Де ж він? А втім, нехай уб’є мене…
— А дочка?.. А Гелюня?.. — прошепотіла стара.
— Не будемо говорити про Гелюню, тільки про мене…
— Гелено, дитино моя… але ж ти не стала його…
— Коханкою?.. Ще ні, бо він цього не зажадав. Яке мені діло до пані Денової чи Радзінської, та й до чоловіка, який мене покинув… Я не знаю, що зі мною діється…
Але знаю одне — він заволодів моєю душею.
— Але ж будь розсудлива… Хоч…
— Буду, поки стане сили… Але мені байдуже до суспільства, яке прирікає двох людей на муки лише за те, що вони одне одного люблять. Ненавидіти можна, — додала вона з гіркою усмішкою, — красти, вбивати — все, все можна, тільки не можна любити… Ах, мамо, коли я не маю рації, то чому ж Ісус Христос не казав людям: «Будьте розсудливі», а казав: «Любіть одне одного»?
Пані Місевичова мовчала, вражена вибухом, якого ніколи не сподівалась. Їй здавалось, що небо завалилось, коли з вуст цієї тихої голубки посипались слова, яких вона не чула, не читала, які їй самій не спадали на думку навіть під час тифозної гарячки.
Другого дня у неї був Жецький; він прийшов чимось заклопотаний, а коли стара розповіла йому про все, пішов додому зовсім пригноблений.
Бо якраз сьогодні опівдні трапився такий випадок.
В магазин до Шлангбаума прийшов… Марушевич і розмовляв з ним з годину. Інші продавці, почувши, що Шлангбаум має купувати магазин, одразу змінили до нього ставлення. Але Ігнац вирішив триматись незалежно і, як тільки Марушевич вийшов, одразу запитав:
— Пане Шлангбаум, які це у вас справи з отим негідником?
Але Шлангбаум уже набрався пихи і, випнувши нижню губу, відповів:
— Марушевич хоче позичити для барона грошей, а для себе хотів би якоїсь посади, бо в місті вже подейкують, що Вокульський передає мені свою торговельну спілку. Марушевич обіцяє мені, що барон з баронесою за те відвідуватимуть мій дім…
— І ви прийматимете таку відьму? — спитав Жецький.
— А чому б ні?.. Барон ходитиме до мене, а баронеса — до моєї жінки. В душі я демократ, але що я вдію з дурними людьми, коли, на їхню думку, вітальня з баронами та графами виглядає краще, ніж без них? Чого тільки не зробиш для зв’язків, пане Жецький.
