— Фельцю, скажи цьому чоловікові, що я з ним не розмовляю, — озвалася вдовичка, показуючи на Охоцького.

— Чоловіче, чоловіче! — вигукнула Фельця. — Ця пані з вами не розмовляє… Вона каже, що ви нечемні.

— Ага, от ви и занудьгували за людьми з добрими манерами, — в’їдливо зауважив Старський. — Ви спробуйте, може, я дам себе перепросити.

— Давно ви виїхали з Парижа? — запитала вдовичка Вокульського.

— Завтра буде тиждень.

— А я вже не бачила його чотири місяці. Чудове місто!

— Заславек! — крикнув Охоцький і замахнувся пужалном, щоб хвацько ляснути батогом, але це йому не вдалося, бо батіг, невдало відкинений назад, заплутався між дамськими парасольками та чоловічими капелюхами.

— Ні, товариство! — закричала вдовичка. — Якщо хочете, щоб я їздила з вами кататися, то в’яжіть цього чоловіка, бо він просто небезпечний.

В бриці знову зчинився галас, бо Охоцький мав свого прибічника в особі панни Феліції, яка твердила, що як на початківця, то він правує байдуже і що навіть з досвідченими кучерами трапляються всілякі пригоди.

— Дорога Фельцю, — відказала вдовичка, — в твої літа кожен, хто має гарні очі, — добрий кучер.

— Аж сьогодні у мене буде добрий апетит… — казав барон своїй нареченій, але, помітивши, що говорить дуже голосно, перейшов на шепіт.

Тим часом брика в’їхала в володіння Заславської, і Вокульський з цікавістю придивлявся до її садиби. На досить високому, хоч і положистому, узгір’ї височів двоповерховий просторий будинок з двома одноповерховими крилами-флігелями. За ним зеленіли дерева старого парку, а перед ним розлягалась широка лука, порізана сіткою стежок, подекуди прикрашена клумбами, статуями та альтанками. Коло підошви узгір’я виблискувала смуга води, видно, ставок, на якому погойдувались човни та лебеді.

На зеленому тлі ясно-жовтий палац з білими колонами виглядав солідно й весело. Праворуч і ліворуч від нього поміж деревами видно було цегляні господарські споруди.

Під гучне ляскання батога (цього разу воно Охоцькому вдавалось) брика через мармуровий місток прикотилась перед палац, тільки одним колесом проїхавши по траві.

Гості злізли на землю, але Охоцький не віддав віжок кучерові, а сам відпровадив брику до стайні.

— Не забудьте ж, що о першій годині сніданок! — гукнула до нього панна Феліція.

До барона підійшов старий слуга в чорному сюртуку.

— Ясна пані зараз у коморі, — сказав він, — може, панове пройдуть у свої кімнати?

І завівши всіх до правого флігеля, він показав Вокульському велику кімнату, відчинені вікна якої виходили в парк. За хвилину прибіг козачок у ліврейній куртці, приніс води й почав розпаковувати чемодани.

Вокульський виглянув у вікно. Перед ним стелився травник з купами старих ялин, модрин та лип, за якими вдалині видно було зелені, порослі лісом узгір’я. Під самим вікном ріс кущ бурку, а в ньому було гніздо, над яким пурхали горобці. Теплий вересневий вітер залітав у кімнату і приносив невловимі пахощі.

Вокульський дивився на хмари, що, здавалось, чіплялися за верхівки дерев, на снопи світла, що проривались поміж темними вітами ялин, і йому було добре. Він не думав про панну Ізабеллу. Її образ, що палив йому душу, розвіявся перед простою красою природи; хворе серце замовкло і вперше за довгий час наповнилось тишею і спокоєм.

Але він згадав, що приїхав сюди з візитом, і швидко почав одягатись. Як тільки скінчив, у двері тихо постукали, й увійшов старий слуга.

— Пані просить до столу.

Вокульський пішов за слугою. Поминувши коридор, він опинився в просторій їдальні, стіни якої до половини були оздоблені панеллю з темного дерева. Панна Феліція розмовляла коло вікна з Охоцьким, а за столом, між Вонсовською і бароном, у кріслі з високою спинкою сиділа господиня.

Побачивши свого гостя, вона встала і ступила кілька кроків йому назустріч.

— Вітаю, пане Станіславе, — промовила вона, — і дякую, що вволив моє прохання.

А коли він нахилився, щоб поцілувати її в руку, вона поцілувала його в чоло, що справило на присутніх певне враження.

— Сідай отут, коло Казі. А ти, будь ласка, пам’ятай про нього.

— Пан Вокульський заслуговує на це, — зауважила вдовичка. — Якби не його витримка, пан Охоцький поламав би нам кості.

— Що ж трапилось?

— Він не вміє правувати й парою коней, а береться до четверика. Краще б він уже сидів цілі дні коло ставка та ловив рибу.

— Господи! Яке це щастя, що я не одружуся з цією жінкою! — зітхнув Охоцький, сердечно вітаючись з Вокульським.

— Ну, шановний пане, якщо ви все-таки сподіваєтесь зі мною одружитись, то вже краще залишайтесь кучером! — вигукнула Вонсовська.

— Завжди вони сваряться! — сміючись, сказала господиня.

Увійшла панна Евеліна Яноцька, а через кілька хвилин після неї, другими дверима, Старський.

Вони привіталися з господинею, яка відповіла їм чемно, але без усмішки.

Подали сніданок.

— У нас, пане Станіславе, — сказала господиня, — такий звичай: сходимось ми обов’язково лише до Столу.

А поза тим кожен робить, що йому подобається. Отож, якщо боїшся нудьги, то раджу тобі триматися Казі Вонсовської.

— А я одразу беру пана Вокульського в полон, — відповіла вдовичка.

— Ох! — зітхнула господиня, непомітно глянувши на гостя.

Панна Феліція невідомо котрий вже раз за сьогодні почервоніла й попросила Охоцького налити їй вина.

— Ні, ні… прошу води, — похопилась вона.

Охоцький виконав прохання, скрушно хитаючи головою та розводячи руками.

Після сніданку, протягом якого панна. Евеліна розмовляла тільки з бароном, а Старський упадав коло чорноокої вдовички, гості попрощалися з господинею і розійшлись.

Охоцький пішов на горище, де в навмисне збудованій комірчині він влаштував метеорологічний спостережний пункт, барон з нареченою вийшли в парк, а Вокульського господиня залишила в себе.

— Ану скажи мені, — почала вона, — бо перші враження бувають найправдивіші: як тобі подобається пані Вонсовська?

— Вона, здається, моторна і весела жінка.

— Правильно. А барон?

— Я мало його знаю. Ну — старий чоловік.

— Старий, дуже старий, — зітхнула господиня, — а проте хочеться йому женитись. А що ти скажеш про його наречену?

— Я зовсім її не знаю, хоч і дивно мені, що вона вибрала собі барона. Можливо, він найблагородніша людина…

— Справді, вона дивна дівчина, — вела далі господиня, і скажу тобі, що я починаю розчаровуватися в ній. До її одруження я не втручаюсь, бо не одна панна заздрить їй, а всі кажуть, що барон для неї — щаслива знахідка. Але те, що вона мала одержати після моєї смерті, буде відписано іншим. Кому дістануться баронові мільйони, той не потребуватиме моїх двадцятьох тисяч.

В голосі старої чути було роздратовання.

Незабаром вона попрощалася з Вокульським і порадила йому пройтись по парку.

Вокульський вийшов у двір і коло лівого флігеля, в якому була кухня, звернув у парк.

Пізніше йому досить часто пригадувались два перші спостереження, які він зробив у Заславку.

Насамперед неподалік від кухні він побачив будку, а перед нею на цепу собаку, який, забачивши чужого, почав так гавкати, скавучати та кидатись, немов сказився.

Але помітивши, що очі у собаки веселі і що він крутить хвостом, Вокульський погладив його. Це так злагіднило жахливого звіра, що він уже не хотів відпускати од себе Вокульського. Він скавучав, хапав його за поли, щоб хоч подивитись людині в обличчя. «От дивний цеповий собака», — подумав Вокульський.

В цю мить з кухні вийшло друге диво: гладезний старий хлоп. Вокульський, якому ще ніколи не доводилось бачити гладкого хлопа, заговорив з ним.

— Нащо ви тримаєте цього собаку на цепу?

— А щоб був лихий та не пускав до дому злодіїв, — усміхаючись, відповів батрак.

— То чого б вам не взяти справді лютого собацюру?

— Бо наша пані не тримала б злого пса. У нас і собака мусить були ласкавий.

— А ви, дядьку, що тут робите?